Легенди Львова - Винничук Юрій Павлович - Страница 4

• Предыдущая
• 4/71
• Следующая

– Ти, байстрюче! Ніколи мене не доженеш!

Вояки під'їхали ближче і розпитали хлопця, з ким він живе та чи є у нього батьки. Хлопець мав лише маму, а батька не знав. Гінці взяли його з собою і поїхали ще до його матері. А та сказала їм, що й сама не знає, як сталося, що вона завагітніла, бо не була заміжньою.

– Ми заберемо твого сина на службу до короля, – сказали гінці і, не зважаючи на материнські сльози, рушили додому.

Вранці наступного дня, вони прибули до Городища. Людей зібралося видимо-невидимо, бо всі хотіли бачити, як будуть кропити кров ю гору. Коли хлопчика підвели до короля, він спитав:

– Чому стільки людей зібралося?

– Аце тому, що ми не могли збудувати замок на горі и треба її скропити кров'ю безбатченка.

– Хто ж вам таке порадив?

– Мої жерці, – відказав король.

– Я хочу поговорити з ними.

Король велів жерцям наблизитись, а хлопець сказав:

– Пане мій, твої жреці – звичайні собі люди і перед їхніми очима зачинено тайни землі. Вони думають, що вони зрячі, а насправді – сліпі.

– Ти можеш це довести? – спитав король.

– Можу. Нехай вони скажуть, що знаходиться тут під землею?

– Ми не знаєм, – розвели руками жерці.

– Під землею б'є джерело, – сказав хлопчик. – Розкопайте і побачите. Тут же розкопано було землю і на глибині людського зросту відшукали джерело.

– Скажіть тепер, що знаходиться у тім джерелі? – знову спитав хлопчик, але жерці й на це нічого не відповіли. – Тоді я вам скажу. Там, на дні джерела – два казана.

І справді, щойно розпорпали намул, то виявили два казана.

– А що в тих казанах? – спитав хлопчик. Жерці мовчазно похитали головами.

– В казанах сувої полотна.

Казани витягли з намулу і побачили в них сувої полотна.

– Тепер скажіть мені, що загорнуто в цім полотні, – спитав хлопчик у жерців.

– Не знаємо.

– В сувоях лежать два змія. Один білий, а другий червоний. Розгорніть їх. Сувої розгорнули й побачили там двох зміїв, котрі міцно спали. Хлопчик хлюпнув на них водою, змії прокинулись і почали битися. Спочатку перемагав білий, а червоний силою поступався, але ось врешті вони обоє злетіли в небо і там червоний з такою силою вдарив білого, що той скрутився і почав падати на землю. Коли він упав, то розтікся намулом. Червоний змій злетів високо високо і щез у хмарах.

Коли ж усі присутні опустили голови, то не побачили ані казанів, ані сувоїв полотна.

– Пане мій – звернувся хлопець до короля, – нехай твої жерці розтлумачать те, що вони бачили.

– Можете пояснити все це? – спитав король. Але жерці сумно захитали головами.

– Тоді я скажу, пане мій. Білий змій це ви, королю, а червоний змій – це народ, над яким ти хотів завладарювати.Але ти ніколи цього не зможеш зробити і ніколи замку не збудуєш на нашій землі. А якщо будеш вперто намагатися свій намір здійснити, то загинеш. Тому раджу тобі повернутися туди, звідки ти прийшов, а ми самі тут збудуємо для себе замок. Лише не на Городищі, а на сусідній горі.

Король замислився і побачив, що в словах хлопця є багато правди.

– Що скажете? – спитав у жерців.

– Ми не помилилися, коли сказали шукати безбатченка. Він нам виявив, чому нам ніколи тут не збудувати замку. Мусимо його послухати.

І король звелів своїм людям лаштуватися в дорогу. Перед тим, як від'їхати, спитав у хлопця:

– Скажи мені, як тебе звати і хто твій батько?

– Батько мій золоторогий тур і звати мене Туром на честь мого батька. А він є покровителем нашої землі.

Коли король поїхав ні з чим, місцеві мешканці вибрали хлопця своїм королем і збудували замок на горі, що стояла поруч Городища і котру згодом прозвали Туриця.

1911 року сталася чудернацька пригода: по Львову ходив кінь у пір'ї. А трапилось ось що. До одної ресторації під'їхала фура, повна бочок з вином. Одна бочка випала й розбилась, а вино витекло на бруківку. Поки бочки розвантажували, кінь собі добряче того вина нахлебтався.

За якийсь час фірман завів коня до стайні і той відразу беркицьнув на солому. Ліг і копита відкинув.

– Ото халепа! – каже собі фірман. – Коняка здохла, то бодай шкіру продам.

Пішов він по шкуродера і той раздва шкуру з коня здер.

Тим часом другого дня вранці кінь нарешті очуняв і вийшов зі стайні. Люди з галасом збіглися поглянути на чудо.

Була осінь, і дули вітри. Сердешні жіночки забідкалися, що коневі зимно, і хутенько принесли цілу корзину пір'я та обсипали його з ніг до голови. Пір я відразу прилипло і кінь перетворився на казкову істоту.

Шкода, що нас із вами там не було.

Наприкінці XVI і на початку XVII століть кожен львів'янин, прокинувшись вранці, запитував:

– А які новини від пані Абрекової?

То був улюблений жарт: втрутитись у розмову і спитати:

– Цікаво, а що на те скаже пані Абрекова?

З тих реплік у вашій уяві може витворитися образ пані Абрекової як всесвітньої пліткарки. Але насправді пані Абрекова могла й пари з вуст не пускати, бо все відбувалося поза її волею.

Просто пофортунило їй у тому, що мешкала вона на Рийку і віконниці її перетворилися на вуличну газету, звідки можна було вичитати останні львівські плітки та помилуватися дотепними карикатурами. Першою жертвою впала сама пані Абрекова – якийсь шибайголова написав про неї ущипливий жарт. Жарт сподобався і звідтоді кожен, хто бажав поділитися свіжою пліткою чи насмішкою, старанно виписував їх на віконницях бідолашної пані Абрекової.

Особливою популярністю віконниці користувалися в часи ярмарків, бо забава перетворювалася на міжнародний конкурс, дотепів і сатири. Дійшло до того, що вже кожен тремтів перед „пані Абрековою” і з полегкістю зітхав, коли чув, що черговий жарт не йому адресований. Врешті численні скарги поштивих міщан переповнили терпіння магістрату і той видав суворе попередження пашквілянтам. А ідо цього ніхто не злякався, то біля вікон пані Абрекової виставили ще й варту.

До боротьби з жартівниками прилучилася і церква. Священики щонеділі на проповіді скликали на їхні нещасні голови гнів Господній.

І так поволі та перша львівська стіннівка занепала, хоча про пані Абрекову ще довго пам’ятали і згадували її ім’я.

• Предыдущая
• 4/71
• Следующая