Серед дикунів Нової Гвінеї - Миклухо-Маклай Микола Миколайович - Страница 4
- Предыдущая
- 4/79
- Следующая
Звісно, число їх після приєднання Західного Іріану до Індонезійської республіки набагато зменшилося. Та вони ще є на Березі Миклухи-Маклая.
Нащадки тих темношкірих людей, з якими колись приятелював Миклухо-Маклай і проти поневолення яких він гаряче боровся, ще поневіряються в задушливій атмосфері колоніальної системи. Та недалекий уже той час, коли під тиском могутнього руху поневоленого народу колоніалізм упаде й тут. І в перший день нового життя в своїй незалежній країні вільні громадяни Берега Миклухи-Маклая вдячно згадають ще раз світлий образ нашого мандрівника-людинолюба, що перший простягнув до них беззбройну руку людини-брата і повідав про них світові велику правду.
Київ, 1961 рік.
Борис Антоненко-Давидович
ПЕРШЕ ПЕРЕБУВАННЯ НА БЕРЕЗІ МАКЛАЯ В НОВІЙ ГВІНЕЇ
ЗАТОКА АСТРОЛЯБІЇ[1]
19 вересня 1871 року
Близько десятої години ранку нарешті показався вкритий частково хмарами високий берег Нової Гвінеї. Корвет «Витязь» ішов паралельно до північно-східного берега Нової Британії з Порт-Прасліна (Нова Ірландія), нашої останньої якірної стоянки. Берег, що розлігся перед нами, як виявилося, був мисом короля Вільяма на північному сході острова.
Високі гори тягнулися ланцюгом паралельно до берега (на картах вони позначені під назвою Фіністер; заввишки ці гори понад 10 000 футів). У проході між островом Рук та берегом Нової Гвінеї було видно кілька низьких островів, укритих рослинністю. Течія тут була попутна, і ми добре посувалися вперед. Десь близько другої години корвет «Витязь» настільки наблизився до берега Нової Гвінеї, що можна було бачити характерні риси країни. На верховинах гір лежали густі маси хмар, через які годі було відрізнити верхні обриси їх; під білим шаром хмар по крутих схилах чорнів густий ліс, що своїми темними барвами дуже відрізнявся від берегової смуги світло-зеленого кольору. Берегова смуга підіймалася терасами або приступками (десь аж до 1000 футів заввишки) і являла собою дуже характерний краєвид. Правильність цих терас далеко краще помітна внизу, на невеликій висоті. Численні межигір'я та яри, порослі густою зеленню, пересікали ці тераси й сполучали отак верхній ліс з прибережною вузькою смугою рослинності. В двох місцях на березі видно було дим, який свідчив, що тут є людина. В інших місцях берегова смуга ширшала, гори відступали далі вглиб країни, і вузькі тераси, наближаючись де моря, переходили в широкі галявини, облямовані темною зеленню. Близько шостої години вечора недалеко від берега відокремився маленький острівець, укритий лісом. Між світлою зеленню кокосових пальм на острівці видно було покрівлі хатин, а на березі можна було розпізнати й людей. Коло острів ця впадала річка, що, як видно було з виткої лінії рослинності протікала по галявині. Не знайшовши зручного якірного місця (нас пронесло десь аж 90 сажнів), ми закрили пару, і корвет «Витязь» ліг у дрейф. Вечір був ясний, зоряний, тільки гори лишалися закриті, як і вдень, хмарами, які спустилися, здавалось ще нижче, з'єднуючись з білою габою туману, що розіслався вздовж берега коло самого моря. З темних хмар на верховині часто мигтіла блискавка, але грому не було чути.
20 вересня
За ніч попутна течія посунула нас до півночі миль на двадцять. Я рано піднявся на палубу, сподіваючись до схід сонця побачити верхогір'я, вільне від хмар. І справді, гори було ясно видно, вони являли собою кілька окремих вершин, а далі був суцільний високий мур, майже скрізь однаковий заввишки. Під час сходу сонця верховина й підгір'я були вільні від хмар; між, ними тягнулися білі шаруваті хмари. Сонце освітило берег, де ясно можна було відрізнити три або чотири паралельні гірські хребти, що громадилися один над одним. В міру того як ми посувалися вперед, краєвид берега мінявся. Терас більше не було, а до високих подовжних хребтів примикали неправильні поперечні ряди пагорків, між якими, «мабуть, протікали річки. Рослинності було тут більше.
Близько десятої з половиною години, посуваючись до затоки Астролябії, ми побачили перед собою два миси: південний — мис Ріньї і північний — мис Дюпере, обидва невисокі, а другий з них далеко виступав у море. Хмари потроху оповили верхогір'я високих хребтів; величезні купчасті хмари, клубочачись і міняючи форму, лягли на них. По схилах невисоких пагорків де-не-де видно було густі стовпи диму. Стало досить тепло: у затінку термометр показував 31 градус тепла. На дванадцяту годину ми були серед великої затоки Астролябії.
