Богемна рапсодія - Ульяненко Олесь - Страница 14

Костю захилитало; вітер подув сильніший, ляснув фіранкою, упав стілець, гепнувши на підлозі металевим бильцем, струмнуло холодком; він розгледів голубів на даху сусіднього будинку, — голуби походжали, цокотіли лапками, так, начебто сипала мряка, а Клюнов подумав про батька: батько виринув з далекого, темного коридору, — голуби дріботіли ніжками по крівлях.

Він зійшов гвинтовими східцями до холу і запитав адміністратора, де найближче поштове відділення.

— Напроти, там, оно, — відповів той, репнувши на округлому обличчі двома щілинами очей, ткнув пальцем: — Там, оно, біля кафе «Морозиво».

Він перетнув площу — три на три метри — знявши зграю голубів, — голуби злетіли, межи жовтих будиночків човниками пирснули у безхмарне небо, тінями згоріли на дахах.

— Алло…Столиця… Це столиця?…

— У-у-у-у…

— Алло!!! Алло!!! Алло!!!

— Вибачте — адресат вибув.

— Адресу! Адресу…

— Слухай, поклади трубку і більше не дзвони, доки не покличуть. Ідіот!

Цибата дівчина із гнучкою шиєю, жилавими тонкими ногами, хизуючись рано вирослими грудьми, вийшла із-за обдертих, затулених склом телеграфних стойок, маячнула проти вікна темною рискою, ударом штриха, прямою безкінечною лінією подалася до виходу, з трудом прочиняючи двері; скрипнули, вискнули двері, Костя-Клюнов повернув голову і побачив жінку в широкій спідниці, з чорним тугим волоссям, зібраним у вузол кругом голови, яка при ході трималася прямо, — а по ліву сторону од неї пробігали вузькі, олов'яні щілини хижок; в небі загуркотіло: дві дівчини зустрілися, мимохіть окинули одна одну поглядами, — менша зупинилася, і Костя взирив, як розтулилися її припухлі вуста; загуркотіло, надворі подув вітер, легкий спекотний вітер, заголивши спідницю меншій, і Клюнову кинулися у вічі обдерті, змащені зеленкою коліна. І тоді до нього прилинула думка. Коротка і ясна. Ударило під груди.

— Алло, Кабул!.. Кабул!!! Кабул, Кабул?! Відповідайте.

Костя провів поглядом дівчину, і прийшло те, чого б він не хотів бачити й чути — воно лишилося між кілометрами землі, кубометрами повітря, нитками залізничних колій.

— Ніч, — промовив. А потім подумав: до чого тут ніч? чому ніч? чому не вчорашній ранок? чи сьогоднішній ранок? чому не рік? два? три? Тоді зійшло: сон. Так. Сон. Сон, сон, сон, — повторював про себе.

— Кабул не відповідає…

Люди, двоє старих, які чекали «на Кабул» — вийшли. Голову пекло від тім'я до потилиці.

— Кабул? Хто замовляв Кабул?! До телефону — четверта кабіна.

Старенькі вернулись. Дід сказав дорогою своїй половині:

— Костя довго не житиме.

— Шкода, — старенька затрусила головою. — Молодий ще!

Костю подивував їхній спокій.

На вулиці дужчав вітер — рвав червону черепицю з плескатих хат.

Перед вікнами порхнули голуби: тіні кругло прокотилися по стінах, зім'ялися на купі одежі, скрипнула половиця, проганяючи тишу — задзюрила в туалеті, крапля за краплею, вода, і годинник на стіні гучно затарабанив, виковуючи звуки із мертовного, переддощового сум'яття.

«Якщо ти хтось, якщо ти звідкілясь, і забув про це, то тебе наштовхне на незабуття, той, хто повернеться тією ж дорогою — коли ти забув», — подумав Костя.

Біля люстри, натиснувши на ніс, він вичавив гній з ніздрів і зрозумів, чому сюди приїхав. Ну що ж, день потроху висотає його в чеканні; нудно; він пригадає ще щось із того: обличчя, вулиці, людей і обличчя, і як відчув перші ознаки невідомої хвороби. І тож, день потроху висотає його, а те, на що чекатиме, не прийде, ані сьогодні, ані завтра, довго ще не приходитиме; щоб не думати, він умисне ловитиме себе на сторонніх думках, не так, як раніш, вичистивши власне нутро, як рибину, — але зараз не так, — кінці погубилися, і лишилося чекати. Це передчуття незнаного страху, міцного, посланого кимось; це страх відчути наближення того, щоб відчути щось — подітися нема куди, як і повернутись в нікуди. Дитя надії — спокій. Спокій марноти. Загалом, тут спокій: все однаково, тільки хіба що меридіани перетинаються не так, або час на годину чи дві біжить наперед, а листи не встигли дійти — жовтіють та скручуються, як осіння отава; кисне молоко та черствіє хліб, а любов жарка і скороминуча, немов сама смерть. Тільки чекання задовге, як після пишного літа, полум'яного бабиного літа — тривка, льодяна зима, а восени з вицвілого із лазурі сірого неба полотнами падають дощі, голі віти цокотять в шибки, море, задихаючись, гонить хвилю за хвилею, а хвилі — хмара за хмарою; втрачається лік часу, вітер обвиває будинки, — в короткому житті надокучливе, розтягнуте чекання відходить і приходить паперовими пароплавами.

