Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 9

– Я говорила з ним не так давно, – нагадала Зоя.

– І впевнені, що Вадим відповів вам із квартири?

– Логічно. – Вочевидь, кусати губи було її поганою звичкою, коли нервувала. – Де ж його чорти носять…

– Хто така Клава?

– Клава?

– Чашка, в кімнаті, на столі.

– А-а-а, – протягнула Зоя. – Бабусю його так звали. – І раптом тупнула ногою, гаркнула не знати до кого: – Ну де ж тебе носить, зараза?!

Від несподіванки Лора сахнулася. Помітивши це, Зоя на мить заплющила очі. Розплющила на сильному видиху, вибачилася:

– Не зважайте. Вадик міг не витримати. Зірватися після мого дзвінка, втекти, зникнути з радарів. Зараз десь заховався і п’є. Ось чого я боюся. А все Віра, вона довела!

– Віра? – і відразу зрозуміла. – Свекруха ваша?

– Вона. Домонтович Віра Леонідівна. Падлюка, яких пошукати. І, бачте, відьма. У прямому сенсі. Поробила хлопчикові, наврочила. Він же після того всього мов із ланцюга зірвався, правда.

– Чекайте. – Лора спробувала зібрати все докупи. – Після чого? Думаю, вам треба все мені розказати. Має ж бути якась причина.

– Поки Віра сиділа, її синок помер, – зітхнула Зоя.

– Тобто ваш чоловік? Перший?

– Попередній.

– Але не перший?

– Та яка різниця! – Зоя витягла нову цигарку, стала біля кухонного вікна, ширше прочинила кватирку, закурила, вже не питаючи дозволу. – Його… Ну… Антончика, так мама кликала своє чадо, збила машина. Нещасний випадок, переходив дорогу пізно, п’яний і не там, де треба.

– Знову п’яний? Карма у вас така, бачу.

– Значить, карма, – усмішка вийшла невеселою. – Фокус у тому, що ми всі були на суді, коли зачитували вирок. І там Віра… Леонідівна крикнула на всю залу: «Бережіть мені сина!»

– А ви не вберегли, – нарешті Кочубей почала розуміти.

– Олії підлило у вогонь те, що Віру не відпустили поховати сина. Просиділа тоді менше половини терміну. Вже потім, коли вийшла, дізналась – я одружилася знову. Назвала мене вбивцею Антончика. Під роздачу й Вадик потрапив. Глянула вона так на нас обох, баньки свої викотила, шипить: не буде вам нікому щастя, будьте ви прокляті.

– Давно це було?

– Місяць тому, десь так.

– Отже, прокляття подіяло не відразу – якщо це справді прокляття.

– Цікаво, а ви що думаєте. – Зоя збила попіл на давно не митий лінолеум. – Узагалі, про всю історію.

– Вадим Граф – людина вразлива. Ви – не дуже, чи я помиляюся?

– Хотіла бути товстошкірою, як бегемотиха. Бачте, погано вдається. Мій хлопчик не відразу нервувати почав. Я не лікарка, слабо знаюся на різних там темах зі психіки… Коротше, нав’язлива ідея, так це називається. Вадика не відпускало. Чорнорота Віра в голові йому засіла. Казав – снитися йому почала, перед очима з’являтися. Напевне, є тому діагноз. Не знаю, не знаю, що робити з ним.

Лора терпляче дочекалася, поки Зоя докурить. Недопалок та машинально поклала на облуплене підвіконня.

– А ви йому що сказали? Чоловікові вашому? Чи хлопчикові, як називаєте його.

– Коли?

– Сьогодні. Коли дзвонили. Припустімо, Вадим був тут. Чому чкурнув і вимкнув телефон? Либонь, розмова стосувалася мене.

– Ви тут до чого?

– Ні до чого, – погодилася Кочубей. – Або – не знаю. Тільки ж дивіться: спершу з вами зв’язалась я. Ваш номер Вадим вказав у своїй анкеті. Правила нашої служби цього вимагають – залишати контакт когось із членів родини. Отже, я дзвоню вам. Просто хочу поговорити з Графом у присутності близької людини. Ви мені кажете: Вадима немає вдома, зараз ночує окремо. Причини неважливі, то вже ваше діло. Ну, а потім ви дзвоните йому. Після розмови ми обидві його шукаємо. Мій висновок: ви налякали чоловіка мною, – сказала і тут-таки виправилася: – Могли налякати.

– Та Господи! – Зоя сплеснула руками. – Лише попередила: приїхали з Києва, з головного офісу, розмова до тебе є! Навіть не уточнила, хто саме приїхав!

