Стрибок у ніщо (вид. 1969) - Беляев Александр Романович - Страница 7

Вузькими темними коридорами Еллен пройшла в гардеробні кімнати. Тут пахло нафталіном.

У шафах містилася ціла історія вбрання, Еллен відчиняла дверцята І заглядала всередину. Шовк, оксамит, важка парча, золоте шитво, перли… І який розмір! Наче цей одяг носила вимерла порода велетнів. Еллен добралась до власної шафи, де зберігалися сукні, пошиті для неї найкращими кравчинями. Взяти, може, оцю сіру шовкову сукню? Або цю — чорну, святкову? Бальну — стального кольору? Навіщо? Вечірні прийоми, театри… Все це “там” ні до чого…

Так цілими годинами вона блукала по дому. Брала в руки одну річ і, забуваючи про неї, машинально клала на місце, йшла далі.

Виявилось, кінець кінцем, що вона нічого не любить і нічого їй не подобається. В Еллен нема милих, дорогих речей.

Але чому ж тоді вона так мріяла про спадщину? В чому ж справа? Вона сама не могла розібратися в цьому.

З гіркотою ввійшла вона в кімнату леді Хінтон. Тітка сиділа за конторкою з червоного дерева і, наче лихвар, що приймає золото в заставу, зважувала на аптекарських терезах брильянти.

Для Еллен це був день відкриттів. Заставши тітку за цією роботою, Еллен раптом відчула, що ненавидить її і зневажає. Ці почуття давно таїлися в її душі і тепер спливли на поверхню.

— Відібрала? — спитала леді Хінтон.

— Нічого не відібрала, — відповіла дівчина і сіла позаду тітки біля каміна.

— Чому?

— Бо не знаю, що відібрати.

— Не знаєш?

— Не знаю! — незвично різко відповіла Еллен. — Жодна річ не цікавить мене, не привертає моєї уваги.

— Вибирай так, як я вибираю. Ми ще повернемось на Землю, коли минеться загальне безумство. Я твердо вірю в це. Але те, що ми лишаємо тут, треба вважати втраченим. Правда, я звеліла сховати деякі дорогоцінності. В підвалах замка є криївки, про які ніхто не знає. Є комори, в яких можна дещо замурувати. Дещо буде закопано в саду, дещо опущене в колодязь. Але ж ми з тобою всього цього самі не робитимемо, А хіба на слуг можна покластися? Отже, треба розраховувати тільки на те, що ми візьмемо з собою, Центнер — це все-таки немало, якщо вибирати з розумом. Треба вибрати найменші за розміром та вагою речі і найдорожчі. Дивись, що я роблю. — І леді Хінтон показала пухлою рукою на купу коштовностей, що лежали перед нею на столі.

— В мене нема ваших здібностей! — промовила Еллен.

— Учись. Принаймні хоч з одягу і білизни щось відібрала?

— Генрі каже: це тільки зайвий вантаж… У Стормер-Сіті виготовляються спеціальні костюми для ракети. Там буде так тепло, що одягати зайву сукню було б просто, негігієнічно.

— Гігієністи! Скажи Генрі, що я відмовлюся летіти, коли вони ходитимуть там у непристойних костюмах. Візьми кілька суконь, побільше білизни, капелюшок, калоші, парасольку.

— А калоші й парасольку навіщо?

— Вони збираються висадити нас на якійсь кометі.

— Планеті, тітонько.

— Не перебивай! А якщо там буде дощ або сльота?

— Генрі радить брати зимовий одяг. Можливо, нам доведеться висісти на планету з холодним кліматом.

— Хай не висідає на таку. Можуть вибрати теплішу. Не зношу холоду.

— Сьогодні ще буде обговорюватись це питання.

— Ти нагадала мені. Чи приготували кімнати для гостей? Скільки їх має бути?

— Чоловік двадцять. Я вже розпорядилася.

— А обід?

— Усе готове, тітонько.

Тепер був не такий час, щоб приймати гостей; але це й не було звичайним прийомом. У заміському замку леді Хінтон мали зібратися деякі учасники майбутнього польоту, щоб обговорити дуже важливі питання. Досі ще точно не було вирішено, на яку планету сяде “Ковчег”. На цей з’їзд чекали прибуття кількох видатних астрономів, їм добре заплатили за консультацію і мовчанку. Крім учасників польоту, ніхто не повинен знати про “Ковчег”.

