Комедія з убивством - Лапікура Валерій - Страница 7
- Предыдущая
- 7/33
- Следующая
— Можу, скажімо. І що далі?
— Ми у них учора день народження гуляли, так я там трусики забула. А Лінка свариться, бо це її.
— Драстуйте! А в тебе що — своїх немає?
— Є, але Лінчині імпортні. Ми у неї завжди позичаємо, коли якесь серйозне запрошення. Я ж не можу на день народження у совському трикотажі йти. Що про мене люди подумають?
— Справді, це дуже серйозно, що люди думають про твою нижню білизну.
— От бачите, а Лінка свариться. Взагалі-то вона Капітоліна по паспорту, але так себе по-городському зве. Дядю, виручайте! Бо Лінка на. мене свою кодлу напустить, а вони б'ються.
Сентиментальний настрій у мене чомусь ще не зник. Мені стало шкода і цю маленьку блудяжку, яка так швидко стала повією, що й не зчулася. Я присягнувся зайти і виручити, чим виразно заспокоїв дитину.
У напівмороці вестибюлю смерділо хлоркою, дитячою несподіванкою і кицьками. Старий вахтер виринув переді мною, як тінь отця Гамлета у провінційному театрі.
— Стороннім не положено!
— Я не сторонній.
— Родичам теж не положено. Тільки через коменданта.
— От і клич його — і то бігом, бо я не родич, я з міліції.
Вахтер нікуди не побіг, лише натис кнопку на бортику дерев'яної барикади — і невдовзі з'явився комендант, на пиці якого було чітко написано типову біографію цієї породи двоногих: Крим, Рим, вода, вогонь, мідні труби, радянська армія, військкомат, відставка, відділ кадрів і нарешті — доживання віку старшим по людському мурашнику. Етапи великого шляху! Я не опускався до детальних пояснень з такими, лише мовчки тицьнув йому під ніс своє посвідчення. Це на нього не вплинуло, бо він виявив надмірну цікавість:
— Я хотів би детально дізнатися про ваші наміри.
— Для початку мушу зазирнути у сто сімнадцяту кімнату.
— Яка конкретно мета ваших відвідин?
— У мене є дуже серйозне доручення.
Комендант, як я і чекав, уперся рогом:
— Я повинен знати точну мету вашого візиту.
— Все, що ви повинні знати, ви вже знаєте. Надмір інформації для таких, як ви, шкодить здоров'ю.
— Я так не вважаю. Я повинен знати все в деталях.
— То вже ваше горе. Я, наприклад, вважаю, що ви — ідіот, який заважає роботі правоохоронних органів. Накажіть вашому церберу розблокувати вхід і терміново знайдіть мені двох тверезих понятих. Із паспортами.
— Як ваше прізвище? Я буду скаржитися. Звідки я знаю, що ви справді за службовою потребою?
Прелюдія дещо затяглася, в усякому разі, мій сентиментальний настрій кудись зник.
— Послухайте, ви, непорозуміння роду людського, це я зараз викличу патруль і вам вліплять п'ятнадцять діб за спробу перешкодити офіцеру міліції при розслідуванні особливо небезпечного злочину. І потім — мені дуже підозріла ваша упертість. Знаєте, на що це схоже?
— На сумлінне виконання інструкцій.
— Ні! Схоже на те, що ви — співучасник і зволікаєте, аби мати час, щоб замести сліди… Ану марш вперед, доки я тобі твою інструкцію не запхав, сам знаєш, куди!
Подіяло! Комендант пополотнів. Зробив знак вахтеру, щоби той відпустив педаль. І раптом бовкнув:
— У сто сімнадцяту, товаришу старший інспектор, вам без підкріплення краще не заходити. Там москвича пропивають.
— У вас тут що — гуртожиток двічі орденоносного підприємства чи бандитська «малина»? Гарне мені діло: киянина вбили, москвича пропивають, а потім якого-небудь мінчанина в карти програють?
— Та ні, не того москвича, що з паспортом… тьху!.. Того, що з колесами і з техпаспортом. Машину, одне слово.
— Сподіваюсь, хоча б не крадену?
Тут уже втрутився вахтер:
— Боже борони, товаришу начальник! Усе законно і чесно зароблено. Бригада взяла перше місце по галузі, її нагородили «Москвичем», а нащо він їм, один на всіх? Ви ж знаєте, як не своє, то вважай — нічиє.
Я озирнувся навколо і одержав підтвердження його слів.
