Наступна станція — смерть - Лапікура Валерій - Страница 3

Олекса Сирота:

Злочини останнім часом пішли якісь нецікаві. Ні, їх не меншає. Нас переконують, що з року в рік ми живемо все краще і краще. Здається, в це вірять тільки злочинці. Бо їх стає все більше і більше. І що характерно, ніхто з них не читав «Основних напрямів розвитку СРСР до двохтисячного року», але всі хочуть вже зараз жити згідно вказівок партії і уряду, як у двохтисячному році. В результаті — в кримінал поліз дилетант або, як кажуть професіонали, фраєр. І наша робота стала нецікавою.

Ну, проштиркнули таксиста загостреною велосипедною спицею. Та при цьому понаставляли відбитків пальців навіть на даху «Волги». Я потім запитую затриманого шмаркача: що ти на даху робив? Гроші ж у водія в кишені лежали. А він каже — мене, мовляв, занудило і я сперся обома руками об машину, щоб не обляпатись. Якщо шлунок слабкий, треба грати в лотерею. Багатим не станеш, зате довше проживеш. Або ще придибенція: приїздіть терміново, у нас вбивство на сексуальному ґрунті. Розігналися! Всім відділом! Цікаво ж!

І що? Старий будинок, четвертий поверх, до землі — дванадцять метрів над рівнем моря. Надміру темпераментний залицяльник замість побажати своїй дамі серця «на добраніч», притискає її до перил і намагається зґвалтувати. Проте громадянка трапилася не в тім’я бита. Замість верещати «тільки після загсу!» вона бере типа на прийом і перекидає через себе. У проліт сходів. І лежить собі нещасний, мов той комарик, що не дише, ручками-ніжками не колише, тільки ширінка розстібнута і з неї стирчить знаряддя спроби злочину. Кажуть, так і поховали, прикривши букетиком! Але до чого тут карний розшук?

Таке враження, що райвідділам міських сискарів викликати — все одно, що дурному з гори побігти. Оце вчора посеред ночі: «Вбивство жінки!» Ми примчали, через місто, через дощ, мокрі як коні. Де жертва? Ось вона, будь ласка, відома трьом поколінням київських ментів почесна бабуся столичної проституції. Страшна, як атомна війна. Але і на цей товар знайшовся покупець. Забита лежить на закривавленій брудній підлозі в білизні невизначеного кольору. Причину смерті видно з порогу — розрубана голова. Знаряддя вбивства — теж до ваших послуг. В комплекті зі вбивцею. П’яний, як чіп, ханига спить тут-таки, стискаючи в руці закривавлену сокиру. Мотив? Осьдечки, в лівій руці сплячого — недопита пляшка шмурдяку. Не поділили… Воно, звичайно, смішки з чужої лемішки, але до чого тут ми? Це ж робота для зеленого дільничного інспектора. Вся справа, включно з поданням прокурора, оформлюється за дві години без втручання міського розшуку.

Може, я вже потихеньку починаю божеволіти. Але і Старий на те ж саме скаржиться. Мовляв, не служба пішла, а нудота. Ні вкрасти, ні вбити по-людському вже ніхто не вміє… як тобі такий чорний гумор? Віриш — мені вже вночі почали снитися нормальні злочини з закрученою інтригою. А що? Якби такий трапився, то не гріх би й попобігати.

Напевне, і в лягавих на небі хтось є. Почув, зглянувся, розпорядився. І от уяви мій стан, коли я дізнаюсь, що в нашому тихому, тупому, засмоктаному Києві нарешті сталося щось, гідне уваги професіонала. Інформація приходить випадково, але у сискарів випадок — то святе. Розповідаю по порядку. Дзвонить мені з «Жулян» мій однокурсник. Тільки не з філософського, а з історичного відділення. Але закінчували одного року і разом загриміли до війська «дворічниками».

Олекса Сирота:

Ти мені постійно дорікаєш за довгі передмови, що начебто не мають ніякого відношення до справи. Але це «начебто». Так і цього разу: закрив я одну справу, котра вже точно до моєї історії ніяким боком не дотична. Але, як сказав Генерал, вивчаючи документи, ну не можу я втриматися, щоб хоч як-небудь, хоч мимохідь, але не вбрикнути наших сусідів з контори.

