Остання босорканя - Карюк Сергій - Страница 6

Цвинтар нагадував поле бою, на якому переможці добивали переможених. Він ряснів складеними в молитвах мармуровими долонями, ротами, роззявленими у плачі, і безліччю розпачливих поглядів. Кам’яні ангели пильно вглядалися вгору, на небо, туди ж марно пнулися хрести, від яких цвинтар здавався наїжаченим списами військом, яке даремно намагалося захистити могили грішників від незворотної помсти.

Голота, який протиснувся крізь ту мармурову юрбу, стояв тепер біля невеликого хреста. З усіх боків щільним колом його оточували застиглі архангели й богородиці, які, здавалося, ніяк не могли зрозуміти, що робить біля них оте хирляве нещастя. Голота стояв біля могили, стискаючи шаблю-карабелу. Зрештою сів, витягши ноги, і схилив голову на груди так, наче шию йому звело судомою.

На нього дивилися Гусак, Мнішек і Сташка, які з розгубленими обличчями стояли трохи далі. Голота спочатку сидів мовчки, а тоді стало чутно, як він почав щось шепотіти сам до себе хрипким голосом. Сташка схлипнула, рвонулася до нього, та Мнішек міцно вхопив дівчину за руку й самими очима вказав на вихід. Одне за одним вони потяглися до старої мурованої арки, де мармурове янголятко з посіченим зморшками тріщин обличчям хижо усміхалося, дивлячись на них згори.

Лише вони пішли, як Голота заворушився. Ліг коло могили, скрутившись калачиком, поклав під голову шапку. Ще мить — і він мирно засопів посеред мармурового воїнства, що з гнівом і докором вирячилося на порушника всіх писаних і неписаних правил. Один з ангелів, що охороняв масивну усипальницю колись могутнього роду, з погрозою хитнув до нього своєю кам’яною головою. Крила його здригнулися від вечірнього вітру.

Львів. 24 серпня. 1768 рік. Середа

Голота штовхнув двері й замружився від ранкового сонця, що било звідусіль. Майстерня на горищі була вся залита світлом. Воно протискалося крізь маленькі віконця, крізь щілини й дірки — у даху старезної кам’яниці на Жовківській їх було повно. Горище було великим та навдивовижу незграбним: перегороджене якимись стінами, завішене фіранками, з безліччю закутків та комірчин. На кожному кроці то тут, то там несподівано вигулькували низькі крокви, які щомиті загрожували розбити голову в кров. Голота й сам ледь не увігнався в балку, відсахнувся, й опора лиш ковзнула по його скроні. Отак, ухиляючись та відвертаючись, Богуслав дійшов до найбільшої кімнати, що служила й кухнею, і спальнею одночасно. Було очевидно — тут точно жив маляр. У кутку стояв мольберт, стіни навколо були у плямах вохри, сандалу, індиго, глейту, олії та клею, на підлозі лежали розкидані аркуші кунштів та абрисів. Під ногами тріщали розламані пензлі та мастихіни. Ухилившись від чергової балки, Голота підняв голову й завмер. На стелі, над перехрещеними балками, їхало химерно намальоване червоним велике колесо з трьома спицями.

— Ти б бачив батька, — Голота здригнувся, коли з тапчану пролунав знайомий голос, — Криштоф завжди ходив із пов’язкою на лобі, бо ж перерахував макітрою всі ці балки. У нього навіть улюблені були. Цю, наприклад, називав ціпак Минько, — лупила його по голові, — Гусак поплескав рукою низьку дубову балку. — Зависокий він був для цього житла, але йому подобалося. Казав, що на небо крізь дірки дивитися краще. Хоча, як на мене, жити тут міг лише божевільний. Влітку — страшне пекло, взимку — скажений холод. Та ще оці всі закутки. Але він усе сміявся. Казав: це химерне горище — символ його життя.

Голота мовчав і дивився на стіл, що також був завалений різним потрібним маляреві мотлохом. Врешті опустився на хитку лаву. Та жалібно писнула під його вагою, але все ж, як не дивно, не розвалилася. Ліценціат знову глипнув нагору, де стелею мчало колесо, доводячи, що на горищі жив справжній маляр і писар королівського цеху малярів. Намальоване колесо було алегоричним. Спиці його були грецькими словами — Ονούφριος, Θεόδωρος, Νικόλαος. А ободом — напис латиною Per aspera ad astra[6].