Вченим довелося заплатити дорого, дуже дорого не тільки за консультацію і мовчанку, але й за те, що їх відірвали од надто важливих і спішних справ. Здавалося б, яка спішність може бути в астрономії, де час обчислюється мільярдами років, де все, з земної точки зору, непорушне. Незмінно рухаються по своїх орбітах планети, неухильно летять своїми шляхами комети, що періодично з’являються на небі… Чи, може, астрономи чекали одного з таких рідких гостей, як комета Галлея, або підстерігали повне сонячне затемнення?.. Ні, не комети і сонячні затемнення поглинали їх час. Вони справді були страшенно зайняті роботою. Астрономія, наука про далеке небо, стала дуже близькою до деяких земних справ. Чудові математики, знавці небесної механіки, були мобілізовані для роботи по суперартилерії і суперавіації. Останні могікани капіталізму гарячково лаштувалися до війни, готуючи ворогові “сюрпризи” у вигляді ракетних снарядів, воєнних стратопланів, понаддалекобійних гармат та іншого… І вчені старанно виконували доручене їм особливе наукове завдання.

Але, працюючи на тих, хто був сповнений звірячої злоби і. жадоби воювати і знищувати, вчені не могли відмовити в останній послузі і тим, хто хотів утекти від боротьби. І, поторгувавшись, вони прийняли вигідну пропозицію.

У той самий час, коли леді Хінтон зважувала свої фамільні цінності, філософ Шнірер теж сидів у своєму кабінеті біля терезів, але терези його були великі, і зважував він не на карати, а на десятки кіло. На столі перед ним лежали купи філософських книг. Його бібліотека важила не один центнер. Ці книги такі важкі! Він вирішив узяти найкращі з них. З древніх філософів Платон — безумовно, Арістотель — під сумнівом. З нових — безумовно, Кант, Шопенгауер, Шпенглер, Бергсон. Але як багато важить цей дідок Кант! Може, не брати їх? НІ, вони “там” будуть потрібні.

Шнірер працював методично, як завжди. Спочатку зробив розмітку “питомої філософської ваги” кожного філософа, потім відмічав “фізичну” вагу книги і акуратно записував на аркуші паперу.

Двері кабінету прочинились. Хтось заглянув у щілину.

— Ти не працюєш, татку? — спитала Амелі, входячи в кімнату.

Амелі ніколи не заходила до батька, коли той працював. Це були години священнодійства. Дочка філософа була збуджена. Щоки її пашіли рум’янцем. Шнірер поглянув на дочку поверх окулярів і коротко спитав:

— Спорт?

— На цей раз ні. Побачення з Отто.

Лейтенант Отто Ернст був нареченим Амелі.

— Ну, і що ж? — спитав Шнірер, зважуючи Декарта.

— У нас з ним була розмова…

— Як бачу, дуже палка.

— Так. Я пропонувала йому взяти участь у польоті. Він відповів, що з його боку це було б дезертирством. Він сказав: “Я повинен лишитись тут, щоб перемогти або вмерти!” Отто умовляв мене зостатися з ним.

Томик Декарта затремтів у руці Шнірера.

— Ну й що ж ти відповіла? — спитав філософ, намагаючись приховати тривогу.

— Я відповіла йому, що піду за тобою, татку.

Шнірер насупився, щоб приховати радість.

— Так. А Отто?

— Отто каже, що й тобі не слід летіти… І всі ці книги ти хочеш узяти з собою? Чи не збираєшся ти, татку, читати лекції з філософії марсіанам або жителям Венери?

— Якщо вони існують і досить розвинуті для цього, то чому б їм не познайомитися з філософами Землі, — відповів Шнірер. — А летіти мені треба. ї це з мого боку не дезертирство і не боягузтво. На мені лежить священний обов’язок — зберегти мудрість Землі. Справжню філософію, тисячолітню спадщину людської культури. Всьому цьому, — він кивнув на книги, — загрожує страшна небезпека. Хто знає, які скарби-думки загинули у вогні під час пожежі Александрійської бібліотеки? А зараз наближається світова пожежа. Якщо комунізм переможе, мені здається, ці варвари спалять усі філософські книги, крім книг своїх філософів, — Шнірер скоса, глянув на камін. — Людство здичавіє і, нарешті, загине. Машина знищить його. В усьому світі — зрозумій, в усій Сонячній системі, в усьому космосі! — тільки в нашому “Ковчезі” збережуться скарби людського генія. Якщо нам не судилось повернутися на Землю, ми висадимось на якійсь планеті. Ми покладемо початок новому людству, справжній культурі — без машини, без зарази матеріалістичної філософії, без політики і робітничих питань. — Шнірер випростався і став схожий на біблійного пророка. — Там, на новій землі, — говорив він далі, піднявши вгору палець, — потрібні будуть ці книги. Вони стануть нашими скрижалями заповіту. І я навчу людей істини.