Бавдоліно - Эко Умберто - Страница 33

— Якщо запхаєш туди топази, я розіб'ю цей кухоль тобі об голову, — попередив Бавдоліно. І Абдул, принаймні тепер, не став їх туди запихати. — Але напиши ще, що там нема підлесників, і ніхто не бреше, а хто бреше, той умирає на місці, тобто немов умирає, бо його проганяють геть, і ніхто більше про нього не дбає.

— Але я вже написав, що там нема пороків, нема злодіїв…

— Дарма, напиши ще. Царство Пресвітера Йоана має бути місцем, де християни дотримуються Божих заповідей, а папа, натомість, не зумів спонукати до цього своїх дітей, ба навіть сам він бреше ще більше від інших. Зрештою, якщо наголошувати на тому, що там ніхто не бреше, цілком очевидно, що все те, що каже Йоан, чиста правда.

І Йоан провадив далі, оповідаючи, що він відвідує щороку з великим військом гріб пророка Даниїла в безлюдній Вавилонії, що в краях його можна спіймати рибу, з крові якої добувають пурпур, і що панує він над амазонками та брахманами. Борон вважав згадку про брахманів корисною, бо їх бачив Александр Великий, коли дійшов так далеко на Схід, як тільки можна собі уявити. Отже, згадка про них доводить, що царство Пресвітера включило в себе цілу імперію Александра.

Отож залишалося тільки описати його палац і чарівне свічадо, а про це все вже сказав Поет напередодні. Але він повторив це ще раз, шепочучи Абдулові на вухо, щоб Бавдоліно знову не почув про топази з берилами, але зрозуміло, що в цьому випадку вони були конче потрібні.

— Гадаю, той, хто це читатиме, — сказав Раббі Соломон, — здивується, чому такого могутнього царя називають всього лиш пресвітером.

— Слушно, і це дасть нам змогу поставити крапку, — мовив Бавдоліно. — Пиши-но, Абдуле…

Вже майже світало, коли наші друзі скінчили писати листа. Ті, хто спожив меду, усе ще перебували у стані усміхненого заціпеніння, хто ж пив лише вино, був напідпитку, а Поет, який знову зажив обох цих субстанцій, ледве тримався на ногах. Вони йшли вуличками й площами, співаючи й шанобливо торкаючись того пергамену, самі вже переконані, що його тільки-но привезено з царства Пресвітера Йоана.

— І ти відразу послав його Райнальдові? — спитав Никита.

— Ні. Після від'їзду Поета ми довгі місяці знов і знов перечитували його, шліфували, зішкрябуючи літери і пишучи поверх. Іноді хтось пропонував додати якусь подробицю.

— Але, гадаю, Райнальд чекав на цього листа…

— Річ у тім, що тим часом Фрідріх звільнив Райнальда з посади канцлера імперії, призначивши на його місце Християна з Буха. Звісно, Райнальд, як архієпископ Кельнський, був також архіканцлером Італії й далі мав величезну владу, адже ж це він організував канонізацію Карла Великого, але заміна ця, принаймні на мою думку, означала, що Фрідріх став вважати Райнальда надто настирливим. Тож як я мав представити імператорові лист, замовлений фактично Райнальдом? Ага, я ще забув сказати, що в рік канонізації Беатриса народила другого сина, а отже імператор був заклопотаний іншим, тим паче, що до мене доходили чутки, ніби старший син увесь час слабував. І так поміж усіма цими " подіями минуло понад рік.

— А Райнальд не наполягав?

— Спочатку він мав інші клопоти. А потім помер. Поки Фрідріх був у Римі, намагаючись прогнати Александра ІІІ і посадити на трон свого антипапу, вибухнула пошесть, а чума забирає і багатих, і бідних. Тож помер і Райнальд. Для мене то був удар, хоч я ніколи по-справжньому його не любив. Він був нахабний і злопам'ятний, але то був відважний муж, який до останнього боровся за свого володаря. Хай буде мир його душі. Тільки-от чи мав якийсь смисл цей лист без нього? Він єдиний був достатньо хитрий, щоб видобути з нього користь, розсилаючи по дворах цілого християнського світу. — Бавдоліно на мить замовк. — Крім того, була ще та історія з моїм містом.

