Паразити свідомості - Вілсон Колін - Страница 30

• Предыдущая
• 30/68
• Следующая

У Діярбакирі ми замовили гарний ленч, протягом якого розмова велася лише про розкопки і проблему, що виникла в зв'язку з ними. Пополудні ми полетіли ракетою на гору Каратепе (для Англо-Індійської уранової компанії наші відвідини були такою пречудовою рекламою, що нам надали привілеї, які були б немислимі, коли б Райх був усього-на-всього їхнім консультантом з геології).

Будівництво першого тунелю було майже закінчене. Ми показали Флейшманові ту його частину, яку можна було оглянути, а тоді перейшли до інших "експонатів"; уламка Абхотового блоку, фотоелектронних знімків написів на інших блоках тощо.

Флейшман був зачарований величчю проблеми — цивілізація, старша за пекінського пітекантропа! Його власна теорія була цікава й досить вірогідна. Флейшман вважав, що Земля раніше була місцем пробного поселення з іншої планети, можливо Юпітера або Сатурна. Він поділяв думку Шредера про те, що на всіх планетах раніше існувало життя, і, можливо (як ми це знаємо щодо Марса). розумне життя. Існування "гігантів" на Марсі він виключав через надто малі розміри планети (маса Марса становить усього одну десяту маси Землі) і малу силу тяжіння. Маса і сила тяжіння Юпітера й Сатурна були достатні для того, щоб на цих планетах могли виникнути "гіганти".

У Райха була своя теорія. Полягала вона в тому, що населення Землі неодноразово знищувалось унаслідок катастроф, включно з місячними, і що після кожного такого знищення людина мусила болісно, з муками еволюціонувати знову, починаючи з ранніх стадій. Якщо ті місячні катастрофи супроводжувалися величезними потопами (що майже не викликає сумнівів), то в такому разі ясно, чому давні цивілізації, що на мільйони років старші за голоценську людину, були поховані так глибоко.

День минув у широких дискусіях. Увечері ми дивилися оперу "Пірати з Пензанса" в чудовому виконанні трупи Англо-Індійської уранової компанії, потім довгенько сиділи за вечерею в директорському ресторані, а тоді піднялися до покоїв Райха і зручно повсідалися в його вітальні. Ми все уникали розмови про паразитів свідомості, пам'ятаючи про небезпеку обговорювати цю тему пізно ввечері, але таки умовили Флейшмана розказати в подробицях про його теорію статевого потягу. Почавши близько опівночі, він блискуче виклав перед нами всю проблему. Іноді ми вдавали, що чогось не розуміємо, змушуючи його висловлюватися чіткіше й повніше. Наслідки перевершили наші сподівання. Флейшман з його широкою науковою ерудицією вичерпно висвітлив усю проблему. Він вважав, що статевий потяг людини в основі своїй романтичний так само, як і її поетичний потяг. Коли поет дивиться на гори і в нього виникає "відчуття безсмертя", він добре знає, що насправді гори не "боги у шапках з хмар". Він розуміє, що то його власна свідомість додає їм величі, а точніше кажучи, він сприймає їх, як символ прихованої величі своєї власної свідомості. Їхня велич та відчуженість нагадують йому про його власну велич та відчуженість. І коли в ньому прокидається до жінки романтичне кохання, то саме поет у ньому дивиться на неї, як на засіб еволюції. Сила статевого потягу — це сила божественного в людині, а статевий стимул здатен так піднести цю силу, як гора здатна піднести у людини її відчуття краси. Ми повинні, казав Флейшман, сприймати людину не як одне ціле, а як безупинну боротьбу між вищою і нижчою її сферами. Статеві збочення, так як показує їх де Сад, це наслідок взаємодії тих двох сфер, що зчепилися між собою в боротьбі — зчепилися так, що роз'єднати їх неможливо. Нижча сфера постійно використовує енергію вищої сфери для своїх власних цілей.

На цьому місці Райх перебив Флейшмана. Як можна пояснити, спитав він, різке збільшення статевих збочень у нашому столітті?

Флейшман сумно зітхнув. Нижча сфера людини, сказав він, одержує звідкись штучну підтримку. Може, наша цивілізація захиріла, перевтомилася, і її вищі потяги знесилились. І все-таки, ні, він у це не вірить. Він не вірить і в те, що теперішній високий рівень неврозу спричинений неспроможністю людини звикнути до свого становища цивілізованої тварини, точніше кажучи, індустріалізованої тварини. У людини було достатньо часу, щоб звикнути до великих міст. Ні, причина, безперечно, в чомусь іншому…

У цю мить я позіхнув і сказав, що, коли нема заперечень, розмову краще було б продовжити вранці, після сніданку. Ми мали намір провести з Флейшманом увесь наступний день… Райх погодився зі мною. Надто захоплива була тема, щоб обговорювати її в утомі. Отож ми побажали один одному добраніч і розійшлися.

Уранці, за сніданком, ми з приємністю відзначили, що у Флейшмана чудовий настрій. Видно було, що йому добре в нас, що ці відвідини піднесли його дух. Коли він запитав, які в нас плани на сьогодні, ми відповіли, що про це нам краще поговорити після сніданку.

Поснідавши, ми знову піднялися в Райховий номер, і Райх поновив учорашню розмову саме в тому місці, де вона перервалася, процитувавши Флейшманові слова:

— "Нижча сфера людини одержує звідкись штучну підтримку".

Райх замовк, а я розповів про історію з Карелом Вайсманом і про те, як ми виявили паразитів.

Ми говорили дві години, але знали з самого початку, що Флейшман — це саме той чоловік, якого нам треба. Протягом перших двадцяти хвилин він підозрював, що тут якась хитромудра каверза, але щоденник Карела переконав його, що це не так. Ми бачили, з яким зацікавленням і розумінням сприймав він наші слова. Коли Флейшман аж надто розхвилювався, Райх попередив його, що хвилюватися — значить виказати себе паразитам, і пояснив, чому ми аж уранці розповіли про суть справи. Флейшман відразу все зрозумів. Відтоді він слухав спокійно й поважно, а його міцно стулені губи свідчили, що в особі цього чоловіка паразити мали тепер ще одного страшного й непримиренного ворога.

У певному сенсі Флейшмана легше було переконати, ніж Райха. У коледжі він вивчав загальний курс філософії, а крім того, протягом одного семестру спеціально студіював Вільсона й Гуссерля. Нині з Райхом демонстрації психокінезу виявилися особливо переконливими. Райх змусив стрибати по всій кімнаті м'яча з барвистої шкіри, якого Флейшман купив для своєї внучки, а я напружив свої сили й спочатку змусив книжку перелетіти через усю кімнату, а потім потримав на столі осу, яка сердито дзижчала, не маючи змоги відірватися від нього.

• Предыдущая
• 30/68
• Следующая