— Так ото ж, товаришу начальник, хлопці взяли грішми і пропивають. Третю добу. Під музику.
— Здогадуюсь — їхній магнітофон той, що найголосніший. А до речі, як же робота, так би мовити, на благо Батьківщини?
— Відгули узяли. Вони ж на той «Москвич» три місяці без вихідних шурували.
Я подумав, що альбомчики покійного фотографа, подаровані членам комісії союзного міністерства, теж, напевне, відіграли певну роль у становленні новітнього пролетарського обряду пропивання «Москвича». Але змовчав. Натомість з насупленим виглядом скомандував:
— Кроком руш за мною! Як сказав товариш Сталін, немає таких фортець, що їх не могли б узяти більшовики!
Комендант із вахтером мовчки потеліпалися за мною до ліфта.
Кімната номер сто сімнадцять ходила ходором. Чи то якість запису була кепська, чи магнітофон за три доби захрип, але з загального ревища і какофонії прослуховувалися лише три слова: «Распутін» і «лав мешін». Хоча двері й були замкнені, але складалося враження, що саме ці три слова найточніше відповідають тому, що діялося всередині.
Жестом я звелів коменданту постукати, а сам став збоку. Відставник несміливо не те що постукав — пошкрябав зігнутим пальцем об одвірок.
— Хто ж так стукає? — обурився я і показав, як це треба робити. Каблуком, із розбігу.
Добре, що встиг відскочити. Замок клацнув, двері трохи прочинилися, звідти вистромилася кошлата лапа, вхопила коменданта за петельки і блискавично втягла всередину. Хтось прогудів: «Казали ж тобі — не лізь, коли робочий клас гуляє…». Ми не встигли ще зреагувати, як комендант вилетів за двері, заточуючись і розмахуючи руками. Йому на голову хтось натяг целофановий кульок, чим перекрив дихання. Я встиг підхопити бідолаху, здер з нього знаряддя тортур, відтяг убік і поклав під батареєю.
Такі ситуації мене завжди підбадьорюють і десь навіть збуджують, бо тут нічого не треба думати, тільки робити. Пістолет із кобури, патрон у патронник, розбігтися — і плечем у двері! Замки у гуртожитку хирляві, вилітають одразу. Гуркіт виламаних дверей злився з чиїмсь несамовитим виттям. Виявляється, я принагідно поблагословив клямкою по лобі одного з переможців всесоюзного соціалістичного змагання. Він полетів у один бік, двері — в інший, а я став посередині, як грізний месник і відтворив улюблений ритуал вітання київських ментів часів молодості нашого Старого: постріл у стелю, постріл у магнітофон, і на всю горлянку:
— Лягай, бо вб'ю! Я капітан Сирота!
Від автора: Описуючи саме такі службові мізансцени, Олекса завжди цитував свого улюбленого письменника — польського гумориста Анатоля Потемковського: «Сюжет повісті починається мляво — з пожежі у борделі під час повені, викликаної землетрусом на острові. Але далі акція набуває динамізму».
Олекса Сирота:
Коли дим від пострілів і сигарет витягло протягом у розбите рикошетом вікно, і відкрилося поле після битви, мені стало недобре. Ні, я, звичайно, бачив у своєму житті не лише «Плейбой», а й порнофільми, конфісковані колегами під час службових рейдів. І взагалі, у питаннях інтиму вважав себе людиною ліберальною, бо розумів, що між природою людини і моральним кодексом будівника комунізму є певні розбіжності. Але тут… По-перше, мене ніколи не збуджувала вусмерть п'яна жінка, навіть коли її єдиним одягом був бруд під нігтями. Одна жінка! А їх тут було аж п'ять. По-друге, попри протяг, мене аж занудило від букету з людського поту, свіжого самогону, брудного чоловічого тіла і дешевої косметики. У цій палітрі запах пороху видавався ніжним відтіночком імпортних парфумів. Тому я узяв зі столу пляшку з самогоном і жбурнув її у ще цілу половинку вікна. Брязкіт розбитого скла, а за якусь мить — дзвін об асфальт і чийсь переляканий мат знадвору подіяли на моїх майбутніх співрозмовників чи не сильніше, ніж постріли. Навіть бідолаха з розбитим лобом перестав стогнати.
Нарешті, волохатий з маківки до п'ят пролетар із наколкою ДМБ-68 на плечі кашлянув і прогудів:
— Ти, цеє, начальник, будь ласка, острова Даманського більше не влаштовуй.
- Предыдущая
- 7/33
- Следующая