Бавдоліно - Эко Умберто - Страница 40

Колись, коли Александрія ще будувалася, Фрідріх сказав був, що бракувало тільки того, щоб Павія теж перейшла на бік його ворогів. І через два роки Павія теж приєдналася до антиімперської ліги. Для цісаря був то прикрий удар. Він не відразу відреагував на це, але впродовж наступних років становище в Італії стало таким непевним, що Фрідріх вирішив повернутися туди, і ясно було, що метою його є якраз Александрія.

— Даруй, — спитав Никита, — значить, він вирушав на Італію уже втретє?

— Ні, вчетверте. Але ні, дай-но згадаю… То вже, гадаю, було вп'яте. Іноді він лишався там років на чотири, як при облозі Креми та руйнуванні Мілана. А може, у міжчассі він вертався додому? Не знаю, він більше бував в Італії, ніж у себе вдома, але де був його дім? Він звик до подорожей, і я помітив, що найкраще він почувався біля річок: він добре плавав, не боявся холоду, припливів, вирів. Кидався у воду, пірнав, і здавалося, що він у своїй стихії. Одначе того разу, про який я оповідаю, прибув він до Італії вельми сердитий і готовий до важкої війни. На його боці були марка Монферрато, Альба, Акві, Павія і Комо…

— Та ти ж мені тільки-но сказав, що Павія перекинулася до ліги…

— Справді? А-а, так, то було раніше, але потім вона вернулася до імператора.

— О Господи, наші василевси виколюють одне одному очі, але принаймні поки очі на місці, ми знаємо, на чийому ми боці…

— Вам бракує уяви. Одне слово, у вересні того року Фрідріх пішов через перевал Монченізіо на Сузу. Він чудово пам'ятав образу, завдану йому сім років тому, і спалив її дощенту. Місто Асті відразу здалося, відкриваючи йому шлях, і ось він вже став табором у Фраскеті, на річці Борміді, а загони свої розіслав усюди, навіть по той бік Танаро. Настала пора звести порахунки з Александрією. З листів, які я діставав від Поета, а він брав участь у поході, випливало, що Фрідріх спустошував усе вогнем і мечем, почуваючись самим втіленням Божої справедливості.

— А чому ти не поїхав з ним?

— Бо він був милосердний до мене. Він розумів, яких мук я зазнаватиму, коли дивитимуся на суворе покарання, яке він ніс моїм землякам, і завжди висував якийсь привід, щоб я міг бути далеко, аж поки від Роборето не залишиться хіба лиш купа попелу. Розумієш, для нього це місто не було ні Civitas Nova, ні Александрією, бо без його дозволу нове місто не мало права існувати. Він далі говорив про колишнє селище Роборето, немов воно всього лиш трохи розрослося.

Усе це діялося на початку листопада. Але в листопаді на рівнині тій стався справжній потоп. Дощило весь час, навіть засіяні поля перетворилися на болото. Маркіз Монферратський запевнив Фрідріха, що мури споруджено із землі, а за мурами засіли якісь волоцюги, які притьмом у штани нароблять, тільки-но почують ім'я імператора. Натомість волоцюги ці виявилися добрими захисниками, а мури — такими міцними, що імперські тарани і довбні обламували об них свої вістря. Коні і вояки грузнули в болоті, а коли обложені у певний момент змінили русло Борміди, цвіт алеманської кінноти захряс у багні аж по вуха.

Врешті александрійці пустили в дію приспособу, подібну до тих, які вже використовувались у Кремі: було то дерев'яне риштування, міцно прикріплене до бастіону, з якого висувався дуже довгий трап, немов трохи нахилений міст, який дозволяв атакувати ворога за мурами. З цього містка скочували підпалені бочки, повні сухого дерева, просяклого олією, салом, смальцем і рідкою смолою. Бочки котилися дуже швидко і падали на бойові машини імперців або просто на землю, де вони далі котилися, мов вогняні кулі, аж поки не наштовхувалися на іншу машину, запалюючи її.

І тому найпильнішою справою для обложників став довіз бочок з водою, щоб гасити пожежу. Не те що води бракувало, була вода з річок, з боліт, ще й дощ падав, але якщо вся піхтура заклопотана носінням води, хто буде ворога бити?

За зиму імператор вирішив навести лад у своєму війську, та й зрештою важко було йти наступом на мури, ковзаючи по кризі або грузнучи в снігу. На нещастя, лютий у тому році теж видався надзвичайно суворим, військо впало духом, а імператор — тим паче. Фрідріх, який підкорив собі Тердону, Крему, а навіть Мілан — старі, загартовані у війнах міста, тепер не давав ради купі халуп, яка стала містом лише завдяки чудові, де мешкав усякий набрід, який бозна-звідки взявся, і невідомо було, чому цим людям так залежало на обороні цих бастіонів, хоч ще недавно вони про них і гадки не мали.