Костя пригадав дівчину, яка тільки-но пройшла містечком, чітко тримав у пам'яті її повні ноги; ця дівчина могла б його вбити, але зараз лишилася тільки тінь спогаду, навіть не мрія, а те, що кожен день сходило, як сонце, те, чого не втримати в руках, і навіть тримаючи, далебі, воно ніколи не очиститься, не набере повітряної чистоти, і, на жаль, на превеликий жаль, не зітліє, подібно мрії. Ото ж, то і є вічність. Світ навалився, і час хряснув переламаним карком. І час перестав існувати, його для Кості не було. Для нього зламалася давня людська вигадка, яка відволікала жити. Жити прямо зараз, так просто, не випускаючи власних нутрощів. І жоден голос не наштовхує на блюзнірство, як голос з майбутнього. Простити можна все, але не брехню з могили, бо він, в якійсь частці, вартий того, щоб називатись могилою. Всі варті. Навіть якщо ти забіг наперед власному життю — спостерігаючи кінець.

Та він забув про це: як забувають про останню електричку, як забувають першу жінку, як витираються дощі дитинства, зім'яті морозами — тільки біля облущеного вікна, на межі весни і літа, наприкінці, тужно забриніло під лівим соском, шкіра стала дибки.

Вітер накочувався з моря, охоплюючи все більші шматки простору червоним кушпелинням, шарудів піском шибками, і циган, якого не було видно, взяв свої підстилки, перебіг під крамницю, за ним рудий пес. Пес задирав писок, підвивав, а циган незворушно притуляв долоню до чола, блискаючи проти тьмяного сонця випуклою вилицею.

В голові паморочилося, і Костя подався на вулицю; в холі рипіли двері, вкидаючи раз по раз косяки рудої пилюги; адміністратор куняв, поклавши голову на лікті; вітер бив у кругле, майже мініатюрне віконечко, що вгорі; на столі зміїлася паром склянка з чаєм. Крізь роздяплений отвір Костя побачив дівчину, котра йшла головною вулицею.

Повільно, невпевнено переставляючи ноги, ловлячи запах власного поту, Костя дібрався до поштамту, і відчув, як до грудей щось припирає, а потім зрозумів, що в ньому живе ще один чоловік: той чоловік неусипно слідкує за кожним його кроком, порухом світил; той другий цікавиться морем, водоростями, людьми, — і біля поштамту Костю обдало морозом. Він сидів, втупивши очі на протилежну стіну, слухаючи, як сік із свіжовиструганих дощок збігає на порепану землю; підвівся і зайшов до телеграфу, впав у м'яке, пахнуче шкірою крісло. Дорогою проскочило двоє старих, ховаючи від вітру хлопчика років шістнадцяти. В голові гуло. Дощ, по-всьому, наступав десь із моря. Люди на телеграфі піднімали голови, нашорошували вуха. В шибку, крізь навислу руду завісу пилюки, Костя угледів дівчину, яка йшла, прогнувшись трохи назад. Зараз він розглянув її добре, начебто це повторювалося уже десятки років, коли вона полишила в собі тижні, дні, хвилини, секунди, а він уперто не хотів її пам'ятати, і з дитячою настирливістю продовжував спостерігати за нею.

Вітер опав. Руда хмарка пилюги зависла в повітрі: пищала сопілка цигана, підвивав собака, пилюга присіла, впали великі краплі, запала тиша. Містечко прибрало ошатного вигляду, вибудовувалося червоними квадратиками, прямокутними, хитрими надбудовами, гостроверхими башточками голубятень. Сонце непорушно парило у високості. Костя глянув на дівчину, вже одягнену в чорну, майже до п'ят сукню, із м'яко вигнутою спиною і чітко викресленим підборіддям. Коли вона пройшла повз поштамт, Кості кинулися: розкосі більчачі очі, захищені пухнастими віями, повні стегна, рожеві нігті пальців проти чорної сукні. Клюнов перейшов дорогу, і тут полив дощ. Він побачив його ще здалеку, коли дощ упав на пласкі дахи курортного містечка, а потім перед очима пішли кола, — дощ наступав вже од моря, краяв простір, маніжив валами пару, і крізь натужне тріщання атмосфери доносилось клекотіння морських хвиль. Листя потемнішало, небо над містечком полив'яніло, а далі втратило колір, чаша його глибилась — вже з того краю селищем пройшли червоні, тугі вихрі — постать дівчини тонкою свічкою хилитнулась, і чорна попона води сховала її від Клюнова, який скочив до холу. Опинившись навпроти вузького вікна, він труснув головою, проганяючи настирний біль, потім легке запаморочення: вода обмивала дахи з червоної черепиці, зі сходу сунула чорна хмара; двері рипіли раз у раз від протягу, адміністратор щез; двері рипіли, вихоплюючи з мороку оберемки світла, і тугий струмінь протягу розвіював смердоту. Хол заглушував звуки, — тільки шалене, невгамовне, впевнене дріботіння крапель об крівлі, а моря мовби нема. І вже коли Клюнов зібрався до кімнати, то море заревіло, зламалося луною, і розкотистим гуркотом відбилося в горах. У вузьке віконечко, що жовтим більмом світилося проти Кості, він знову побачив дівчину, яка йшла довгою вулицею, в сукні, що облипла тіло, і повні ноги золотом засмаги блискали проти вікон, блідого сонця. Голова її подалася наперед. Море ще раз гаркнуло; вдарив грім. Блискавиця косо освітила обличчя. Знову щось завило, заскреготіло, вітер шалено заторохтів покрівлею, і трохи втихло; луна відкотилася, полишивши в повітрі щось невимовно тяжке.