— Кшиштоф малював, — спіймав погляд Голоти Гусак. — За одну ніч. До речі, коли я його востаннє бачив, казав, що то тобі подарунок. Як повернешся.

— Через труднощі до зірок? — врешті розціпив щелепи Голота, не опускаючи голови. — Як усе сталося? — раптово й різко запитав він, перевівши погляд на колишнього батькового учня.

Гусак якось знітився. Він винувато поцмокав трохи губами, погмикав. А, прочистивши горлянку, врешті почав згадувати.

— Минулого літа, у липні, місяців за чотири, як ти... поїхав. На великомученика Прокопія. Він саме тиждень, як повернувся звідкілясь. Казав — церкву почав розмальовувати в якомусь маєтку. Дивний був. Зранку зайшов до нього, на шляху до цеху, то він сидів в одній сорочці й дивився вгору, на оте колесо. А тоді сказав, що має отримати свою «una porzione алкоголю». Ти ж знаєш, він час від часу любив так химерно патякати. Я намагався його відмовити, бо останнім часом він щось заливав по-чорному, але марно. Кшиштоф гаркнув «через труднощі до зірок!» і засміявся, як навіжений. Уже був п’яний. Я плюнув і пішов. Досі собі не можу пробачити... — винувато закінчив Гусак. — Це вже мені потім розповіли, що пішов він у якусь химерну корчму аж на Совиному ставку... А там уже... Він же, як вип’є, то зразу у воду лізе, пам’ятаєш? Ото й знайшли його там, у ставку. За кільканадцять днів знайшли, а взнали за ладанкою... За корч тіло зачепило, намули в горло набилося... Ее-ех! — махнув рукою маляр, відвернувшись.

— А хто знайшов? — Голота прочистив горло.

— Один ковбасник, він батька знав, — відгукнувся Гусак. — Що робитимеш, Богусю?

— Нічого, друже. Я ж до нього їхав, — після тривалої мовчанки відповів Голота й потер лоба. — А тепер мене тут нічого не тримає. Нема мені тепер, що тут робити... — Богуслав втомлено провів по волоссю, неначе не знаючи, куди діти руки. Маляр мовчки дивився на нього. А тоді наче згадав.

— Добре. Лише до цехмістра зайди.

— Нащо? — підняв голову ліценціат.

— Тестамент батьків у нього, — Голота вже відкрив рота, щоб щось сказати, а тоді мовчки хитнув головою й підвівся з лави, що знову жалібно писнула.

— Зараз і зайду. Щасливий Шлієркамп і досі на Личакові будинок має?

***

Люди сновигали розпеченою Личаківською площею, як сонні мухи. Від спеки тут навіть повітря застигло й поволі вмирало під палючими променями. Будь-який рух здавався неприродним. Саме тому метушня в далекому кутку майдану здалася ліценціату дивною. Він навіть встав із-за столу, намагаючись розгледіти, що там коїться.

У кутку невеликої площі зібрався гурт людей, вдягнених у чорне. Вони безперестанку крутили головами й загалом нагадували отару чорних овець, якби лиш ті вівці мали звичку ходити містом із дерев’яними тичками, якими невміло, хоч і войовничо, вимахували одне перед одним. Голота, що вже з годину нудьгував, сидячи на діжці в шинку, ніяк не міг зрозуміти, проти кого чорні вівці, в яких він упізнав ченців-капуцинів, зібралися воювати. А те, що вони зібралися на битву, — було очевидно. Варто лиш поглянути на їхні мирні зазвичай мармизи, що цього разу виглядали так люто, неначе в знаменитих личаківських харцизяк-різників.

— Кого це ти так уважно виглядаєш? — почувся голос, і Голота повернувся до голови цеху малярів Шлієркампа, що тільки-но підійшов до шинку. Цехмістр, якого називали не інакше як Щасливий, і собі зацікавлено примружився, роздивляючись забіяк.

— Сам оце гадаю, що там коїться! — відізвався Голота.

— А, так то ж капуцини[7], — розгледів сутани Шлієркамп. — Засідають на прислужників диявола, ясна річ.

— А хто в нас прислужники? — підняв брову Голота.

Шлієркамп подивився на нього зі здивуванням. А тоді розсміявся.

— Відразу видко, ти мало бував у цій місцині. Це ж наша стара личаківська війна, яка точиться безперестанку вже років із двадцять. Прислужники диявола для капуцинів — то брати францискани[8].