Сказання про дітей Гуріна - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 17

— Гадаю, подалися кудись у справах, — сказав Улрад. — Невдовзі вони повернуться, і тоді ми рушимо. Спішно, напевно; бо нам поталанить, якщо вони не приведуть за собою бджолиний рій.

Світило сонце, зеленіло молоде листя, Туріна дратував убогий розбійницький табір, і він одиноко побрів аж ген далеко у дрімучий ліс. Мимоволі йому згадалося Таємне Королівство й у голові закрутилися назви квітів Доріату, ніби відлуння старої, майже забутої мови. Нараз він почув крики, і з ліщинової хащі вибігла молода жінка. Шпичаки пороздирали їй одяг, а сама вона була дуже налякана і, перечепившись, упала на землю, важко дихаючи. Тоді Турін, кинувшись у гущавину з оголеним мечем, рубанув навідліг чоловіка, котрий у гонитві раптово з'явився з ліщини; і щойно завдавши удару, він зрозумів, що то Форвеґ.

І коли він стояв, здивовано дивлячись на закривавлену траву, вийшов Андроґ і теж завмер, уражений.

— Кепська робота, Нейтане! — крикнув він, виймаючи меча.

Але Турінів шал угамувався, й він сказав Андроґові:

— Де ж тоді орки? Ти випередив їх, аби допомогти їй?

— Орки? — перепитав Андроґ. — Дурню! І ти ще називаєш себе розбійником! Розбійники не знають іншого закону, крім власних потреб. Зважай на свої, Нейтане, і дай нам подбати про наші.

— Так і робитиму, — сказав Турін. — Але сьогодні наші стежки перетнулися. Ти або залишиш жінку мені, або приєднаєшся до Форвеґа.

Андроґ засміявся.

— Ну, коли так, хай буде по-твоєму, — сказав він. — Я не беруся протистояти тобі самотужки, та наші друзяки можуть погано сприйняти це вбивство.

Тоді жінка підвелася на ноги і поклала руку Турінові на плече. Вона глянула на кров, глянула на Туріна, і в очах її промайнуло вдоволення.

— Убий його, володарю! — мовила вона. — Убий і його також! А тоді ходи зі мною. Якщо принесеш їхні голови, то потішиш Ларнаха, мого батька. За дві «вовчі голови» він дає добру винагороду.

Але Турін спитав Андроґа:

— Далеко до її дому?

— З милю, а може, й менше, — відказав той, — отам — загороджена садиба. Вона блукала зовні.

— Коли так, то поспіши, — сказав Турін, знову повертаючись до жінки. — І скажи батькові, хай охороняє тебе краще. Та я не стинатиму голови моїм побратимам, аби здобути ласку чи твого батька, чи будь-кого іншого.

Потому він вклав меч у піхви.

— Ходімо! — звернувся до Андроґа. — Ми повертаємось. А якщо хочеш поховати ватажка, то роби це сам. І поквапся, бо може зчинитися галас. Принеси його зброю!

Жінка рушила в ліс і часто озиралася, допоки дерева не заступили її. Тоді Турін пішов своєю дорогою, не сказавши ні слова. Андроґ же дивився, як той іде, нахмурившись так, ніби міркує над загадкою.

Коли Турін повернувся до табору розбійників, то застав їх у тривозі та сум'ятті, бо вони вже надто довго затрималися на одному місці, неподалік від садиб, які добре охоронялись, і нарікали на Форвеґа.

— Він наражає нас на ризик, — говорили, — за його задоволення, напевно, доведеться платити іншим.

— Тоді обираймо нового ватажка! — сказав Турін, поставши перед ними. — Форвеґ уже не зможе правувати, бо він загинув.

— Звідки ти це знаєш? — запитав Улрад. — Чи ти шукав меду в тому самому вулику? Невже бджоли жалами закололи його?

— Ні, — сказав Турін. — Вистачило одного жала. Це я порішив його. Однак помилував Андроґа, і він скоро повернеться.

Тоді він розповів усе, що скоїлося, докоряючи тим, хто чинив подібне, і не встиг договорити, як повернувся Андроґ, несучи зброю Форвеґа.

— Бачиш, Нейтане! — гукнув той. — На сполох так і не вдарили. Може, вона сподівається побачити тебе знову.

— Якщо кепкуватимеш із мене, — промовив Турін, — то я пожалкую, що не подарував їй твоєї голови. Ну ж бо, розповідай твою небилицю, та коротко.

Тоді Андроґ досить правдиво розказав про все, що сталось.

