Вилов бандюг по-науковому - Лапікура Наталя - Страница 8

Здається, я дійшов до критичної точки, бо таки придумав. І коли начальство в особі Генерала запитало мене для проформи:

— І що ви збираєтеся робити далі, Сирота? — то почуло у відповідь:

— Пропоную створити «Зону видимої оперативної тиші».

Якби я застрелився у присутності високого керівництва, це викликало б менший ефект. Бо за логікою до того йшло. Генерал зробив «стійку» не одразу, але зробив.

— Доповідайте конкретно, товаришу старший інспектор.

Молодець начальник! Інший би ляпнув: а що це таке? Або — я б на вашому місці замість пропонувати дурниці… А він навіть не моргнув.

— Доповідаю. Ми підсилили район дії групи невідомих злочинців додатковими міліцейськими патрулями у формі і оперативниками в цивільному. Щоправда, при цьому оголили інші райони — тимчасово. Але злочинці знають нашу тактику, тому спокійно перейшли туди, де ментів, пробачте, правоохоронців, мало, а то й зовсім немає. Одне слово — доки наші колеги з Подолу бігали по Оболоні, оболонські бандюги спокійненько грабували на Подолі.

— І що ви пропонуєте? Перекинути людей на Поділ?

— Тоді грабіжники повернуться на Оболонь. Або перейдуть на Виноградарі чи Святошин.

— Казочка про білого бичка виходить?

— Виходить, товаришу генерал. А перекинути додаткові сили з інших регіонів республіки нам ніхто не дасть. Не той випадок. Ще й засміють. Скажуть — не можете самі трьох шмаркачів виловити?

— Сирота, критики достатньо. Давайте конструктив.

— Даю! Створюємо зону видимої оперативної тиші. Тобто — забираємо з Куренівки і Старої Петрівки всіх до одного міліціонерів у формі. Відкликаємо оперативників, котрих населення знає в обличчя. Все, територія гола, навіть автоінспекції немає. Натомість де-небудь на Сталінці або на Корчуватому демонстративно влаштовуємо великий шмон. Із залученням максимальної кількості наших людей, аж до дружинників включно. Через наших інформаторів запускаємо в кримінальне середовище «дезу» про цю операцію, маю на увазі відволікаючу її частину, заздалегідь, за кілька днів.

— Капітан, ти мене не плутай. То ти разом зі своїм підполковником переконуєш мене, що жінок грабують і ґвалтують неповнолітні шмаркачі-петеушники. А то раптом починаєш говорити про дорослих злочинців-законників.

— Товаришу генерал, ви у Львові давно були?

— Недавно, але до чого тут Львів?

— А до того, що там у центрі міста на вулиці Краківській є стара забігайлівка, по-місцевому — кнайпа. Так от, у цій кнайпі я чув колись геніальну фразу: «Подайте мухи окремо, а котлети — окремо».

— Сирота, ти мені спочатку поясни, чому я тебе так терпляче слухаю, а я вже потім прийму рішення щодо міри покарання.

— Мухи, товаришу генерал, це наші підозрювані. А десь, напевне, є котлети, а саме: якийсь дорослий блатний, котрий їх знайшов, відібрав і настропалив. Вони йому здають крадені кожушки, а він їм залишає гаманці. Соціалістичний розподіл праці. Ось чому, до речі, вкрадені дублянки досі ніде в Києві не виринули. їх, напевне, зараз десь у Сиктивкарі носять.

— Приймаю, як версію, але вертайся до своєї зони. Бо нам поки що головне — малолітніх нейтралізувати. А тоді ми вже й старших товаришів за першопричинне місце візьмемо.

— А я про те ж саме, товаришу генерал. Головне — щоб мухи сіли на липучку.

— Стоп! Далі не треба. Я за…надцять хвилин скличу оперативну нараду, доповіси по формі. Тільки без котлет із мухами. Бо не всі ж такі терплячі, як я. Ага, і ще! Це ти все сам придумав, чи десь прочитав?

— Скажу правду — прочитав. В одній польській книжці. їхні менти кілька років тому ніяк не могли впіймати одного виродка, котрий у Катовіце — ну, це приблизно таке місто, як Київ, навіть річка є, — вбивав жінок із сексуальних міркувань. Так вони спершу теж з усієї Польщі підкріплення звезли, охорону мало не коло кожного ліхтаря поставили — по нулям. Вбивав далі. От тоді вони й створили зони видимої оперативної тиші, нашпигували їх засідками і пустили переодягнених міліціянток прогулюватися. Врешті-решт — пов'язали.

