Людина і зброя - Гончар Олесь - Страница 7
- Предыдущая
- 7/8
- Следующая
Отже, ти теж годен!
Вони потиснули йому руку.
Відстрочка його вже лежала на самій горі таких самих відстрочок, міцно, назавжди перекреслених навхрест товстим червоним олівцем.
Будуть окопи. Будуть атаки. Будуть ночі в пожежах і дні, коли ти по сто разів зазиратимеш смерті у вічі, але ніколи ти не розкаєшся в цьому, не розкаєшся, що в тяжкий для Вітчизни час студентська твоя відстрочка добровільно була покладена на цей райкомівський стіл.
Глава 5
Таня знала, що Богдан пішов до райкому. Не міг він зробити інакше в ці дні, коли на призовних пунктах його ровесники вже перевдягалися у військове.
І добре, що він пішов. Мабуть, тільки одна Таня знала, яким загостреним було в нього те почуття, що повело його сьогодні в райком. Якось він розказував їй – із смішком, напівжартома – про те, як ще підлітком писав був заяву, щоб пустили його в Іспанію воювати з франкістами. І ось твоя Іспанія, Богданчику, сьогодні настає!
Таня не переставала хвилюватись за нього. Чим міг бути для нього райком? Чим це могло скінчитись? І хоч вона розуміла, що зараз, може, отам саме вирішується доля їхнього кохання, може, райком – це кінець їхнім зустрічам і побаченням, що, може, це – страшно й подумати! – вічна, безповоротна розлука а ним, і після того назавжди розійдуться їхні дороги, і ніколи вже не буде їхнього солодкого вимріяного щастя, все ж для неї було б тяжким горем, якби його там забракували, якби він там не пройшов і не був у числі відібраних. Бо, знала, не могло для Богдана бути зараз тяжчого удару за цей. Добре знаючи його натуру, Таня просто не уявляла, як він житиме, коли його одкинуть при відборі в райкомі.
Трагічна історія з батьком – це найболючіша рана його життя.
Як часто Тані хотілось йому допомогти, якось розрадити його, розігнати оту глибоку тугу, що майже завжди стоїть в його темних, іскристо-карих очах! Смуток, глибока, не зникаюча в очах туга, навіть коли він сміявся, найбільше і вразили її при першій зустрічі з ним в головному корпусі університету на вулиці Вільної академії, коли вони, товплячись перед списками зарахованих на істфак, розшукували себе там, а потім, розшукавши, на радощах зовсім якось випадково побрели разом блукати по місту.
Майже три роки минуло від того далекого світлого дня. Були між ними сварки, незлагоди, болісні ревнощі, і знов було щастя примирення, почуття спрагле, солодке до сліз.
Богдана любили на факультеті. В поводженні з товаришами він був рівний, надійний, дівчата називали його сумлінням факультету. Коли обговорювали кандидатури на підвищену стипендію, його висунули одностайно. Для цього в нього були нібито всі підстави: відмінник, цікавиться науковою роботою, в університетських наукових записках торік була опублікована його перша робота про археологічні знахідки на будові Дніпрогесу, готував новий реферат про скіфські могили в степах, але ні скіфи, ні мамути дніпрогесівські не допомогли йому, і стипендію таки одержав інший.
Уже в ректораті, де це питання обговорювалось, з запальною промовою проти Богдана виступили все той же Спартак Павлущенко і ще одна суха, як тараня, аспірантка, і виявилось, що Богдан такої честі не вартий, бо він… «пасив»!
– Не пасив, а пасинок, – в'їдливо зауважив тоді Мирон Духнович, коментуючи цю звістку.
Випадок з стипендією Богдан переніс зовні спокійно, в колі товаришів навіть поіронізував з приводу своєї пасивності, але в душі – від Тані це не могло приховатись – він пережив це тяжко, і не стільки пекла його та підвищена стипендія, скільки переконання в тому, що вчинено з ним несправедливо, що був у цьому вирішенні знову елемент дискримінації за батька, відтінок недовіри й мстивості.
Таня боялася, щоб не повторилося це зараз у райкомі.
Хай би не сталося там цього! Хай би там заглянули йому в саму душу й побачили його таким, яким він є, – готовим на подвиг, з його своєю, радянською Іспанією в серці! Цього найбільш хотіла про це в думці благала Таня, поспішаючи з дівчатами через майдан Дзержинського до бетонноскляних, залитих сонцем корпусів Держпрому.
