Остання босорканя - Карюк Сергій - Страница 24

— Друкар москвитин, який своїм тщанієм друковане занедбалоє обновіл, преставівся в Львові. Воскресенія із мертвих чаю...

Голота насмішкувато дивився, як маляр повільно ворушив губами, вдивляючись у напівстерту кам’яну плиту неподалік входу до церкви обителі святого Онуфрія. Монастир, «миловидний райський тенет» у Краківському передмісті, як писали про нього в старовинних хроніках, утопав у зелені. Масивна монастирська дзвіниця могутньою вавилонською баштою вражаюче виривалася з глибин саду і пнулася до неба. То був справжній мурований донжон з артурівських легенд, і Мнішеку, що задер голову догори, здавалося, що в її нутрощах, якщо добре попорпатися, можна знайти рештки бранки якогось дракона. Насправді ж у монастирі василіан здавна ховали друкарів. Саме епітафію на могилі найзнаменитішого — москвитина Федоровича, друкаря «Апостола» й Острозької Біблії, похованого тут зо два століття тому, — нині мучився прочитати Гусак. Голота, що досі веселився над потугами неграмотного товариша, врешті стер усмішку з обличчя й тужливо оглядівся — він бо не мав навіть гадки, що шукати серед цих тихих завмерлих мурів.

Ще кілька хвилин тому троє (Ярину і Сташку, яким до чоловічої обителі було зась, залишили перед входом) широкими швидкими кроками рішуче минули браму з великими вибитими цифрами «1698» — датою спорудження монастирського муру. Минули і... зупинилися, невпевнено переминаючись із ноги на ногу, оглядаючи величезну територію монастиря, засипану зеленню й нагромадженнями мурованого каменю. Могутня огорожа з бійницями оточувала все, що могло охопити око: келії, сади, господарські приміщення, дзвіницю й власне церкву. Остання — непоказна, приземиста й кремезна, як черепаха, втягнувши голову в плечі, недовірливо глипала очима-вікнами на новоприбулих. Погляд нічого доброго не обіцяв.

— Ну й громаддя, — пробурмотів Голота сам собі. — Тут можна відбиватися не гірше, ніж госпітальєри відбивалися від турків на Мальті. Півроку, а то й більше, — він подивився на дідів-василіянів, що, ховаючи беззубі усмішки в каптури, пройшли повз. На войовничих лицарів мальтійського ордену вони були мало схожі.

«Хоча хтозна, — майнуло в голові Голоти. — Адже серед цих дідуганів точно є люди, що билися на цих мурах із татарами, а може, ще й зі шведами Карла XII», — він ще раз повів очима по стінам. Жодного тобі бароко, жодних рококових витівок і зайвих прикрас. Онуфрій був родом із того неспокійного століття, коли не гналися за красотами, а воліли мати міцні зуби й шкуру. У ті суворі часи людське життя не вартувало й шеляга, і мало кого дивувало, що монастир побожних братів їжачився гарматами та гаківницями, немов піратський форт.

«Ті часи повертаються. Мури монастиря ще знадобляться. І гармати також», — похмуро подумав Голота, згадавши конфедератів, гайдамаків, московитів і австріяків із турками, що потроху розпочинали криваву круговерть десь там, на Сході, Півдні й Півночі. Круговерть, яка за всіма передбаченнями Голоти, мала сумно закінчиться для Речі Посполитої.

Щоб розвіяти невеселі думки, Голота продовжив оглядати Онуфрія, і з кожною хвилиною той подобався йому все більше й більше. Він нагадував мешканця Краківського передмістя — щирого й безхитросного, хоч на перший погляд неоковирного, неотесаного й похмурого.

— Якось дивно, що в цих похмурих мурах народився прогрес. Еге ж, Гусаче? — Голота повернувся до маляра, який, виявляється, і досі читав.

— Га? — відгукнувся Гусак, який не почув, про що торочить Голота, або й не зрозумів.

— Кажу, це ж тут перші книги друкували... Федорович-першодрукар.

— Хто першодрукар? — Гусак дивився на Голоту, неначе той заторохтів до нього арабською.

— Гусаче, ну от які з вас, малярів, митці? Бовдури ж! От чим ви відрізняєтесь від якихось тупуватих бондарів або ж різників? — не витримав Голота.

— Може, я і бовдур, шановний ліценціате, — спокійно парирував Гусак, примруживши одне око, — але навіть останній львівський дурень знає, що першим у нас став друкувати книжки не якийсь там московит, а наш міщанин Степан Дропан. Він і подарував друкарню цьому монастиреві. І на могилі московитина он написали, що він «друковане» не приніс, а лише «занедбалоє обновіл». А це значить, — розважно промовив Гусак, — що у Львові воно було ще задовго до нього. Тож ви б ото не патякали багато, пане розумахо з Болонського університету, а йшли шукали те, що хотіли, — випнув груди маляр.