На запитання командира корвета «Витязь» капітана Назимова, в якому місці берега я хотів би зійти з корабля, я показав на лівий, вищий берег, гадаючи, що правий, низький, може бути недобрий для здоров'я. Ми довго вдивлялися в берег затоки, бажаючи знайти хатини тубільців, але, крім стовпів диму на пагорках, нічого не помітили. Проте, підійшовши ще ближче до берега, старший офіцер Новосельський закричав, що бачить дикунів, які тікають. Справді, можна було в одному місці піщаного берега відрізнити кілька темних постатей, які то бігли, то спинялися.
Близько того місця виступав невеликий мис, за яким, здавалося, була маленька бухта. Ми рушили туди, і наше припущення щодо наявності бухти справдилося. Увійшовши в неї, корвет «Витязь» став на якір сажнів за сімдесят від берега на двадцяти семи сажнях глибини. Величезні дерева, що росли біля самісінького краю стрімкого скелястого берега бухти, спускали своє листя геть аж до самої поверхні води, а незліченні ліани[2] та всякі паразитні рослини утворювали своїми китицями справжню запону між деревами, і тільки північний піщаний мис цієї бухти був відкритий. Незабаром на цьому мисі з'явилась група дикунів. Тубільці, здавалось, були дуже боязкі. Після того як вони довго радилися між собою, один з них висунувся з групи, несучи кокосовий горіх[3], якого він поклав біля берега, і, показуючи на нього на мигах, хотів, либонь, пояснити, що цей кокос призначено нам, а потім швидко зник у гущавині лісу.
Я звернувся до командира корвета, прохаючи дати мені шлюпку, щоб рушити на берег, але коли дізнався, що заради безпеки гадають відрядити ще й катер з озброєною командою, я попросив дати мені шлюпку без матросів і, наказавши обом своїм слугам, Улсону та Бою[4], зійти в шлюпку, рушив познайомитись з моїми майбутніми сусідами, захопивши наперед деякі подарунки: намисто, червону бавовняну матерію, розірвану на шматки й вузькі стрічки, тощо.
Обминувши мис, я подався вздовж піщаного берега до того місця, де ми вперше помітили тубільців. Хвилин за двадцять ми наблизились до берега, де я побачив на піску кілька тубільних пірог[5]. Проте мені не пощастило вийти тут на берег через великий прибій. Тим часом з-за кущів вийшов озброєний списом тубілець і, піднісши спис над головою, хотів на мигах дати мені зрозуміти, щоб я забирався геть. Та коли я підвівся в шлюпці й показав кілька червоних ганчірок, з лісу вискочило десь із дванадцять озброєних усяким дрюччям дикунів. Бачачи, що тубільці не відважуються підійти до шлюпки, й не бажаючи сам стрибати у воду, щоб дістатись до берега, я кинув мої подарунки у воду, сподіваючись, що хвиля приб'є їх до берега. Помітивши це, тубільці енергійно замахали руками й показали, щоб я забирався геть. Збагнувши, що наша присутність заважає їм увійти у воду й узяти речі, я наказав моїм людям веслувати, і тільки-но ми відпливли від берега, як тубільці навперейми кинулись у воду й миттю повитягали червоні хустки. Проте, незважаючи на те, що червоне ганчір'я, здавалось, дуже припало до вподоби дикунам, які страшенно зацікавлено розглядали його й багато говорили між собою, ніхто з них не відважився підійти до моєї шлюпки. Бачачи, що мені не щастить зав'язати з ними перше знайомство, я повернувся до корвета, де дізнався, що дикунів бачили і в іншому місці берега. Я негайно рушив у тому напрямі, але дикунів там не було; тільки в бухті геть далі видно було з-за стіни зелені, що сягали аж до самої води, кінці витягнутих на берег пірог. Аж ось на березі між деревами я помітив білий пісок, швидко рушив до цього місця, що, як виявилося, було дуже затишне й гарне; висадившись тут, я побачив вузьку стежку, яка вела в гущавину лісу. Я так нетерпляче вискочив із шлюпки й подався стежкою до лісу, що навіть не дав ніяких наказів моїм людям, які заходились прив'язувати шлюпку до ближчих дерев. Пройшовши кроків з тридцять стежкою, я помітив між деревами кілька покрівель, а далі стежка привела мене до майданчика, навкруг якого стояли хатини з покрівлями майже до самої землі. Селище мало дуже охайний і привітний вигляд. Середина майданчика була добре утоптана, а навколо росли кущі з строкатим листям і підносилися вгору пальми, даючи тінь і