Богемна рапсодія - Ульяненко Олесь - Страница 2

Костя розтопив плиту. Так, ще осінь, а таке — мовби зима, — обдимає і краю не видно. Ця довга, нудна осінь, коли чекаєш на вчора, а приходить сьогодні, і ніколи не полишає відчуття того, що ось-ось щось кінчиться. Та приходить щось так швидко, невблаганно; і ти цього не чекаєш. Тлумляться дні, а ти розумієш, не зачувши звичного стуку в двері: це старість. Так, так, так, — виб'є настирливо дощ; а вийдеш на вулицю: так, — зима, зима, зима… Ранок тільки жеврів, викреслюючи химерні, ламкі тіні на стінах. Костя глибоко затягнувся, докурив поспіхом цигарку, відкрив дверцята плити, — вогонь рівно облизував чавунні тиглі, рвонувся, оголивши білі головешки, і розпечена сажа намистом заслала підлогу» у вікні стояв великий, ущерблений місяць; вогонь повернувся, і дрова затріщали; Костя подумав, що, звикнувши до всього, починаєш банально виміряти світ, мислити банально; і, всмоктавши з кров'ю це відчуття повсякденної, повсякчасної нудоти, — починаєш жити: вгледівши стіл, а на столі хліб; облуплені стіни, а на стінах дитячі малюнки розбігалися вижовклими полями; стелю, а на стелі візерунок павутини; це, напевне, усвідомивши, що до тебе ніхто й ніщо не прийде. Так, так, так, — зима; або старість. Кроки іззовні робилися гучніші; він чув їх у комірчині, мовби старий годинникар, сидячи навпочіпки перед відкритою грубкою, посьорбуючи маленькими ковточками чай; сонце полосувало крізь віти; місяць тонув у густих хмарах над містом; Костя за давньою звичкою визначав, у якому положенні стояло світило, — скільки то минуло, відколи мешкає тут?; час вгадувався по сонячних брижах, по смугах — прямих та обірваних, — а трохи загодя сонце вийде на чистий простір, і в комірчині запанує солодкий морок; тільки лише на мент: іскри білого вогню під повалами стелі. Костя влігся; солодко хряцнув хребет; закрив очі, побачив якісь тіні, темні тіні, що рухалися; а потім вони пливли із жінкою упродовж берегів, під розкритим порцеляновим небом, і його охоплювала солодка жага; підмивала, нудила, тонко колола ребра, болюче тиснула боки, і — наприкінці шугнула в пах; він угледів, — те йому зовсім не снилося, — тендітну голівку, обвиту чорним, густим волоссям, але до всього домішувалися запахи, що за хвилю уятрилися в свідомість, пустили глибоко коріння, і здавалося, що все це давно існувало. Він розплющив очі: стіл, стілець, купа паперу, облуплені стіни. Морок вказував на те, що сонце стоїть високо.

Першими наближення смерті почули щурі; перед тим, як вистромити писки, вони галасливо, знервовано метушилися, бігали в порожньотілих стінах хижі, здіймали вереск, писк, тупотіли цілим вивідком; а до цього, вже за опівніч, клацали у порожнечу кватирки, в нікуди били дзвінки, рипіла підлога; під обід вляглося, сонце окреслило тонкий обруч, різьбилося крізь бурякового кольору туман, невпинно збираючись за траєкторією сфер, — як і належить для середини листопада місяця. Півень зривався раз у раз несамовитим, надтріснутим криком; голос його бився об низьке, приплюснуте небо, що до полудня затяглося свинцевими хмарами; люди ще не позбиралися; туман поволі світлішав і наступав од яруги, блимаючи червоними стінами будинків, похитуючись криваво між карликовими деревами; голосно плюскотіла вода об перевернуте цебро; кричав, вкотре захлинаючись, збиваючись у часі, півень; щурі з'явилися з першим сонцем. Підсліпкуватим і розмитим голубою, там догори, імлою. Напочатку виліз один, — рудий, облізлою шерстю, опецькуватий, здоровий; волік одвисле тіло, — по всьому — старійшина роду; покрутив обламаними од давності вусами, вискнув бридким і коротким писком; інші, зачувши сигнал, — один за одним вибігли на залитий асфальтом ґанок; вороже і сторожко нюхали повітря. Дух линув зі сторони облуплених зелених воріт. Видно дух, не вчутий людьми, будив у щурах смутні спогади, дивний перегук минулого і сьогоднішнього дня: нависле іржавою рікою небо над голою землею, рипіння, поскрип тополь; щурі нюшили подвір'я, ставали на лапи, а за хвилю, — чи то від неясного видива, що зависло світлим стовпом над ґанком, чи від наростаючої хвилі голосів, а по тому при з'яві людей, — щури ошпарено завертілися й шурхнули в перекошену хижу, відчувши, що здобичі сьогодні не буде; видиво розсипалося на порох; а туман котив і падав з приступів і дерев; а люди, котрі посходилися, поговорювали: по тій частині Васильківської — світло: мов у березні світить сонце, і тільки тут туман, і голова болить. Щоправда, ніким це не бралося за диво, бо цілу ніч вили пси, рвалися з ланцюгів, нагрібаючи кігтями землі, і кричав дитиною пугач, але поговорювали, що ніякий не пугач, а орлан; годинник туго переставляв стрілки, а коли глянули — час відставав на цілих три години, знову поговорювали: на когось чекають. А світлий стовп видива з'явився вдруге, — дехто розгледів руки та голову; пошепки питали один одного: чи покликали попа?; але більшість того, слава Богу, не помітила, — тільки щурі забилися в тонких перегородках хижі, і істеричний вереск проколов туман. Загодя з'явилася мати покійного: сімдесятирічна жінка, затягнута у чорну вовняну сукню, пропахлу тальком; напрочуд вимолоділа за дні горя, плачу, сумування, проїденого безсонням, і сходило на розум, що горе є один із вимірів прихованого щастя, немов живиця, і істота жіноча не причетна ні до чого потойбічного, — тільки піднятися із землі, покласти в землю, відродитися, щоб знову народжувати, обертаючись навколо ясно усвідомленого права на вічність погребати і народжувати. Чоловік сидів у кутку двору на лавці, під розлогою яблунею, — зодягнений в брунатне пальто з довгими полами, у чорному капелюсі з широкими крисами, і, швидше, його розбирала байдужість, ніж співчуття до того, що діялося на подвір'ї. Він вряди-годи повертав голову, окидав поглядом блискучих, майже лакових очей стовпотворіння люду, і знову застигав у тій позі — лицем на темні вікна хижі. Очі в нього нагадували перископи, бо ворушилися тільки жовті більма, і чоловік, дарма, що складалося враження нерухомості, слідкував за присутніми і навколишніми; проте, чесно кажучи, справді його мало займало те; скроні йому обсипало інеєм, а щоки од морозу віддавали синім із зеленим.

