Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 20

і листя спрагло злизує дощини.

Гуде тугий каштановий тимпан.

Пливуть важкі і вистріпані хмари.

То там, то там розкриється тюльпан.

Червоний зонтик. Сірі тротуари.

ГРОМАДЯНАМ 41-ГО РОКУ

...І вже — громадяни?

О, як ти квапишся, часе,

щоб діти зростали,

мужніли,

вбиралися в німб сивини!

...І вже — громадяни?

Рожеві оті немовлята,

що білий світ

побачили в рік війни?!

А світ був не білий.

Він чорний був і кривавий.

Лежали під небом

обвуглені пустирі.

І в хаосі смерті,

в судомі нелюдського болю

творили життя

підвладні життю матері.

В холодних теплушках,

в могилах вузьких окопів,

в колисках руїн,

в шепотінні солдатських імен

з’являлися на світ —

уже сироти,

вже бездомні,

вже діти калік —

спадкоємці пісень і знамен.

Рожеві і ніжні,

шукали грудей материнських.

Бліді матері

блукали — мов зняті з хреста.

І з голоду мерли.

А в нашому чистому полі

горіли жита.

Горіли у полі жита!

Малі й безпорадні,

своїм незнанням щасливі,

притихлі і кволі,

з довірливим сяйвом очей...

...І вже — громадяни?!

А втім,

ви змалку солдати,

що роком народжень

боролися з роком смертей.

«Мандрівки серця», 1961 р.

ГРОТЕСК

Здається десь...

Для кожної людини...

У певному контексті...

Є зразок вікна...

Яке чарує, мов гротески...

На келиху червоного вина...

Вікно у світ...

Де нас немає...

Пробачити ...

Це тяжко...

Але напевно десь є світ,

В якому все не так погано,

В якому сльози – просто міф...

Який чарує и бентежить,

Якщо заглянути в вікно...

Але ми тут і ми – реальні,

А наші мрії як кіно...

Пройдуть, загаснуть і затихнуть

У каламбурі почуттів...

Здається десь...

Для кожної людини...

У певному контексті...

Є зразок вікна...

"Гуде вогонь – веселий сатана"

*  *  *

Гуде вогонь — веселий сатана,

червоним реготом вихоплюється з печі…

         А я чолом припала до вікна,

         і смуток мій бере мене за плечі.

Сама пішла світ за очі — аби

знайти від тебе крихту порятунку.

         Мої думки, як дикі голуби,

         в полях шукали синього притулку.

Сама втекла в сніги, у глухомань,

щоб віднайти душевну рівновагу.

         І віднайшла — гірку печаль світань.

         І п'ю, немов невиброджену брагу.

І жду якогось чуда із чудес.

Читаю ніч, немов би чорну книгу.

         Якщо кохаєш — знайдеш без адрес

         оцю хатину за морями снігу.

І відпливаю поночі одна

на кризі шибки у холодний вечір.

        І спить в печі веселий сатана,

        уткнувся жаром в лапи головешок.

І так до самих синіх зоряниць,

до світанкових поїздів ячання —

        до безміру, як в темряві зіниці,

        тривожно шириться чекання…

"Літературна газета", 26 січня 1962

ГЮҐО В СТАРОМУ МАЯКУ

Не віриться. Він вирвався. Невже?!

Хай там Париж живе собі як хоче.

Тут тільки сторож тишу стереже

і море об старий маяк плюскоче.

Нікуди вже він тут не поспіша,

ані в тенета слави, ні любові.

Аж тут його знеможена душа

нарешті зможе втілить себе в слові!

Бо як-не-як, це все-таки маяк.

А у Парижі ніяк і ніяк.

Прихильники, політики, рідня, —

все хтось тебе затуркує щодня.

А тут хіба що пройде навскосок

якийсь кораблик, посигналить діду.

А у віконці — море і пісок,

пісок, пісок, і ні людського сліду.

Рибальська сіть. Притоплений причал.

Притулок саме для анахорета.

І раптом, що це? Сторож закричав:

— Месьє Віктор, на обрії карета!

Оно вже йдуть, гукаючи: — Го-го!

Ми все-таки знайшли тебе, Гюґо!

Ну, що ти скажеш?! А вони все ближче.

Мерщій собі намилив півобличчя:

— Ти їм скажи, не можна до Гюґо!

Він... божевільний. Він уже того.

І виставив намилену щоку.

Прищулив око і сказав: — Ку-ку!

Сахнулись гості від такої пики.

Ішли назад, похмурі, мов індики.

І сіли. І поїхали, — куди ж?

Розносити сенсацію в Париж.

5.6.2011

«Мадонна перехресть», 2011

ДАВИДОВІ ПСАЛМИ

Псалом 1

Блажен той муж, воістину блажен,

котрий не був ні блазнем, ні вужем.

Котрий вовік ні в празники, ні в будні

не піде на збіговиська облудні.

І не схибнеться на дорогу зради,

і у лукавих не спита поради.

І не зміняє совість на харчі, -

душа його у Бога на плечі.

І хоч про нього скажуть: навіжений,

то не біда - він все одно блаженний.

І між людей не буде одиноким,

стоятиме, як древо над потоком.

Крилаті з нього вродяться плоди,

і з тих плодів посіються сади.

І вже йому ні слава, ні хула

не зможе вік надборкати крила.

А хто від правди ступить на півметра, -

душа у нього сіра й напівмертва.

Не буде в ній ні сили, ні мети,

лиш без'язикі корчі німоти.

І хто всіляким ідолам і владам

ладен кадити херувимський ладан,

той хоч умре з набитим гаманцем, -

душа у нього буде горобцем.

Куди б не йшов він, на землі і далі,

дощі розмиють слід його сандалій.

Бо так воно у Господа ведеться -

дорога ницих в землю западеться!

Псалом 16

Єдиний Боже! Все обсіли хами.

Веди мене шляхетними шляхами.

І не віддай цим людям на поталу, —

вони вже іншу віру напитали.

Одплач в мені, одплач і оболи, —

вони ж моїми друзями були!

Псалом 22