Поїзд, що зник - Лапікура Валерій - Страница 19
- Предыдущая
- 19/36
- Следующая
Через п’ятнадцять хвилин я піднявся виходити і рефлекторно глянув у вікно. Наш тролейбус повільно обганяли «жигулі» і я міг би присягнутися, що поряд з водієм сидів отой другий, котрий залишився на зупинці біля мотозаводу. Його супутник з Берківців слідом за мною не вийшов, поїхав далі, на кінцеву. Моя оперативна пам’ять зафіксувала ці дрібнички і якби не подальший збіг обставин, то вже через годину ця інформація здиміла б з моєї голови. Але того ранку я не випадково відтягав свою появу в Управі. Бо мене вже третій день вперто розшукувала людина, сама згадка про яку викликала ідіосинкразію. Звичайно ж, маю на увазі нашого замполіта. Але треба зайти, бо накапає Генералові, а воно мені треба?
Наш комісар сидів за столом з виглядом хана Батия, котрий розглядає з Байкової гори повержений до його ніг Київ. Я відрапортував свою появу, витерпів довгу начальницьку паузу і дочекався:
— Біля вікна на столику документ, ознайомтеся, не виходячи, і розпишіться там у списку.
Вимовив так, наче йшлося про врятування земних цивілізацій. А насправді то були всім відомі старі жарти якихось дотепників зі Львова. Ось уже котрий рік поспіль вони перед радянськими святами малювали на стінах свого древнього міста тризуб і короткі націоналістичні гасла. Причому, технічно це робилося дуже дотепно: малюнок і літери вирізалися як трафарет на листку картону, який прикладали до стін чи афіш, за дві-три секунди з аерозольного балончика напилювали фарбу — і готове: «Москалі — геть! Україні — волю!».
Повторюю, пророблялося це виключно у Львові. Але головна Контора з маніакальною послідовністю кілька разів на рік розсилала відповідний циркуляр по всій республіці — аби упередити поширення досвіду. А ми, дурні лягаві мусили все це з року в рік читати і розписуватися про ознайомлення і нерозголошення.
Текст орієнтировки я знав мало не напам’ять. Однак, повернувся обличчям до вікна і спиною до замполіта і зробив вигляд, що уважно її вивчаю. З комісарського кабінету було добре видно самий початок Великої Житомирської — ріг площі, тролейбусну зупинку, газетний кіоск, невеличку юрбу кандидатів у пасажири… Моя оперативна пам’ять ще не встигла охолонути. Тому я через кілька секунд виділив серед бажаючих полегшити собі життя шляхом штовханини в громадському транспорті дві знайомі фігури. Мої випадкові супутники з Берківців. Вони продовжували нервово позирати на годинники, про щось радитися і взагалі робити вигляд, що страшенно поспішають. Проте, коли на зупинку підкотили три вісімнадцятих і один шістнадцятий тролейбуси поспіль, ця парочка не сіла в жоден з них. Не привернули їхньої уваги і кілька машин таксі з зеленими вогниками, котрі повільно їхали вулицею, явно шукаючи пасажирів.
Отут до мене нарешті дійшло, як до тої жирафи. Ці хлопці не чекають на транспорт. Вони досить акуратно тримають в полі зору головний вихід з нашої Управи. Але якщо тобі хтось потрібен з нашої братії, то найкраще стояти попід самими дверима. А то й посидіти у вестибюлі, як це роблять усі нормальні люди. А якщо ти ненормальна людина? Тоді кращого місця для зовнішнього спостереження за Управою тобі не віднайти — тролейбусна зупинка, люди входять і виходять, поряд школа, на перервах тротуарами дітки бігають. Трохи далі — ЦК комсомолу і партійний міськком, теж установи жваві. Справді, ідеальне місце. Залишається перевірити останню здогадку…
Я розписався в ознайомленні, вислухав коротку лекцію стосовно «зловредних буржуазних націоналістів і їхніх підлих намірів», розпрощався за статутом і вийшов. Кажуть, що найкраща імпровізація — це та, котра заздалегідь підготовлена, тому я вибрав варіант, уже колись мною відпрацьований. Вискочив з головного входу, заклопотано повернув ліворуч до зупинки, зробив кілька кроків, ляснув себе по лобі, розвернувся на сто вісімдесят градусів і швидко покрокував у зворотному напрямі. Пройшов повз Управу, перебіг через вулицю, повернув. Перед світлофором, як належить порядному пішоходу, уважно зиркнув ліворуч і побачив, що один з двійки швидко біжить повз Управу, аби сісти мені на хвіст, а другий відчиняє дверцята «москвича», припаркованого на тротуарі біля шостої школи. Бачу, машини ви, громадяни, міняєте частіше, ніж шкарпетки!
