Богемна рапсодія - Ульяненко Олесь - Страница 21

— Я раб твій, Господи, а ще і людський. Терпко в роті, сухо в роті. Ви ще не навчилися любити, як родилися з ненавистю. Да.

— У мене був хлопчик. Але з хлопчиками мені не подобалося, більше подобалося з дівчатками, так, Надія гарна, але не дуже.

— Той чоловік у кав'ярні сказав, щоб ми ще приходили. Він добрий і ніжний. Зараз усім не вистачає ніжності.

— Так.

— Так.

— Чоловік помер.

— Так.

— Дурні.

Колючим постукуванням гілок об рами, чітким обручем сонця на високому, натягнутому шовком небі, де вітри перебирають пригорщі пилюги з снігом, чергуючи удари за ударами кватирок і дверей; сльозливими, просяклими вивареними зажовками чаю вечорами, що притрушені мрякою, із безоглядністю на вчорашній і на завтрашній день, лункими кроками, заламаними по дрібних, мініатюрних кварталах, що на безлюдді пробиваються зраділо крізь товщі атмосфери, пронизаної зимовими птахами, які мудро ховаються у скелю, бо не долетіти; і люди, обдавшись плином турбот, ховаються, щоб розсунути білі фіранки на вікнах, глянути на сонце проти чорнильно-чорного моря, з рахуванням подихів, надій та матюків — прийшла зима.

Прийшла зима, і Костя Клюнов понаписував листи — всім, кого знав і кого майже забув; писав швидко, начебто це конче необхідно, а повиводивши круглі літери на білому, цупкому папері, чвалав проти вітру на пристань спостерігати, як приходять і відходять пароплави; мусолив у руках олівця, дивився на пелену туману — там міста і теплі місця, і нічого у нього, в Клюнова, не хилитнулося в голові, — чув здалеку протяжний гудок, повертався до готелю, немов у тому віднайшов якийсь зміст на сьогоднішній день. Лягав нероздягнений у ліжко, проводжаючи округлі тіні птахів, що пролітали за вікнами; спав спокійно, не зривався, як раніш, а надворі — чи то мело снігом, чи хто проходив — слухав крізь налітаючий сон, і це заспокоювало. Десь під ранок піднімався, ходив кімнатою, намагаючись згадати сон — сни не приходили, але це не обтяжувало, як і не обтяжував сам сон; просто навіть забава: відгадати цю дивакувату властивість — не бачити снів. Він навіть не думав: добре то чи погано. Його більше займали птахи на скелях, і Костя пробував їх намалювати, але нічого з того не виходило, тоді він із задоволенням слухав теревені адміністратора, — випита чарка розв'язувала язика, і Клюнов слухав більше гудіння вітру у дротах, ніж його, — або слухав його і зразу гудіння в дротах. Інколи він щось відшукував у мозкові і зазначав, що був таким дурним аж годі: осінь пронеслася в чеканні, згоріла в чеканні та жаху, і той жах набубнявів, луснув і ось: гудки пароплавів, крик птахів у скелях викликали в ньому щось схоже до тепла і радості. Ет, дурень, нічого й говорити. І зараз, таке відчуття, що полишив якусь психічну хворобу, тяжку психічну хворобу, бо колись здавалося, що світ проковтне його, рознесе в шмаття, тільки-но він ступить за поріг. Його не приваблювали полотно, фарба, лишень маленькі малюнки на аркушах та стінах. І коли взагалі все обридне, то він піде, сяде на камінь і буде зустрічати пароплави — білі великі пароплави, що їх тягнуть буксири далеко, в чужі місця.

Десь у половині першого зимового місяця Клюнова зморило, і він виглянув у вікно: вітер, голі віти, жодної людини, лише монотонне гудіння дротів. Але щось таки трапилося, і він подався до берега, проціджуючи крізь себе неясну тривогу; потім все минулося, і Клюнов допізна просидів з адміністратором за пляшкою вина, розповідаючи видумані історії про себе. Після того підвівся і подався до кімнати. Заснув. Проспав міцним сном, а прокинувшись, спустився до холу, сказав:

— Ти знаєш, мені снився сон, дивно, вперше за стільки часу снився сон, що немовби я стою серед вокзалу, серед людей, які приходять, заходять, але не в двері, бо дверей немає, і всі вони були колись далекими знайомими. А потім темно. Темно. І я прокинувся.

— От і в мене…

Костя заспокоївся. Вірніше, те не можна назвати неспокоєм: щось йокнуло, і він згадав початок осені. Але біля моря Костя почав переконувати себе, що нікого не знає, крім бармена-п'яниці, занудного адміністратора і деяких людей у замусолених куфайках; по обіді взяв олівця в руки і пропрацював до пізньої ночі: риска до риски, штрих до штриха, легкість в тілі і голові напочатку сп'янила його, але образи випливали з нього, билися і просто лягали під графітом на папір. Наступного дня він не пішов до моря, а сів за полотно, дивився на білий квадрат і розтирав фарби. Коли зробив половину задуманого, в груди щось кольнуло; він ліг на ліжко, відчув приємну дріж, потім забухикав, і гній пішов з носа й горла, але приступ швидко минув; Костя задрімав.

Він побачив під собою велике місто, сонце світило прямо в очі, але не сліпило його, і Костя вирішив взяти напрямок на те, що видалося йому сонцем, бо десь трохи недалеко народжувався циклон; його піднімало все вище, вище, і з кожною хвилею, що підносила його, Костя роздивлявся, як земля робиться круглою, маленькою, дивно синьою, — щось подібне жалю торкнуло серце, і він побачив, як спить батько, і в батька тремтить рука, книга на підлозі, а мати дивиться у вікно; по тому стали з'являтися люди, до яких він писав листи і котрі йому не відповідали — страху не було, тільки легеньке лящання у вухах; осторонь усіх стояла Лариса — дивилася на нього і летіла до сонця, і вона була такою, як колись Костя намалював її — ні сорому, ні приниження не відчув, хотів спитати чому вона тут, що робить у його сновидінні і чим взагалі займається, але зрозумів, що він просто помер, і йому треба вже летіти на те світло, яке називав сонцем.

Адміністратор підвів голову. Щось дописав. Від Клюнова вийшов чоловік, який нещодавно приїхав.

— Він нічого не лишив, крім картин?

— Ні.

— Да, шкода.

— Я теж так думаю.

Чоловік був одягнений в костюм сірого кольору із двома рядами перламутрових ґудзиків.

— Ще ось листи, але…

Чоловік подивився на листи, нехотя поклав до кишені.

— Скажи, — запитав, виходячи. — Що нас береже в дорозі?

— Що? Хм. Дивний ви. Звісно — Бог.

— ?

Автомобіль, риплячи шинами об гравій та паморозь, рушив вулицею, попід виноградниками, упродовж моря, і зник. А потім полетіли птахи.

1991 рік, м. Київ

Олесь Ульяненко — автор книг прози: романів «Зимова повість» (1994), «Вогненне око» (1999), «Сталінка. Дофін сатани» (2003), роману та оповідань «Сталінка» (2000) і низки опублікованих у журналах романів «Богемна рапсодія» (1999), «Син тіні» (2002), «Знак Саваофа» (2003), «Квіти Содому» (2005) та повістей «Ізгої» (2003), «Хрест на Сатурні» (2004). Окремі його твори та уривки з романів перекладено англійською, вірменською та німецькою мовами. Лауреат малої Національної премії України імені Тараса Шевченка (1997).