— І багато він жінок убив, перш ніж його знешкодили?

— Двадцять одну, товаришу генерал. А вісім скалічив.

— Матка Боска Ченстоховська! — несподівано по-польськи, і то без акценту, зойкнув Генерал, чиє прізвище закінчувалося на класичне російське «-ов».

Польську книжку «Кримінальна справа "Ганна"» мені позичив Борис-психіатр. Він дуже вчасно купив її у книгарні «Дружба» на Хрещатику. А я дуже вчасно заловив його біля каси і нахабно видер з рук — почитати. Наші стосунки дозволяли таке амікошонство. Це був саме той випадок, коли моє нахабство виявилося моїм другим щастям. Інакше б я не запропонував Генералу нічого путнього, крім рапорту про звільнення.

Загалом, якщо чесно, отому польському збоченцю всі зони видимої оперативної тиші виявилися «по цимбалам». У злочинців такого сорту від природи звіряче чуття. Вони нашого брата мента не те що у цивільному — голим у лазні розшифровують. Поляки відловили Здіслава Мархвіцького — так його звали — зовсім іншим прийомом, набагато складнішим і витонченішим. Проте, я вчасно пригадав загадку про яму і не став переобтяжувати інтелект Генерала зайвою інформацією.

Шеф Управи виявився настільки великодушним, що навіть не взяв на себе авторство ідеї «Зони». І поляків теж не згадував. Сказав коротко:

— Тут он капітан Сирота цікавий варіант пропонує. Я вже узгоджував із главком. Кажуть, заслуговує на підтримку. А головне — у світлі останнього слухання нашого союзного міністерства на секретаріаті ЦК.

Глибоке співчуття моїх колег до моєї долі змінилося на таку ж неприховану заздрість із їхнього боку. Але наказ начальства — закон для підлеглого. Особливо, якщо цей наказ спирається на такий могутній підмурок, як постанова секретаріату ЦК КПРС. Тут не те що підеш — побіжиш виконувати.

Один лише хитрющий Старий, що не втратив за тридцять повоєнних років свого партизанського нюху, зайшов до мене і запитав:

— А ти впевнений, що нам піде на користь те, що придалося полякам? Бо я їх знаю, їхня Армія Крайова в сорок четвертому провела наш загін німцям у тил, а потім: як ми вас ще раз. пся крев червона, тут побачимо, то у вас в очах почорніє. Польща — то для поляків.

— Все може бути, товаришу підполковник. Але у нас вибору немає. Правда ваша, ми — не Польща. Може, ці розбійнички двадцять одну жінку і зґвалтують, але вже без нас у органах. Це як мінімум.

Генерал носився з планом нашої операції, як мала дитина з новою цяцькою. Хоча — треба віддати йому належне — про справжню мету знала мінімальна кількість людей. Зате про якусь дуже «засекречену» широкомасштабну облаву в Московському районі силами всієї Київської міліції через кілька днів говорили навіть у трамваях і чергах. А нам, власне, саме це і було потрібно.

Наш Старий придумав ще одну суто партизанську хитрість. Вихователі оболонських і подільських ПТУ напівофіційно попередили своїх учнів, аби вони з такого-то по таке-то число не швендяли вечорами по Московському району, щоби не втрапити під міліцейську перевірку. Ну, і майте на увазі, хлопці, що від Червоної площі аж до Лук'янівки теж буде неспокійно. Та і у нас на Оболоні теж можуть бути не передбачувані сюрпризи.

І от настав вечір, котрий був гідним увійти в історію світової криміналістики. Цілий батальйон переодягнених і обмундированих солдатів правопорядку був готовий до бою. Кожен знав своє місце. Головну роль у цьому спектаклі з ризиком для життя мали зіграти кільканадцять спеціально підготовлених молодих жінок зі спецгрупи по боротьбі з кишеньковими злодіями. Бо крім того, що вони були прекрасно підготовлені і натреновані, так ще й мали інтуїтивне чуття на злочинців. Що то жіноча психіка! Кожну з них зодягли в дублянку. Де їх узяли в такій кількості — ми так ніколи й не дізналися. Заступник Генерала по матеріально-технічному забезпеченню на численні наші «де дістали?» відповідав стереотипно: «А то не вашого розуму справа». Ходили, щоправда, чутки, що кожушки спеціально для цієї операції позичили в Монголії, де вони — національний одяг. Але це були лише чутки.