Ліценціат лише зніяковіло кахикнув. Він і справді забув про Дропана, якого у Львові вважали своїм першим друкарем і неабияк пишалися. Перемога маляра була очевидною.

— Буде мені наука: не сперечайся з говірливим львівським малярем, — врешті засміявся він.

— Отож! — самовдоволено пихкнув почервонілий від утіхи Гусак. — А тепер розходимось і шукаємо. Може, ти хоч скажеш що?

— Усе, що може здатися дивним, — розпливчасто відповів Голота.

— Тобто ти й сам не знаєш?! — знову пирхнув маляр, та вже за мить, не звертаючи уваги на роздратованого Голоту, який провів товариша недобрим поглядом, Гусак брів стежиною, крутячи головою навсібіч.

Раптом ліценціат здригнувся — з церкви почулися звуки служби. До Онуфрія стікалися віряни. Ішло не надто багато людей: ченці, слуги з найближчих маєтків, кілька родин небагатих міщан із Краківського передмістя. Невеличку юрбу потроху затягувало досередини, і Голота й собі переступив поріг храму. У ніс ударило різким запахом ладану. Уже за секунду тишу розрізав басовитий голос. Із хорів йому відповіли... За хвилину Голота потрусив головою, відганяючи думки про свої неосяжні гріхи. Знайшов очима своїх, що, зберігаючи богобоязливі вирази на мармизах, пильно розглядали стіни церкви. Його погляд також заковзав по напівтемних кутках нефу, та чи не відразу Голота неначе відчув — нічого не знайдуть. Ліценціат перехрестився й позадкував до виходу...

— Давай, Міхале, розділимося та пошукаємо ще. Лише аби Ярина не померла від туги за воротами, — заговорив він до Мнішека, що саме вийшов із церкви й підійшов до нього. Граф почервонів і вже відкрив рота, щоб відповісти язикатому, як Голота несподівано скакнув до нього впритул.

— Не обертайся, Міхале, — швидко зашепотів він. — Там возний із ціпаками, — граф напружив спину й закам’янів на мить.

— Залишайтеся тут, я спробую втекти... — Голота вигулькнув на секунду з-за Мнішека й відразу ж наштовхнувся на розлючений погляд суддівського.

— Он він, тримайте! — крикнув Анчевський, витягуючи з-за пояса пістоля.

Голота розвернувся, спіткнувся, та вже наступної миті рвонув, як заєць, чомусь притискаючи одну руку до грудей, а іншою тримаючи шаблю. Дякувати Богу, на воротах монастиря нікого не було, тож ліценціат вибіг і відразу кинувся до недобудованого маєтку панів Коріятовичів, що ховався за густими кущами ліщини. За спиною він чув важкий гуркіт чобіт ціпаків та крики Анчевського. Той голосно горлав до втікача, обіцяючи здерти шкіру й повісити її на ратуші як корогву, і щось підказувало Голоті, що вусатий не бреше.

Важко дихаючи, ліценціат стрибнув у кущі (негайно роздер у кров лоба), вибіг, а тоді шмигнув за купу каміння поблизу недобудованої садиби. Крики й гуркіт чобіт пронеслися далі вулицею. Голота вже було полегшено видихнув, та чи не відразу почув глузливий голос.

— Думав, сховався від Анчевського?! Я й не таких засранців у їхніх норах знаходив! — возний стояв перед ним із пістолем в одній руці і шаблею в іншій. Ліценціат скривився. Повільно встав, повільно потяг свою карабелу, яка зі скреготом вивільнилася з піхов. Анчевський недобре засміявся.

— То ти вирішив, я тут дуелі влаштовуватиму гультіяко? З ким, із тобою? — він протяжно й гучно свиснув і чи не за кілька секунд із-за його спини вигулькнуло четверо ціпаків.

— Що ж! — пафосно скрикнув Голота. — Доведеться дати раду п’ятьом! Я себе задорого продам — не даремно ж мене вчив фехтуванню старий майстер Ансельмі, — завершив ліценціат свою промову, прекрасно розуміючи, що справи кепські. Розумів це не тільки він. Відповіддю йому став регіт здорових міських стражників, що своїми ціпами легко могли замолотити і, що головне, не раз молотили і трьох таких фехтувальників. Вони професійно оточили Голоту, що відступав назад, водячи карабелою, і вже були готові гепнути дурня палицями по голові, як почули здавлений стогін. Здоровані здивовано оглянулися й побачили Анчевського — той хрипів, висолопивши язика, із зашморгом на шиї. Ціпаків як параліч розбив. Голота стрепенувся від такого подарунку долі, рвонувся вперед, ткнув найближчого стражника ефесом у голову — той упав як підкошений. Розвернувся для нового випаду, і застиг — з іншими охоронцями боролися лахмітники із кайданами на руках. Боротьба завершилася за півхвилини. Здоровані-ціпаки лежали на землі непорушно.