– Вадим Граф створив проблему особисто шефові. Начальникові всієї служби безпеки банку, – тон Лори став жорсткішим. – Він чудово розуміє, що накоїв. І дуже важливо – Вадима Графа на службу влаштували, як кажуть, по блату. Він же підвів не когось там, а поважну особу. Із, повірте мені, великими можливостями. Як думаєте, дуже хочеться вашому чоловікові, тим паче – й без того наляканому, зустрічатися з людиною від Данила Гайдука? Або взагалі – з ним самим, бо ви ж не уточнили, хто саме шукає з ним зустрічі.

– Не думала про це, – визнала Зоя. – Знаєте, ви все розклали по поличках. Що робимо?

– Не маю жодних повноважень, та й ресурсів починати розшук вашого хлопчика. У вас, Зоє, це краще вийде.

– Графиня, – мовила вона раптом. – Мене називають так друзі.

– Пропонуєте дружбу?

– Ми навряд чи вороги, – тепер усмішка вийшла світлішою. – Зрештою, Графинею мене після одруження називає чимало знайомих. Не маю нічого проти. Я ж і є Графиня, дружина Графа.

– Поміняли прізвище?

– Так, була Домонтович. Свекруху… колишню свекруху це також розлютило. Додала статей до скоєного злочину.

– Мені б побалакати з нею.

Лора сама не знала, чому в неї це вирвалося.

– Не раджу. Прикра особа. Глядіть, ще вам наврочить. Чи прокляне.

– Я хрестик ношу. – Лора торкнулася потрібного місця над грудями.

– Не допоможе.

– І все одно. З неї ж усе почалося, з Віри Леонідівни.

– Ваш клопіт, – Зоя стенула плечима. – Гаразд, скину вам її номер.

Незатишно.

Той рідкісний випадок, коли від погляду візаві Лора відчувала фізичний дискомфорт. Роки служби в розшуку привчили дивитися на співрозмовників прямо, нехай вони відвертають очі. Часом така дуель нагадувала їй лобову атаку. Автівок, літаків – не має значення. Схожість ситуації – в тому, хто перший втратить рівновагу, в кого раніше здадуть нерви, хто раніше відверне. Хіба що у випадках, коли на куражі обидва пілоти чи водії, все завершується зіткненням, вибухом, вогнем і смертями обох чи бодай одного. Проте інший, якщо виживе, то скалічений, і життя вже не буде таким, як раніше.

Дуель поглядів натомість фізичної шкоди не завдає. Тут радше моральна перемога й перевага на боці того, хто очей не відвів, проти визнання такої перемоги в того, хто здався. Вміння грати в гляділки й вигравати – одна з чеснот оперативника, слідчого, загалом – будь-кого, хто має намір домінувати в словесній дуелі. Щойно особа, яку опитувала Лора, починала дивитися куди завгодно, аби не на неї, Кочубей подумки святкувала першу маленьку перемогу.

Але не тепер.

Жінка, яка стояла у дверях і не пускала непрохану гостю за поріг, своїм поглядом завдавала відчутного фізичного болю. Лора враз опинилася на місці тих, кого сама змушувала ховати очі. Здавалося, ще трохи – й Віра Домонтович або пропалить у ній дірку, або, як у фільмах про нечисту силу, самим поглядом зіштовхне вниз. Лора незграбно покотиться з третього поверху, стукаючись об брудні бетонні сходинки, набиваючи синці, ґулі, ламаючи ребра.

Мудріше здатися.

Лора підвела очі над Віриною головою.

Дивно – вмить полегшало.

– Чого від мене треба київській поліції.

Домонтович не питала. Ще не почавши з нею бодай якогось повноцінного спілкування, Лора не так зрозуміла, як передбачила: знаків питання ця жінка по змозі уникає. Запитання викриває незнання або сумніви. Навпроти Кочубей стояла людина, яка має і знає лише відповіді. Або вимагає пояснень, наперед не приймаючи їх.

Новій знайомій краще підійшло б ім’я не Віра, а Влада.

Лора бачила перед собою втілення абсолютної влади. Жінка, з якою вона вирішила переговорити, звикла вирішувати все сама, керувати, не любить заперечень. Незгодних закатає в асфальт – і вважатиме, що так і слід.

А ще Віра Домонтович нагадувала вбивцю, який вважає себе справедливим суддею. Точніше, людину, котра готова позбавити життя іншу людину – й знайшла для себе виправдання. Зовсім не в’яжеться з інформацією, яку Кочубей встигла роздобути про неї.