Вилов бандюг по-науковому - Лапікура Наталя - Страница 10

— Халим, це що, твої до Ізраїлю прориваються?

— Ні, Володю, твої до лісу.

А насправді на вулиці діялося ось що: першого нападника наша колежанка, хоч і босою по снігу, але наздогнала. І так стрибнула йому на плечі, що він розквасив об асфальт усе, що спереду — від лоба до великих пальців ніг. Другий грабіжник упав сам, заплутавшись у полах дублянки, яку він з великого переляку не додумався викинути. І тільки третій, як з'ясувалося потім, найважливіший для нас, бо у нього в кишені лежала пляшка з наркозною гидотою і вже намочена ганчірка, — від погоні відірвався. Махонув через темні двори, подолав паркан і вибіг на вулицю Фрунзе, на превелике наше щастя, порожню у цю пору. Порожню від нормальних громадян, котрі вдень будують комунізм, а ввечері плачуть перед телевізором разом із тьотею Валею Леонтьєвою — від усієї душі. Зате нашого лягавого брата на тій вулиці виявилося аж надто. Бо на постріли опе-ративниці з усіх дворів, під'їздів, будок, кіосків повискакували всі, хто сидів у засадах. Заревли мотори службових «газиків», подали голос наші службові собацюри — і от уся ця двонога-чотирьохлапа-чотириколісна армада кинулася за одним-єдиним втікачем.

Він мчав посеред вулиці так, що відірвався від «газика», з якого посилав матюки сам Генерал…

Розслідування так і не встановило, хто першим відкрив вогонь. Усі розводили руками: почали стріляти — і я теж, але виключно вгору або над його головою. Такий собі безневинний феєрверк. Проте, кілька куль рикошетом від стовпів усе ж таки втрапили у вікна беззахисних громадян. А одному юному натуралісту навіть розкоцали акваріум. Але свій янгол-охоронець є, напевне, і у дурних ментів, бо серед вищих приматів ніхто не постраждав.

Щоправда, масовість нас ледь-ледь не підвела. Отой вусмерть переляканий петеушник на якомусь шостому чутті різко завернув до темного провулку, але не побіг вздовж паркану, а з останніх сил перескочив через нього і заліг. Погоня за інерцією промчала далі, дострілюючи останні набої з табельної зброї. Вранці дітвора мала кайф, визбируючи стріляні гільзи.

Неповнолітній злочинець полежав собі, полежав, потім підвів голову, прислухався: шум погоні стихав десь за пивзаводом. Грабіжник нарешті видихнув повітря і почав обережно підводитися. Бідна дитина! Якби він добре вчився у школі, не смикав дівчат за кіски і не показував язика директору, то не довелося б йому вступати в ПТУ, а відтак знайти собі отаких дружків і дожити — в фіналі — до такої халепи. Прізвище цієї халепи я чомусь запам'ятав (тільки не смійтеся — авт.). Сержант Петренко, автоінспектор. «Даішників» ми взяли на облаву, аби заткнути ними про всяк випадок такі діри, куди за нашими розрахунками грабіжники не повинні були поткнутися. А воно поткнулося! Ніякої поваги до наукових методів боротьби зі злочинністю.

Все, чого навчився Петренко в міліції — так це штрафувати за перевищення швидкості. А тут, розумієте, спочатку стріляють, як у кіно про війну, а потім живий бандит мало не на голову падає. Пістолет із кобури він вийняв і патрон у патронник дослав, ще коли його у той двір поставили. Тому, не довго думаючи, підніс ствол під саме вухо бандюзі і спустив курок. Полякати вирішив…

І таки налякав. Ведмежа хвороба, як відомо, буває не лише у ведмедів. Так от, напад цієї хвороби у нашого петеушника вдалося припинити тільки зусиллями викликаної «швидкої допомоги». Потім його довго відмивали зі шлангу, бо у такому вигляді ніхто брати затриманого до себе в машину не хотів, а вести через усе місто пішки — задалеко. Потім задоволений Генерал пожартував:

— А може, все ж таки сержант Петренко його власним ходом відконвоює? Зігріються обидва…

Потім підійшов я з Халимом, він пожертвував пару списаних залізничних ковдр, в які ми замотали відмитого зусранця, потім хтось нарешті здогадався гальмонути вантажівку, ми закинули до кузова усіх трьох затриманих, про всяк випадок, перев'язаних мотузком, як домашня ковбаса — і ось у такому вигляді допровадили, куди слід.

— Що було далі, ти можеш прочитати у Шейніна або у Адамова. А я не знаю, що було далі. Зранку примчала прокуратура, тицьнула нам до носа свіжу постанову, що всі злочини, скоєні неповнолітніми, розслідує виключно це відомство — з моменту затримання підозрюваних. І хіба що не вихопила отих трьох із наших рук. Потім десь місяці через три на останній сторінці «вечірки» з'явилося кілька рядочків, мовляв, зусиллями правоохоронних органів оперативно затримана група неповнолітніх, котрі грабували поодиноких перехожих. Прокуратура завершила розслідування. Суд виніс заслужений вирок. Гуляйте, дорогі киянки — хоч у дублянках, хоч голими — ніхто вас тепер не зачепить.

— І все?

— Ні, наш Генерал у Москві на колегії доповідав про досвід створення «зони видимої оперативної тиші», замовчуючи, звичайно, те, що заловили ми цих бандюг не завдяки науці, а завдяки щасливому випадку. Але Генерала похвалили і навіть чимось нагородили. Про мене він теж не забув — привіз дві банки справжньої імпортної розчинної кави із закритого міністерського буфету.

Звичайно, з висоти сьогоднішнього досвіду ми з вами розуміємо, що якби висіли тоді ті дублянки, як зараз, у кожному магазині, та не було навколо них такого ажіотажу, ніхто би не ризикував свободою а то й життям, аби заробити на дефіциті. Сьогодні, щоправда, теж можуть прирізати за пару гривень, але тут спрацьовує інший дефіцит, способу боротьби з яким людство поки що не вигадало — наркотики.

А тоді, у семидесятих, одна номенклатурна товаришка, з якою я поділився міркуваннями, як ліквідувати дефіцит, обірвала мене на півслові:

— Ви що хочете, аби якась Гапка з села носила те ж саме, що й я? Для чого ж ми тоді робили революцію?