Раніше Бавдоліно намагався триматися здалека від усього цього, щоб не бачити, як вигублюють його краян, але тепер вирішив поїхати в ті місця, боячись, щоб його земляки не завдали імператорові кривди.

І ось перед ним простяглася рівнина, а на ній височіло місто, яке він бачив ще в зародку. Воно наїжилося штандартами з великим червоним хрестом на білому полі, немов мешканці нововиниклого міста хотіли підбадьорити себе, вимахуючи символами давнього шляхетства. Перед мурами грибами виростали тарани, балісти й катапульти, а між ними сунули три вежі, що їх тягнули коні, а ззаду штовхали люди — вони кишіли галасливими вояками, які вимахували зброєю в напрямі мурів, немов кажучи: «Тепер за діло візьмемось ми!»

Попри них гарцював на коні Поет з виглядом людини, яка дбає про те, щоб усе йшло як належить.

— Що то за біснуваті там, на вежах? — спитав Бавдоліно.

— Генуезькі арбалетники,[100] — відповів Поет, — найстрахітливіші штурмові загони при порядній облозі.

— Генуезці? — здивувався Бавдоліно. — Але ж вони допомагали будувати це місто!

Поет засміявся і сказав, що тільки за тих чотири чи п'ять місяців, відколи він приїхав сюди, не одне місто перекинулося у протилежний табір. У жовтні Тердона ще належала до табору ліги, але потім, побачивши, що Александрія аж занадто успішно протистоїть імператорові, тердонці запідозрили, що вона може стати занадто сильною, і багато хто з них тепер вимагає, щоб їхнє місто стало на бік Фрідріха. У часи підкорення Мілана Кремона була з імперією, кілька років тому перекинулась до ліги, а тепер з якихсь своїх таємничих причин провадила перемовини з імперцями.

— А як проходить облога?

— Погано. Або ті, що сидять за мурами, добре захищаються, або ми нездарно нападаємо. Як на мене, цього разу Фрідріх привів сюди кепських найманців. Зрадливий люд, готовий накивати п'ятами при перших же труднощах, а цієї зими багато хто з них дременув лише через холод, а вони ж фламандці, а не прибульці із земель hie sunt leones.[101] Та й військо мре, як мухи, від тисячі хвороб, і не думаю, що там, у місті, маються краще, бо в них, певно, уже скінчилися харчі.

Нарешті Бавдоліно з'явився перед імператором.

— Я приїхав, отче мій, — сказав він йому, — бо знаю ці місця й можу бути тобі корисний.

— Так, — відповів Барбаросса, — але ти знаєш і цей люд, і не захочеш завдати йому шкоди.

— А ти знаєш мене, і якщо не довіряєш моєму серцю, знай, що можеш довіряти моїм словам. Я не завдам шкоди своїм краянам, але тобі не брехатиму.

— Навпаки, ти мені брехатимеш, але і мені не завдаси шкоди. Брехатимеш, а я вдаватиму, що вірю тобі, бо ти брешеш завжди заради добра.

Він був грубий чоловік, пояснював Бавдоліно Никиті, але вмів бути також вельми проникливим.

— Розумієш мої тодішні почуття? Я не хотів, щоб він знищив місто, але я любив його і прагнув для нього слави.

— Тобі треба було лиш переконати себе, — мовив Никита, — що слава його засяє ще більше, якщо він пощадить місто.

— Хай благословить тебе Бог, мосьпане Никито, ти немов читаєш те, що було тоді в мене на серці. Саме ця думка крутилася мені в голові, коли я шастав між табором і мурами. Я домовився з Фрідріхом, що мені, ясна річ, треба зв'язатися з тутешніми людьми, стати чимось на кшталт посла, але далеко не всі це розуміли, і я не міг діяти відкрито, не викликаючи підозр. При дворі були люди, які заздрили моїй близькості з імператором, приміром, єпископ Шпаєрський і такий собі граф Дітпольд, на прізвисько Єпископеса — не виключено, що прізвисько це дали йому лише тому, що він мав біляве волосся й рум'яне обличчя, мов дівчина. Може, у нього й не було нічого з єпископом, бо ж він увесь час говорив про свою Теклю, яку залишив десь там, на півночі. Хто його знає… Він був красень, але, на щастя, також дурень. Саме вони посилали за мною своїх шпигів, навіть на полі бою, і доносили імператорові, що попередньої ночі бачили, як я скачу на коні в напрямі мурів і розмовляю з мешканцями міста. На щастя, імператор казав їм іти до дідька, бо знав, що під мури я їжджу вдень, а не вночі.