— Яким містом — ти ж народився посеред боліт?

— Авжеж, я занадто поспішаю. Ще треба спорудити місто.

— Нарешті ти не говориш мені про зруйноване місто!

— Так, — мовив Бавдоліно, — то було вперше і востаннє в моєму житті, коли я бачив, як місто народжується, а не помирає.

У Парижі Бавдоліно жив уже десять років, перечитав усе, що можна було перечитати, навчився греки від однієї повії-візантійки, писав вірші й любовні листи, приписуючи їх іншим, фактично вибудував царство, яке він і його друзі знали так добре, як ніхто, але студій своїх так і не закінчив. Він потішав себе думкою, що навчання в Парижі саме по собі було для нього річчю надзвичайною, якщо згадати, що ще недавно він коровам хвости крутив. Утім, подумав він, до шкіл вчащають радше такі злидні, як він, ніж сини синьйорів, бо ті мають учитися воювати, а не читати і писати… Одне слово, він не відчував, що має особливо чим похвалитися.

Якось Бавдоліно усвідомив, що йому вже двадцять шість років, плюс-мінус якийсь місяць: він пішов з дому в тринадцять років і ось уже рівно тринадцять років там не був. Він відчув щось, що можна б назвати тугою за рідним краєм, але що ніколи раніше він цього не відчував, то й не відав, що це таке. Тому він подумав, що стужився за своїм названим батьком і вирішив поїхати до нього в Базель, де той зупинився, вкотре повертаючись з Італії.

Він не бачився з Фрідріхом від часу народження його первістка. Поки він писав і переписував лист Пресвітера, імператор чого тільки не робив — звивався, мов вугор, пересуваючись з півночі на Південь, їв і спав у сідлі, як його предки-варвари, а царським палацом йому слугувало кожне місце, де він зупинявся. За ті роки він двічі побував в Італії. За другим разом на зворотній дорозі він зазнав приниження в Сузі, мешканці якої збунтувалися, змусивши його потай тікати в чужому одязі і взявши Беатрису заложницею. Потім сузанці відпустили її, не завдавши кривди, але він набрався ганьби і заприсягся відомстити Сузі. Але й вернувшись по той бік Альп, він зовсім не відпочивав, бо мусив укоськати німецьких князів.

Коли врешті Бавдоліно зустрівся з імператором, той був вельми похмурий. Він зрозумів, що Фрідріх дедалі більше журиться, з одного боку, здоров'ям старшого сина, теж Фрідріха, а з другого — справами Ломбардії.

— Гаразд, їх можна зрозуміти, — визнав цісар, — і кажу це лише тобі: мої старости і посли, мої збирачі податей і намісники вимагали не тільки того, що належить мені, але всемеро більше; з кожного вогнища вони веліли платити щороку три сольди старою монетою, за кожен млин на судноплавних водах хотіли двадцять чотири старих динара, у рибалок забирали третину риби, а у тих, хто помирав бездітним, конфісковували спадок. Знаю, мені треба було прислухатися до скарг, які до мене надходили, але думки мої були тоді деінде… А тепер, схоже, кілька місяців тому ломбардські міста об'єдналися в лігу, антиімперську лігу, розумієш? І що вони вирішили першим ділом? Відбудувати міланські мури!

Те, що італійські міста завжди були бунтівливі й зрадливі, нікого це дивувало, але ліга — це початок іншої res publica. Звісно, навіть мови не могло бути про те, щоб ліга ця утрималася надовго, адже італійські міста люто ненавиділи одне одного, а все ж була то зневага для честі імперії.