— Проклятий жіночий мазохізм, — врешті, не без нудьги, вимовив він; але ніхто не почув. Рудий щур висунувся з нори, став на задні лапи, злякався голосу чоловіка, перевернувся у повітрі і подріботів до хижі. Зарипіли петлями ворота; у двір вповзла труна, — вся в червоному оксамиті, проти синього неба, оббита маленькими цвяшками із начищеними латунними голівками; над верхівками дерев пробіг вітерець, заморосив дощ, нагадуючи пожухлу по обіді росу. Люди заворушилися червами, тихо потупували ногами; іній осипався кришталиками на труну та впалі груди покійника; погляд чоловіка у брунатному пальті і чорному капелюсі кволо повзав юрбою, на мент затримувався — жилки на більмах наливалися кров'ю. Небо прочистилося, і відразу у повітрі зависла металева комаха літака; по кутках розсипався гуркіт; а потім запанувала непробивна, ватяна тиша. За хвилину сонце заринуло зовсім, небо попустилося низько; частина міста, видна крізь віття дерев, повороти завулків, — засупонились сірим присмерком; люди завовтузились, бо у тумані, біля їхніх вух затіпався тонкий, протяжний, до противного не бажаний звук; напочатку він видався задивним, — уловивши його, люди враз почули запах мертвого тіла, — але пізніше лунав той звук до буденного, до приторного звично. Це тужила мати покійного. Голос хрипло забився на одній ноті, клекотів у горлянці; стара задирала голову, і проти неба, обличчя жовте, нерухома маска; голос кілька разів добирався кульмінації, але ламався, падав, вуркотів слизько у грудях, знижувався до шамотіння, десь так, мовби серед лютої зими полила злива; відтак, хрипко сапонувши, опадав донизу тонким писком, клався свистом, розпорошуючись юрмищем; люди топталися, ховали задубілі пальці і позирали на теплу кухню. Пурхнули голуби. Крізь вилинялу попону хмар пробилося сонце; тіні птахів довжилися чорними латками кварталів, рвалися в шмаття червоними черепичними покрівлями, повзли латками голої землі, що по-весняному пускала пару, і коли голуби піднялися у недосяжну для думки людини височінь, а сонце пробило крила, — голос жінки стогоном, на одному диханні рвонувся догори; низький і потужний, він змішався з бубонінням юрмища. Втихло все, тільки голос нещадно стьобав вологе, густе повітря, і лопотіли крилами птахи; повітря слизько облизувало людські обличчя, лавки, шиби, рами, окола, — пара не сягала далі грудей. Очі чоловіка в брунатному пальті ворушилися у просторі, більма налились кров'ю і позлипались із зіницями; хрящ на горлянці кілька разів опустився, піднявся; жінка змовкла, — давала розпорядження, куди поставити свічку, як краще підібрати мереживо, що оторочувало труну, і скільки пляшок горілки винести з льоху. Чоловік мало щось не запідозрив, — тільки от труна. Костя висунув голову: над подвір'ям пролітало гайвороння, темніло по закутках, люди мовчали; повернув голову: над частиною міста, відгородженого Васильківською стіною, прямовисно падав сніг. Костя щось там подумав, погнався навздогін думці, ковзнув поглядом по низу труни, глянув на покійника, зустрівся зором з чоловіком у брунатному пальті, привітався, і з блукаючою усмішкою подався за хижу. Помочився. Перед ним, чорним зобом, клекотів паром яр. Небо прочистилося. Синьо займалися на горизонті купки будинків. Сонячна куля шкварчала, відкидаючи довгі тіні. Небо глибшало, піднімалося вище; в калюжі тріпалося іграшкове сонце. Завищала хвіртка. Повз труну, перестрибом пробіг божевільний: руки безпомічно зависли, обпліталися кругом тулуба; очі — чисті, прозорі, — клали на білогубий образ невидиму, ледь вловиму тінь хвороби; божевільний потупцював перед вікнами з напіввідштореними фіранками, попхався юрбою, пострибав на лівій нозі, через ворота, на дорогу, — бив носаком розмоклого черевика у калюжу, відскакував, бив; забелькотівши щось там до себе, побіг низом, тягнучи серпанок тіні, здіймаючи бризки снігової каші та води, відтак розчинився у високих, олов'яних вітринах магазинів; а Костя постояв перед труною, вкотре, непомітно кинув зір на чоловіка у брунатному пальті.