— І тепер мені цікаво, які справи були там у Нейтана, — мовив він. — Не наші, здається. Бо коли я з'явився, він уже порішив Форвеґа. Жінці це дуже сподобалось, і вона пропонувала піти з ним, просячи наші голови як калим. Але він не захотів її і прогнав геть; тож я не годен відгадати, чому він мав зуб на нашого ватажка. Моя голова лишилася на плечах, за що я вдячний, хоча дуже збентежений.

— Тоді я не вірю, що ти походиш із народу Гадора, — сказав Турін. — Радше ти належиш до роду Улдора Проклятого і повинен іти на службу в Анґбанд. Однак зараз вислухайте мене! — гукнув він, звертаючись до всіх. — Пропоную вам вибір. Або визнайте мене ватажком замість Форвеґа, або відпустіть. Я або стану на чолі цього товариства, або покину його. А якщо хочете вбити мене, спробуйте! Я битимуся до смерті, моєї чи вашої.

Тоді багато людей похапалося за зброю, та Андроґ вигукнув:

— Ні! Голова, яку він помилував, не дурна. Якщо станемо битися, не один поляже намарно, доки вб'ємо найкращого з-поміж нас.

Потому він засміявся.

— Як було, коли він приєднався до нас, так є і зараз. Він убиває, щоби звільнити простір. Раніше це вийшло на добро, то й тепер вийде; до того ж, він може привести нас до кращої долі, ніж блукати в пошуках здобичі довкола чужих смітників.

А старий Алґунд мовив:

— Найкращого з-поміж нас… Були часи, коли ми вчинили би так само, якби посміли, та відтоді чимало забулось. Урешті-решт, він, можливо, приведе нас додому.

Враз Турінові спало на думку, що з цією-от невеликою ватагою йому, напевно, вдалося би заснувати власне незалежне володіння. Проте, подивившись на Алґунда й Андроґа, він сказав:

— Додому, кажеш? Посередині стоять високі та холодні Гори Тіні. За ними — народ Улдора, а довкола — легіони Анґбанда. Якщо це не лякає вас, сім разів по сім чоловіків, тоді я візьмуся доправити вас додому. Та чи далеко ми зайдемо, доки смерть наздожене нас?

Усі мовчали. Тоді Турін заговорив знову.

— Визнаєте мене ватажком? Тоді попервах я відведу вас у глибокі нетрі, якнайдалі від людських осель. Спіткаємо там кращу долю чи ні, проте заслужимо менше ненависті від собі подібних.

Тоді всі, хто належав до народу Гадора, зібралися довкола нього і визнали його ватажком, і решта, бодай неохоче, але також погодилася. Тож, не гаючись, він повів їх чимдалі від того краю.

Багатьох посланців Тінґол спровадив на пошуки Туріна в Доріаті й у поближніх до його кордонів землях. Однак у рік його втечі пошуки виявилися даремними, адже ніхто не знав і не міг припустити, що він був серед розбійників і ворогів людей. Коли настала зима, посланці вернулися до Короля, тільки Белеґа серед них не було. Після того, як усі відмовились од пошуків, він продовжив їх самотужки.

Та в Дімбарі й уздовж північного узграниччя Доріату становище погіршилося. Не з'являвся вже там у боях Драконів Шолом, і Міцнолукого теж бракувало, а підбадьорені цим слуги Морґота чисельно зростали і ставали дедалі нахабнішими. Зима настала і минула, а з приходом весни їхні напади поновилися: Дімбар було спустошено, і люди Бретілу боялися зла, що роїлося довкола їхніх кордонів — усюди, крім півдня.

На ту пору мало не рік минув од часу Турінової втечі, а Белеґ усе ще розшукував його, попри те, що надія поволі згасала. Рухаючись у північному напрямку, він дійшов до Переправ через Тейґлін і там, почувши лихі новини про нову навалу орків із Таур-ну-Фуіну, повернув назад і надибав домівки лісовиків — невдовзі по тому, як Турін покинув отой край. Там він почув дивне сказання, що побутувало між них. Високий і шляхетний муж чи ельфійський воїн, як стверджував дехто, з'явився в лісах і, вбивши одного з ґаурваїтів, урятував доньку Ларнаха, котру вони переслідували.

— Дуже гордий він був, — сказала Белеґові донька Ларнаха, — з ясними очима, які рідко вшановували мене поглядом. А проте вовколюдей він називав побратимами і не порішив другого, котрий стояв поруч і знав його ім'я. Нейтаном той назвав його.

— Можеш ти розгадати цю загадку? — запитав Ларнах у ельфа.

— Можу, на жаль, — відповів Белеґ. — Муж, про котрого ти розповідаєш, — це той, кого я шукаю.