Серед дикунів Нової Гвінеї - Миклухо-Маклай Микола Миколайович - Страница 29

• Предыдущая
• 29/79
• Следующая

По той бік річки стежка вела все вгору й майже весь час лісом. Коло останнього дерева Лако показав мені перші хатини Коліку-мана. Ряд відкритих пагорків тягнувся до головного хребта. На них подекуди можна було відрізнити чорну лінію стежки, яка вела все вище й вище. Стежка була крута й слизька після недавніх дощів. Сонце дуже пекло, але краєвиди обабіч були дуже гарні.

Ми пройшли вздовж паркану великої плантації, що лежала на схилі пагорка. Можна було дивуватися заповзятливості та працьовитості тубільців, ретельному обробітку землі. Коло паркану росла цукрова тростина, і моїм супутникам заманулося потішитись. Ми спинились: тубільці, які супроводили мене, закричали щось, їм відповів жіночий голос, що незабаром наблизився. Тоді мої супутники стали передо мною на високому краю стежки й зовсім затулили мене. З-за тростини я побачив молоду жінку, яка підходила до нас. Коли вона підійшла до паркану, тубільці, що говорили з нею, швидко розступилися, і перед жінкою стояв я. Страшенний жах охопив лице папуаски, яка ніколи не бачила білого; напівроззявлений рот випустив протяжне видихання, очі широко розкрилися й потім дрібно та конвульсійно заморгали, руки гарячково схопили тростину і затримували перехилену назад верхню частину тулуба, тоді як ноги відмовилися стояти. Супутники мої, задоволені з ефекту свого жарту, почали пояснювати їй, хто я; кинувши їй шматок червоної матерії, я пішов далі.

Стежка ставала чимраз крутіша. Нарешті показалася перша кокосова пальма, а потім покрівля тубільної хатини. Хвилини за дві я був на майданчику, оточеному шістьома чи сімома хатинами. Мене прийняли двоє чоловіків та хлопчиків, до яких прилучилася стара, дуже негарна жінка. Мої супутники вельми піклувалися про те, щоб я справив на жителів Коліку-мана добре враження. Оскільки я міг збагнути, вони вихваляли мої властивості: оповідали про вилікування Туя, про всякі дивовижні речі в моєму «таль» тощо.

Відпочивши й роздавши чоловікам тютюн, а жінкам ганчірки, я почав розглядати довколишню місцевість та хатини. Майданчик, де ми розташувалися, являв собою одну з вершин гірського хребта й був оточений густою рослинністю та десятком кокосових пальм, тому тільки в двох чи трьох місцях можна було бачити довколишню місцевість. Краєвид на північ був особливо гарний: зелені горби на першому плані, пасма зелених гір, а за ними оригінальний обрис піка Константина; внизу блискуче море з островами. На півдні та південному сході видно було цілий лабіринт гір та пагорків, укритих лісом. Деякі схили були зеленого кольору, особливо ті, що вкриті не лісом, а унаном.

Хатини не дуже відрізнялися своїм виглядом від хатин берегових селищ; проте вони були менші, мабуть, внаслідок обмеженого місця на верховині та труднощів переносити будівельний матеріал.

Тубільці, що зібралися навколо мене, не відрізнялися від берегової людності; вони тільки носили далеко менше прикрас. У буамбрамрі я знайшов телум, якого зрисував; потім пішов до другої групи хатин, далі до третьої, яка стояла окремо, вище від двох інших, куди довелося лізти крутою стежкою. Поки для мене та моїх супутників готували обід, я почав розпитувати про «маб», що, як запевняли берегові тубільці, дуже часто трапляється в горах. Мені принесли тільки обламаний череп одного та нижні щелепи двох інших мабів. Нам подали кінець кінцем два табіри: один для мене, другий для моїх супутників. Після прогулянки все видалося мені прекрасно звареним. Коли ми взялися їсти, всі тубільці вийшли на майданчик і лишили мене та моїх супутників самих. Деякі тубільці заходилися готувати кеу. Поданий мені таріль був великий, і я, звісно, не з'їв і чверті того, що було на ньому; незважаючи на мої заперечення, решту загорнуто для мене в бананове листя, щоб з'їсти це «мондон» (потім), а поки що повішено в буамбрамрі.

В одному місці, де дерева розступилися, можна було бачити околиці на південний схід, де мені, між іншим, показали розміщення селищ Енглам-мана та Теньгум-мана. Всі тубільці були дуже послужливі, і, коли я зібрався йти, з кожної хатини господиня винесла по кілька «аян», які покладено мені до ніг.