Не знижуючи темпів руху, я перейшов на зелене світло через вулицю Паризької Комуни і вздовж маленького скверу, де колись знайшли труп квартирного злодія Кіціуса, вискочив на вулицю Героїв Революції. Тут мене обігнав «москвич», за кермом якого сиділа друга половинка мого хвоста. Напевне, зараз поверне і заховається за планетарієм аби підстрахувати напарника. Нехай. Втомиться чекати.
Варіант номер раз — спеціально для дебілів! Майже на самому початку правого боку вулиці стояв дореволюційний будинок із секретом. З боку Героїв Революції він мав три поверхи. Але якщо зайти з Паризької Комуни, то вже шість. Так от, я вскочив у середній під’їзд і там одразу увійшов у двері без номеру. За ними був довгий коридор, в який виходили двері кількох квартир. Але передостанні, хоча і мали номер, написаний фарбою на дерматині, вели не до житла, а на сходи — вниз, у двір і на сусідню вулицю.
Я мчав сходами вниз, як той сексуально збентежений підліток на танці з обжималками. Проте, у тої зарази з Берківців, здається, був тонкий музичний слух. Бо він відстав від мене всього на чотири прольоти.
Варіант номер два — для особливо нахабних дебілів. Я додав швидкості, проте не став вискакувати посеред двору, а заховався за дверима чорного ходу, розчинивши їх назовні. А тепер: «раз-два-три-чотири-п’ять, вийшов фраєр погулять»! У мого переслідувача, котрий вирішив подолати поріг довгим стрибком, несподівано перед самим носом з’явилися двері. Ні, він встиг здивуватися. І навіть вигукнути першу фонему відомого дієслова. Можливо, він навіть сказав усе слово. Але звуки його голосу потонули в гуркоті двох потужних ударів: спочатку його голови об двері, які я міцно підпер плечем з назовні, а потім падіння його тіла на цементну підлогу.
Настала тиша. Тільки в якомусь із горішніх поверхів якась обдарована дитина досить непогано грала полонез Огінського.
З найбезневиннішим виглядом я вийшов зі двору. На моє здивування, набридливий «москвич» уже стояв край тротуару. Водій подивився кудись крізь мене, чекаючи, доки в полі зору з’явиться його напарник. Ну, чекай, чекай. То вже твої проблеми. І його. І тих, хто вас послав.
А до речі, хто вас послав?
Блатні перестали гратися зі мною в такі ігри відтоді, коли у цьому ж під’їзді один із допитливих з розгону наїхав… ні, не лобом на двері, а зубами на ствол мого пістолета. Горішній різець застряг у дулі, довелося видовбувати шомполом.
Існувала ще наша спецінспекція. Але там не розмінюються на всілякі там підозри і докори, як той ревнивий Абрам, а працюють по конкретиці. А от якраз конкретики, себто зловживання службовим становищем у мене і не було. Якщо не рахувати регулярного пиття кави поза чергою у підземному переході на Хрещатику. Серйозних справ я останнім часом не вів, тож і анонімок на мене нікому було писати.
Залишається Контора, тим більше, що там ніколи не скаржилися на нестачу людей і автотранспорту. Ну що ж… я не знаю, що зробила та парочка нишпорок — спочатку викликали «швидку», а потім розповідали тим, хто їх послав про свою халепу чи навпаки. Для мене головним було підстрахуватися, і то негайно. Найкращим для цього був наш Старий. Тому я одразу побіг до нього.
Підполковник сидів у своєму задимленому «Біломором» кабінетику і читав «Советский спорт».
— Ти глянь, Сирота, що ці москвичі витворяють! «Перемоги київського «Динамо» позбавлені естетичного забарвлення. Кожен забитий ними гол не викликає у болільників того справжнього емоційного піднесення, якого вимагає ця воістину загальнонародна гра». Ще б пак! Звідки у них візьметься піднесення, якщо ми їх роздовбали під горіх. От вам і естетичне забарвлення.
— Вибачайте, товаришу підполковник, мені зараз не до естетики. І вам буде теж, максимум через дві хвилини.
— Доповідай.
- Предыдущая
- 19/36
- Следующая