Старий запропонував відправити мене куди подалі. Тимчасово. Скажімо, в відпустку. Я так нібито байдуже процитував старий анекдот про Чапаєва: «Ви все погрожуєте, погрожуєте…». Тим більше, що у мене вже зібралося три невикористаних, а надворі — літо, а в таке щастя простому радянському сискареві дуже важко віриться.

Та все ж Генерал наказав писати заяву — і я навіть не пішов до себе, а полетів, на ходу виспівуючи на весь коридор: «Та-ра-ра-рам-пам-пам, Одеса-мама! Одесу-маму пер-вер-нули, гоп-ца-ца!», уявляючи, як я в цій самій Одесі на пляжі буду пер-вер-татися.

Я вже простягнув руку до телефону, заміряючись подзвонити своєму однокашнику. Я вже прокручував у голові, що я йому скажу. Я скажу: алльо, невже я маю щастя розмовляти з самим начальником транспортної міліції нашої славної цивільної авіації, а заодно і з моїм другом і однокурсником? Так, друзяко, це я, а як ти здогадався? Слухай, дорогенький, мене нарешті у відпустку виганяють. Не може бути? Згоден, та все ж чудеса трапляються. Так от сиджу я і думаю: чи то мені до моря пішки йти, чи то другові найщирішому поклонитися, щоби квиток організував…

Поки я все це обдумував, телефон задзвонив, і я зрозумів, що мої мрії про відпустку так мріями і залишаться. Правда, Старий побідкався, що злочинці — народ несвідомий, у нас весь відділ у розгоні, а вони трупи підкидають. Тож ти, Сирота, швиденько там розберись — і у відпустку з чистою совістю.

І я поїхав розбиратися.

Уяви собі: на пустирі, прилеглому до кладовища, копирсалися у смітті два бомжі. Раптом один із них побачив за цвинтарним парканом ще досить ціле простирадло: воно з купи старих вінків стирчало. Ясна річ, вхопилися за нього обидва, як в тій казці, тягнуть-потягнуть — і бачать, що простирадло не просто там завалялося, в нього був замотаний труп. Голенький. Бомжі так репетували, що патрульний «газик» під’їхав практично миттю.

Чергова бригада на чолі з твоїм покірним слугою теж часу не втрачала. Уяви собі: ми навіть кінолога з собачкою прихопили. А що? Хай повітрям подихає сучечку маю на увазі.

От із кінологом ми й зчепилися з приводу того, яким-таким нетрадиційним чином цей самий покійник на кладовище втрапив. Одне з двох: або сам у такому вигляді прибіг, а потім уже дуба дав, або його вже готовенького сюди привезли і скинули.

Кінолог хмикнув:

— І з якої б це радості він от так голим бігав?

Я висловив припущення:

— А що? У коханки чоловік застукав — не до штанів було. З виду товариш точно не легкоатлет. Біг-біг, серце й не витримало.

— Ага, а перш, ніж дуба дати, ноги помив. На п’яти його подивись — чистенькі! Як у цьому свинюшнику пробігти и не заквацятися?

— Так я тобі про що торочу: в будь-якому випадку он там коло дороги якийсь слід цілком може відшукатися. Тож — дай собачці ганчірочку понюхати. І не кривись.

— Ти вважаєш, що в цьому смороді можливо щось унюхати?

— Можна подумати — не їй, а тобі це робити доведеться.

Поки ми отак от сперечалися, поки кінолог бурчав, що нам би тільки собачку надаремне ганяти, а у неї цуценятка, між іншим… на відміну від декого, — цуценяча мати слід уже взяла. Потягла хазяїна вздовж дерев’яного паркану, що відгороджував пустир від кладовища, ми за нею, а за нами потягнулась і решта бригади, включно з патрулем і водієм «газика». На місті лишився тільки медексперт — знахідку стерегти.

Ми пробігли через якісь старі двори, занедбаний сквер і вперлися в іще один дерев’яний паркан у людський зріст.

Звичайно, можна було б і хвіртку пошукати, але собака з кінологом на повідку проскочила через діру в паркані. Опергрупа — за ними, попутно вибивши ще кілька дощок.