прохолоду. Побілілі від часу покрівлі з пальмового листя гарно вирізнялися на темно-зеленому фоні довколишньої зелені, а червоно-гарячі квіти китайської троянди та жовто-зелене й жовто-червоне листя всяких видів кротонів оживляли загальний краєвид лісу, що складався з бананів[6], панданусів[7], хлібних дерев[8], арекових[9] та кокосових пальм. Високий ліс довкола захищав майданчик од вітру. Хоч у селищі не було жодної душі, проте скрізь видно було сліди мешканців, які недавно його покинули: на майданчику іноді спалахувало, тліючи, багаття, тут лежав недопитий кокосовий горіх, там — кинуте наспіх весло; двері деяких хатин були закладені якоюсь корою та забиті навхрест пластинами розколотого бамбука. А втім, у двох хатинах двері лишились відчинені, видимо, господарі кудись дуже поспішали й не встигли їх замкнути. Двері були на висоті двох футів, тому скидались більше на вікна, ніж на двері, це був єдиний отвір, через який можна було пройти в хатину. Я підійшов до одних таких дверей і заглянув усередину. В хатині темно, ледве можна відрізнити деякі речі, що були тут: високий піл з бамбука, на долівці кілька каменів, між якими тлів вогонь і які правили за опертя поламаному глиняному горщику, що стояв серед них; на стінах висіли низки з черепашок та пір'я, а під покрівлею, чорною від кіптяви, — людський череп. Проміння призахідного сонця освітлювало теплим світлом гарне листя пальм, у лісі лунали незнайомі крики якихось птахів. Було так добре, мирно й разом незвичайно та незнайомо, що скидалося більше на сон, ніж на дійсність.
1
Затока Астролябії — затока на північному узбережжі Нової Гвінеї в західній частині берега Миклухи-Маклая; так її назвав французький мореплавець Дюмон Дюрвіль (кінець 20-х років минулого сторіччя) на честь свого судна «Астролябія».
2
Ліани — різні виткі рослини, серед яких відрізняють дерев'янисті з вічнозеленим та однолітнім листям і трав'янисті з довголітніми й однолітніми стеблами. Не маючи змоги держатись у повітрі самостійно, ліани обплітають навколишні дерева, створюючи непролазні хащі.
3
Кокосовий горіх — плід кокосової пальми. Близько тридцяти видів цієї пальми росте в Середній та Південній Америці, на Вест-Індських островах та в Південно-Східній Азії. Найпоширеніший кокос-нуцифера — струнке дерево метрів тридцять заввишки, з листям метрів шість завдовжки. Недостиглий горіх має кислосолодкий сік, що зветься кокосовим молоком. Коли горіх достигає, то сік перетворюється на тверде маслянисте ядро. Кокосова пальма має велике значення для людності тих місцевостей, де росте. Деревина дуже міцна. Молоде листя споживають, як городину; достигле віддають худобі. Крім того, з листя плетуть рогожі, кошики, брилі. Із суцвіття виварюють цукор, готують пальмове вино. З горіхів також виробляють кокосову олію (харчовий продукт) та кокосове мило (розчиняється в морській воді).
4
Улсон і Бой — слуги Маклая. Він їх найняв у серпні 1871 року на острові Уполу (група Самоа) за допомогою німецького консула Вебера. Улсон — швед, колишній матрос китобійного судна. Бой — тубілець (полінезієць) з острова Ніує.
5
Пірога — тубільний човен, видовбаний із стовбура дерева.
6
Банани — величезна багаторічна трава 10 метрів заввишки. Листя досягає 4 метрів завдовжки і 90 сантиметрів завширшки. Росте в тропіках. Дуже важлива харчова культура; є предметом світової торгівлі. Сотні тисяч тонн плодів бананів щороку завозять до Європи. М'ясо плодових сортів дуже ніжне, солодке, запашне, трохи борошнувате й дуже поживне.
7
Панданус — тропічне дерево. На земній кулі росте п'ятдесят видів (дерев і кущів). Окремі з них досягають шести метрів заввишки. Плоди споживні. Загалом практична вага цього дерева невелика.
8
Хлібне дерево — дерево з породи шовковиць. Поширене в тропічних країнах. Є щось сорок видів. Плоди вагою до п'ятнадцяти кілограмів, їх збирають недостиглі, їдять сирі або, розрізуючи на шматки, печуть і споживають замість хліба.
9
Арекова пальма — струнке дерево десяти-сімнадцяти метрів заввишки. Стовбур не товщий як півметра. Листя темно-зелене, перисте. Плоди з куряче яйце завбільшки — неїстівні, а насіння його дуже широко споживають малайці при жуванні бетелю.
- Предыдущая
- 4/79
- Следующая