Комедія з убивством - Лапікура Валерій - Страница 14

— Дозвольте поцікавитися недосвідченому менту у досвідченого господарника: але ж після вашого рекорду по всій галузі знижують розцінки і підвищують норми. Вибачайте, але що ви, товаришу директоре, будете ставити наступного року?

— Ха! Він мене лякає наступним роком! Так нам, як передовикам соцзмагання, дозволять нову номенклатуру товарів. І я одержу ще дві доплати: одну за впровадження, а другу за успішний експеримент. Як ви вважаєте, юначе, чому радянські євреї їдуть до Ізраїлю? Поклик Батьківщини? Ой, перехрестіться, який поклик, коли я навіть на ідиш розмовляю з українським акцентом, а там державна мова — іврит. Ми їдемо, бо тут нам не дають працювати так, як ми вміємо. Коли я востаннє бачив Льоню, — вибачте, Леоніда Ілліча Брежнєва, — то я йому сказав: Льоня, хочеш, ми, євреї, ваш комунізм для вас-таки побудуємо під ключ? А він мені: ні, не хочу. Бо ви його спочатку для себе побудуєте. І що? Мене перестали до нього пускати. А кому від цього гірше?

Я мусив погодитися, що гірше від цього всім потроху. І євреям, і православним, і генеральному директору і навіть генеральному секретарю. Але що можу тут зробити я, старший інспектор міського карного розшуку?… Щось у мене теж єврейські інтонації з'явилися, тобі не здається?

Наостанок я все ж таки попитав директора, що він сам думає про вбивство фотографа.

— Перш за все, що у мене ідеальне алібі: п'ятдесят гостей на весіллі. А що ще? Дивне якесь вбивство. Вибачайте, не радянське. Ну, дали б по голові, але навіщо ту голову одрізати? Якийсь ненормальний, слово честі. А якщо серйозно, то є у мене до вас, товаришу капітан, одне прохання. Дехто зараз робить на цьому кар'єру, але не приплутуйте до цього вбивства євреїв. Досить із нас справи Бейліса… до речі, ви зараз куди — в редакцію чи в гуртожиток?

— Якщо не заважатиму прибиральницям, то в гуртожиток.

Олекса Сирота:

Я недаремно вирішив зазирнути спочатку до гуртожитку, бо знав, що старий хитрюга вахтер сьогодні на зміні. Відтак сподівався, що моя згадка стосовно нетрадиційного використання більярдного кия прочистить йому пам'ять. Так воно й сталося. Ледь зобачивши мене на порозі, вахтер радісно загорлав:

— Я згадав, товаришу начальник! Усе згадав!

— От бачите — що то значить поговорити по-людськи. Викладайте.

— Я його бачив не тільки вранці, коли він на весілля біг. Він сюди опісля обіду повертався. Веселий такий, рукою махнув і побіг до ліфта. А йому щось бригадир із сто сімнадцятої від душової гукнув, я не розчув, що саме, але фотограф теж щось таке кумедне відповів. Бо вони зареготались дуже голосно. Ну, а хвилин п'ятнадцять по тому — я вже вахту здавав — подзвонили на службовий. Жінка. І голос такий, знаєте, командний, без «добрий день». Питає: такий-то вже прийшов? Ну, я пояснюю, мовляв, нещодавно піднявся до себе. А вона мені: а тепер ви підніміться до нього і передайте, аби негайно подзвонив. У нас, загалом, не прийнято до службового телефону кликати, он аж два автомати висять, дзвони скільки влізе. Але ви ж знаєте — наш фотограф, то ж не ліміта заводська, а солідна людина. Подумав — раптом від гендиректора? Тому ввічливо так у жінки запитую: вибачте, кому він має передзвонити? Вона засміялася і у відповідь: русалці! Він, мовляв, знає.

— І ви передали?

— Аякже! Піднявся, поінформував, він підскочив, схопив свою сумку і побіг. Ми ще разом у ліфті спустилися. Потім я на вахту, а він — на вулицю.

— В який бік?

— Ліворуч. Напевне, до заводу… Ой! Ледь не забув. Він, як із ліфту вибіг, то підскочив до автомату, якийсь номер набрав і так, одну тільки фразу кинув. Я йду чи зараз буду… і помчав, як хлопчик, мало не вистрибом.

— Сумка, кажете, з ним була?

— На плечі висіла. І то не порожня, бо він її рукою притримував.

— А чому ви думаєте, що він до заводу побіг?

— Бо як на тролейбус чи машину зловити, то це у нас праворуч. А ліворуч, дворами — за п'ять хвилин завод.

Ну що ж — принаймні маємо повну картину суботнього дня. Вранці фотограф поїхав разом із молодими до Палацу одружень, потім знімав їх біля Вічного вогню, далі — у кав'ярні. Звідти, не дочекавшись закінчення посиденьок, повернувся до гуртожитку і схоже на те, що збирався у гості до однієї, як він сказав, конячки. Та ще й норовистої. З серйозними намірами, до почесної парубоцької капітуляції включно. Аж тут подзвонила русалка, і його наміри повернулися на сто вісімдесят градусів. Він вихором помчав до неї, прихопивши апаратуру. Але негативи з весілля, все ж таки, до лабораторії закинув. Певно, передчував, що загул із русалкою буде довгий, тому й залишив, мовляв, як припече — самі знайдуть, проявлять і віддрукують. Нормальна підстраховка. Отже, голови остаточно не втратив. Це сталося вже потім, вибач за каламбур.

А для чого ж він тоді взяв апаратуру? Боявся у гуртожитку залишити? Дурня. Замкнув би у сейфі на роботі, та й годі. До речі, треба буде запитати у редакції, чи він так завжди робив: зникав разом зі знаряддям виробництва, фотокамеру маю на увазі, а не те, що дехто подумав. Залишається встановити, на чий конкретно поклик він помчав. Що русалка — то не конячка, зрозуміло. Різні дами, різні інтимні псевдоніми. Хоча, з іншого боку, яка жінка, навіть закохана, погодиться, що схожа на кобилу? То тільки юна Кніппер-Чехова підписувала любовні листи своєму Антоші: «Твоя Лошадь». Але тут не той калібр, порівняли «щось» зі стамескою.

У списку жіночих імен, які я переписав з бірок на трусиках, ані Русалка, ані Руслана не фігурувала. Далі моєї фантазії стосовно похідних форм не вистачало. Русалку цілком могли звати, наприклад, Клавдією. Зі мною в школі вчилася така собі Валька Лоза, так вона чужим хлопцям на танцях представлялася виключно як Валерія Лозинська.

Олекса Сирота:

Я підходив до заводської прохідної і думав: як добре, що я не комісар Мегре і навіть не інспектор Люка. І взагалі — то прекрасно, що у нас не Франція. Інакше би за мною вже котрий день ганялася б ціла тічка дрібної журналістської наволочі з вимогою негайно викласти їм усі таємниці слідства, включно з прізвищами та робочими версіями. І раптом почув ззаду:

— Товаришу з міліції, а це правда, що нашого фотографа вбили і два рази під поїзд поклали?