Ідучи, я запросив тубільців до Гарагасі.

Було на четверту годину, і сонце все ще дуже пекло. Особливо тяжко було йти вниз через відкриті пагорки; а в тіні лісу було дуже вогко й прохолодно. Коли я вийшов до моря, де мене охопив вітер, мені здалося, що дуже холодно, тому я, дарма що стомився, прискорив ходу, та все ж не уникнув приступу пропасниці. Прийшовши в Бонгу, я, не кажучи ні слова, пішов в одну з хатин, стягнув мокре взуття, розлігся на барлі й незабаром заснув. Прокинувшись уночі й почуваючи себе зовсім дужим, я надумав іти додому, що виявилося цілком можливим, бо була прекрасна місячна ніч.

28 лютого

Подався до Гумбу, сподіваючись набрати там ще кілька черепів. Я не поспішав, почуваючи ще деяку втому після вчорашньої прогулянки. Дійшовши до стежки, яка вела в селище, я присів спочити й помилуватися морем. Мої думки урвав тубілець, що біг берегом. Тримаючи в лівій руці над головою лук і стріли, з кам'яною сокирою, яка висіла на плечі, він біг вельми швидко й часом правою рукою робив якісь знаки. Жителі селища, що вийшли мені назустріч, побачивши тубільця, жваво про щось заговорили й ще більше заворушилися, коли за першим побіг другий, третій, четвертий.

Усі бігли швидко, рівно й, здавалося, з важливим повідомленням. Важко було не милуватися ними — так легко й вільно вони рухалися. Я сидів на своєму місці; перший тубілець, не спиняючись, пробіг повз нас просто в селище. Хоч він і не спинився, але виразною мімікою переказав новину, про яку біг повідомити селище. Порівнявшись з нами, він ударив правою рукою себе в груди, закинувши набік голову й висолопивши трохи язика (жест, яким папуаси звичайно показують смерть, убивство або щось таке подібне), і крикнув:

— Марагум — Горенду!

За ним прибіг другий; тубільці, що оточували мене, також побігли в селище; я теж пішов туди. Не дійшовши ще до перших хатин, ми почули прискорені удари барума; ці удари були іншого темпу, ніж звичайно. З хатин було винесено багато всякої зброї.

Не розуміючи, в чому річ, але бачачи загальне сум'яття, я майже силоміць спинив одного тубільця, що біг до Гумбу, і дізнався від нього новину: люди Марагум напали на Горенду, забили кількох, між ними й Бонема, а потім рушили на Бонгу, та, мабуть, прийдуть і до Гумбу, і до «таль Маклай».

Марагум-мана — це велике селище, з яким мої сусіди вже давно ворогували. Я пригадав, що в Горенду вже кілька тижнів коло хатин лежала завжди напоготові купа стріл та списів, бо жителі сподівалися нападу з боку верховинців. У Гумбу панувало загальне сум'яття, що мимоволі вплинуло й на мене. Чоловіки голосно й дуже гаряче розмовляли, інші готували зброю, жінки, діти й собаки кричали та вили. Я пішов швидким кроком додому, лаючи в думках тривогу та дурних людей, що заважають мені спокійно жити. Кілька слів про подію, які я сказав Улсонові, нагнали на нього великого страху. Він попросив приготувати шлюпку на випадок, якщо «Марагум-мана тамо» виявляться дуже численними, і сказав, що, коли нам не пощастить відстояти хатину, ми можемо переїхати до Білі-Білі. Щоб заспокоїти його, я погодився, але сказав, що переносити щось у шлюпку ще дуже рано — перший-бо постріл так спантеличить тубільців, що навряд чи вони наважаться випробувати на собі дію нашого шроту. Проте я набив мої рушниці й надумав почекати приходу тубільців, спокійно витягнувшись на ліжку. Незабаром я заснув, дуже добре знаючи, що вельми збентежений Улсон не проспить приходу гостей. Знаю, що заснув дуже міцно й спав добре. Мене збудили крики й гамір у лісі. Тут я почув дуже змінений голос Улсона:

— Ось вони. Хай пан тепер наказує, я робитиму все, що він скаже, а то я не буду знати, що робити, — сказав він своєю ламаною шведсько-німецькою мовою. Я наказав йому завалити ящиками двері, а самому лишатися в домі й заряджати рушниці та револьвери, які я передаватиму йому в міру потреби, і постаратися, щоб руки йому не тремтіли так.

• Предыдущая
• 29/79
• Следующая