З нею туди ж прямують її подруга Мар'яна[2], двоє дівчат з філологічного та ще Ольга-гречанка, темнолиця, ніби аж остаркувата дівчина, підстрижена коротко, але якось недбало, волосся густе, чорне – чорний сніп, настромлений на голову. Другий рік мешкає Ольга з Танею в одній кімнаті, і про неї тільки Таня знає, до кого вона зараз іде…
– Гляньте, он наші – вигукує Мар'яна. Серед студентських натовпів біля райкому вони справді вже бачать компанію своїх: жердинястий Духнович золотіє чуприною, поруч нього розмахує кулаками Дробаха, певне, саме розповідає якийсь анекдот, там же й Степура, Лагутін, четвертокурсники Мороз та Підмогильний – Богданові товариші по спортивній секції. Тільки Богдана нема. Де ж він?
Виявляється, хлопці якраз і ждуть, доки вийде з комісії Колосовський.
– Довго його щось там тримають. Чи не відбирають просто в маршали? – пожартував Дробаха, хоча в жарті його Тані почулась гіркота.
– Це, мабуть, Павлущенко його там сповідає, – сказав Степура. – Той як уп'ється, то як кліщ.
Нарешті Богдан з'явився. По сліпучій усмішці, по тому, як розгонисте стрибнув із східців під'їзду вниз і тріпонув чубом, відкидаючи його назад, Таня догадалась: все добре! Їй одразу відлягло від серця.
Збадьорений, якийсь оновлений, внутрішньо зміцнілий, Богдан підійшов до гурту. Хлопці зустріли його жартівливим хором:
– Годен!
А він, усміхаючись, сказав і до всіх, і до Тані зокрема:
– От і вирішилось.
Таня вже була біля нього, вона взяла його під руку вище ліктя і міцно, міцно потиснула. Було цим – для інших непомітним – потиском сказано йому все: яка рада вона за нього, і як ним гордиться, і як ждатиме його, хоч би й довго довелося ждати, бо іншого такого, як він, для неї на світі нема.
– Якби тільки з відправкою не поспішали, – зазирала Славикові в вічі Мар'яна. – Щоб можна було спокійно зібратися… Що вам з собою брати?
– Увага! Задано питання! – вигукнув Дробаха сухим, скрипучим голосом, наслідуючи одного з викладачів військової кафедри. – Що треба брати в табори? Відповідаю: жінку, гардероб, ліжко, диван, піаніно… Однак все це треба брати для того, щоб потім покинути на кордоні табору, а туди взяти з собою лише зубну щітку та пару білизни!
Всі сміялись. Таня, здається, була щасливіша за всіх, вона з ніжністю то обіймала, то погладжувала руку свого добровольця. Цього не могли вже не помічати інші.
– Та обійми його, Таню, як слід! З усім шалом юного серця! Не соромся! – під'юджував Дробаха.
А вона зовсім і не почувала сорому. Бути так безтямно закоханою – хіба це гріх? З своїм почуттям до Богдана Таня й раніш не ховалась, а зараз тим більше, коли нависає розлука і мовби дає їй право на все.
– Ви, дівчата, тепер можете спати спокійно, – усміхався кремезний, плечистий Мороз, адресуючись більше до Галі Клочко, високої блондинки з філфаку, до якої він давно був небайдужий і яка тільки сьогодні, здолавши свою гордість, прийшла сюди зустрічати його, як і інші дівчата своїх.
– Боронитимем вас, аки леви.
– Отакі хлопці, – бойовито сказав досить-таки миршавий з виду Підмогильний, – та ми як підемо, та ми як вдаримо – пір'я з них полетить!
– Панічного жаху на них нажене ось маестро Духнович, відомий наш фахівець з тактики і стратегії, – зауважив Лагутін, і всі засміялись, згадавши безкінечні конфлікти Духновича з військовою кафедрою.
– Розкажи, Мироне, – обіймаючи Духновича за плечі, сказав Степура, – як тебе баби сьогодні схопили на Чернишевській.
– Та було, – підтвердив Духнович. – За парашутиста прийняли, за перевдягнутого арійця. Просто дивно. Дівчата, ну який з мене арієць? Скоріш навпаки. Рябий. Рудий. Чи, може, за це й накинулись? Рудих чомусь не люблять…
– Ти вже себе не паплюж так, – сміючись, сказала Мар'яна. – Ти ж у нас гарний! Брови он які, мов пушок, на курчаті! І всі ви сьогодні гарні, навіть Степура – грайливо перевела вона очі на Степуру, який аж почервонів при цьому. – Тільки чого ж стоїмо? Ходім те! – сказала вона і підхопила одною рукою свого Славика, другою Степуру.
- Предыдущая
- 7/8
- Следующая