Казка про калинову сопілку - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 9

• Предыдущая
• 9/16
• Следующая

Про ту пригоду вона невдовзі забула — новий клопіт спав їй на голову: вже кілька разів її зачіпав, велеможно-недбало, Маркіянів Дмитро — красун парубок, що й казати, надто як підпережеться в неділю червоним поясом, що мов огонь горить, — вжеж, багацький син, ще й одинак, чи ж йому грошей позичати на парубоцькі примхи, — вийдеш увечері? — питався, озираючи її прицінно чіпким оком, так немов уже роздягнув і тепер примірявся до голої, як турок у Кафі: валити прямо тут чи йти далі, — як вийдеш, то найму музики, — Ганнуся підбирала губи, відразу роблячись схожою на матір: спасибі за ласку, в мене й своїх грошей стане, — це, либонь, чи не вперше вона почала хвалитися своїми зарібками, і від того було якось неприємно, ніби він її до того змушував — виставлятися всіма своїми цнотами нараз, зокрема й тими, якими сама не аж надто дорожилася, вважаючи їх за щось для себе звичайне, — дійсно, як на невольничім ринку виставлятися, мовляв, не думай собі, парубче, і я ж не в Бога теля з'їла, — але іншого способу протиставитися його вродженій і всепроймаючій, з кожної бганки на поясі, здавалось, дишучій погорді — от за цим, відай, таки справді, котру свиснув, та й побігла, сам бігати не звик, — вона якось не знаходила і ще дужче сердилася на власну безпорадність, — не вміла, та й годі, належне збити пихи багачукові, якийсь він був з усіх боків гладенький, мов полив'яний, — не зачепиш, тільки знай мруживсь ото на неї вдоволено, як кіт на сонечку, ніби наперед нею смакуючи, ніби, що тісніше вона підбирала перед ним губи, що загонистіше скидала головою, пхекаючи, то дужче його бавила — як кривляння малої дитини, — музики, проте, чесно найняв: Ганнуся зумисне довго длялася й з'явилась на грище останньою, коли її вже мож було й не сподіватись, і посміхнулася сама до себе, вгледівши, як, перед хвилиною явно знуджений, він займається на її вид новою радістю: ах ти бришка, — сказав тихо, підступаючись і боляче, по-парубоцькому стискаючи її за плечі, мов хотів зім'яти всю разом, як тісто, вийняте з кадуба одежі, подих, що лоскотав їй вухо, був гарячий, розігрітий танцем, і Ганнуся відчула на мить солодку слабість у тілі — подавшись наперед, вперлася, майже вдарилася щелепою в його плече і так заковтнула той прихований посміх свого короткого торжества, — ну ходи, сказав просто, даючи парам знак розступитися, ніби заздалегідь ясно було, як Божий день, що танцюватиме вона тільки з ним, на те й вийшла, ніби він уже запопав її до рук наскільки сам схоче, і це знов їй не сподобалось, так що, коли, кружляючи її в танці — різко, до запаморочення, наче спитуючи кожним новим закрутом: не з нею танцював, а — нею, мов хизувався рух за рухом: а дивіть, що в мене є! — він нестак спитав, як звелів, перехопивши її за стан і притисши до себе: виходь сьогодні увечері за леваду, ждатиму, — вона вже тільки розсміялася йому під самий борлак (відвернувши голову, щоб знов не дістати плечем по зубах): з тобою, Дмитре, нівроку, не напонеділкуєшся! — він здивувався так, що аж вийшов з кола (і її потягши за собою): чи ти ба, яка мудрована! — стояв, і далі не випускаючи її з рук, збоку це виглядало й геть уже несвітськи — наче вони прилюдно обіймаються, і Ганнуся легенько, але настійно випручалась, — гляди не перемудруй, раптом сказав недобре, сливе з погрозою, і погляд його знов був прицінний, але цим разом уже інакше — не розбавлений, а гострий, холодний із просинцем, як заволочена віддихом сталь: ага, братіку, прокинувсь, відлунив той холодок і в Ганнусі — несподівано ясним вдоволенням: збила-таки панцир багацької пихи, що здававсь непроникним, — але й кольнуло при тім уразою, що, лелечко, оце ж тільки тепер він, значить, уперше її побачив , досі бачив єдино — найкращу дівчину на селі, нового клейнода, котрим випадає гідно приздобити батьківський хутір, і їй зробилось уже направду холодно — піт вистигав між лопаток, — од нагло розверзтої довкола неї безмежної, як зоряне небо, пустелі безлюддя; в цю хвилину вона могла б зовсім простісінько сказати Маркіянчукові, чиї думки відчитались їй так легко, мов видимі, — мов зграйка плотви в'юнилась у до дна прозорій воді, — не піду я за тебе, Дмитре, не втрачайсь-но ти марне, — та він однаково б не повірив, бо, на здоровий розум зваживши, за кого ж, як не за нього, їй і йти?… Тож Ганнуся тоді змовчала — а небавом із гризьким серцем упевнилася, що Маркіяни, скоро що забрали в голову, від свого вже не відступаються, — звідусюди на неї стали сипатися значущі натяки, люди, наче змовившись, раз у раз знаходили оказію згадати при ній за Дмитра, дехто з кивом та моргом — то-то парубок, а поля ж, а худоби! — а дехто й навпрошки бухав — ну, то коли вже погуляємо на весіллі, чейже Маркіян не поскупиться для одинака, — ой щаслива ж ти, сестричко, простосердо зітхали декотрі щиріші і, звичайне, вбогіші дівчата, — багачки, ті більше відмовчувались, либонь, не одна з них і собі важила на Дмитра, і Ганнуся з того всього помалу починала здаватися собі — зі свистом і гиком гнаною мисливцями просто до ями звіриною: дорогою, авжеж, коштовною, безперечно, і звідусюди все їй криком кричало, веліло, вимагало бути тим тяжко гордою, але й найкоштовнішу-бо звірину цінують — лиш за хутро… А ще до того й мати (за батька не було що й згадувати, той ходив напушений мов і справді перед весіллям, навіть сам до себе мугикати почав) якось перестала Ганнусю попирати — ніби незримо відсторонилася, мовляв, роби, дитино, як сама знаєш, — чи то згнітилася духом на гадку, що дівчині, як-не-як, вісімнадцятий пішов, і не довіку ж їй дівувати, чекаючи на князя, а чи й так подешевшала, розсудивши, що хутір — то теж, що не кажи, своє панство, — за те між ними мова не заходила, взагалі ніколи не заходило за Дмитра, обидві уникали цеї балачки ретельно, мов вікнину на болоті обминаючи, і Ганнуся не могла знати, що Марія під ту пору чамріла й спадала з лиця од чого іншого: їй знову став снитися покійний батько — цим разом він лежав на лаві в їхній хаті, з запаленою, чомусь у ногах, свічкою, і не було коло нього нікого, крім неї самої, а вона журилася, що не потрапить прочитати над ним акахвиста, бо ж тільки одну зиму посилав він її до школи, і так щоночі зачиняла хату з мертвим тілом і йшла кудись на безбач — шукати помочі. За той сон Марія, змучившись — бо вже й у церкві була, й на частку давала, і заупокійну службу відправив панотець, а вночі все вертало наново, — питалася і в знахурки, і та зливала на віск, тільки й віск показував на та саме — то гріб, то церква, — маєте, Марійо, якийсь старий гріх у хаті й не знаєте, як його винести, а воно, відай, пора, — ото й усе, що вона почула.

• Предыдущая
• 9/16
• Следующая