Anarchy in the UKR - Жадан Сергій - Страница 25

• Предыдущая
• 25/39
• Следующая

Гуру дотримався до другого поверху. В той момент, коли ліфт проминув другий поверх і хвилина полегшення невблаганно наближалась, сила духу відступила від нього, і він зазнав чи не найбільшого морального фіаско в своему житті. Я вже не говорю про фіаско фізіологічне. Коли ліфт доїхав до першого поверху, послідовників у нього вже не було. Ліфтом після того, до речі, довго ніхто не користався.

Себто, я ж говорив — що історія ця скоріше трагічна, ніж повчальна. Бо що можна винести з таких історій? Що з них виносять самі головні герої? Хвиля спадає, кола розходяться, герої вуличного руху западають в свої криївки, чекаючи наступної нагоди виплеснути з себе жовч і святковий революційний намул, гуру-альбінос повернувся куди-небудь в північні лісові монастирі й довгими зимовими вечорами переповідає скептично налаштованим братам про дивне південне місто, де святковим майданом за ним ходила строката юрба юних адептів, де ліфти в готелях повільні, як смерть на хресті, де просто посеред міста стоїть суворий зібраний Шева і показус світовому капіталізму жорсткий пролетарський фак.

6. Роллінг стоунз для бідних.

Я знаю про вініл усе. 3 нарізаними на ньому треками, запакований у кohверти, неторканий, ніби засніжене поле, повне чорного терпкого снігу, вініл пахне вогнем і залізом, синтетикою і хімією, коли виймаєш диск, спочатку із зовнішнього картонного конверта, потім із внутрішнього, обережно береш його і дивишся проти світла, видно, як пил сідає на його крихку поверхнвд, як сонце перебігає тонкими западинами, так мовби атлети біжать по колу вздовж чотирьох бігових доріжок стадіону, які не мають ні початку, ні, відповідно, кінця. Нагріваючись, вініл деформується і втрачає свою пружність, будь-який гострий предмет лишає на ньому глибокі сліди, ніби на вершковому маслі, він б'ється, мов посуд, розсипаний на кухні ресторану. Потрапляючи у вогонь, вініл тягнеться і виїдає все живе, наче розлита з танкерів нафта, з нього йде чорний густий дим, він пахне хімічним розпадом. Смерть вінілу жорстока, життя вінілу легке.

Підлітком я проводив тут цілі години, магазин грамплатівок, розташований у підвалах щойно збудованого театру опери та балету, був тим місцем, де я радо погодився б померти — просто посеред дисків, які я не міг із фінансових причин собі купити.

Якоюсь мірою це позначилось на моєму подальшому ставленні до опери, з балетом включно. Всі мої зацікавлення в цьому напрямку обмежувались довколишніми підвалами, заповненими тисячами нових платівок, і який після цього міг бути балет. Мені здавалося, що я знаю про вініл усе, хоча я не знав нічого — моє знання підмінялося моєю любов'ю, моєю запеклістю, a цього, як виявилось, надовго не вистачає.

Але ось в моєму даун-тауні випадкових будівель немає, хтось їх підбирав старанно й ретельно, так щоби з кожною із цих споруд було пов'язано безліч історій і випадків, і спробуй тепер вилучити звідси бодай один із об'єктів — загальна картина розсиплеться, діри будуть сяяти в повітрі, розпорошуючи навколо порожнечу. 3 дня на день бачити ті самі будинки, заходити до них, довго ними блукати, вивчаючи поступово їхнє начиння, звикаючи до висоти і темряви коридорів, до важкого скрипу вхідних дверей, до віконниць і розеток у стінах, до лав у коридорах і килимів на сходах — мій даун-таун важить для мене значно більше, ніж можна припустити, я знаю про ці будинки все, у всякому разі — все, що мені потрібно.

Скажімо, опера, обліплена кав'ярнями і магазинами, кінотеатром і касами, з майданчиком, на якому скейт-бордери стоять на своїх дошках, ніби олов'яні солдатики на підставках, а старі торчки продають самопальні касети; спогади, які викликає в мене onepa, особливо сумні й ліричні, ясна річ, що це не стосується музики, при чому тут музика, мова йде про речі інтимніші. Скажімо, мої друзі. Серед моїх друзів традиційно не було любителів балету, думаю, навіть не варто пояснювати чому. Балет вони не дивились навіть по телевізору, по-перше, тому що по телевізору балет, як правило, не показують, а подруге — звідки у них телевізор. Справа зрозуміла^ коментарі тут зайві. Але навіть при цій нелюбові, нелюбові, слід завважити, якщо й не принциповій, то у всякому разі послідовній, мала місце одна історія, котра безпосередньо стосувалась балету. Одного разу, році так в 92-му, максимум — 93-му, тепер навіть не пригадаю, ми з друзями мали відбути колективний похід на балет. В рамках, здається, місячника естетичного виховання, чи чогось такого. Буфетом справа обмежитись не могла — на вході був фейс-контроль, до нас, враховуючи рівень нашого естетичного виховання, увага була особлива.

Потрібно було йти. Але, очевидно, з причини внутрішнього спротиву, похід видавався нам недоречним. До балету ми були не готові. Ми сиділи в пивбарі на проспекті Свободи (з наголосом на першому складі, так-так, саме з наголосом на першому складі — до свободи як філософського поняття це не мало жодного стосунку, мова йшла про чехословацького генерала, по-моєму генерала, у будь-якому разі справи це не стосується) і вагались — нас позбавляли вибору, ніхто не питав нас про наше ставлення до місячника естетичного виховання, і цілком даремно, тому що до чого ми мали чітке й принципове ставлення — так це саме до місячника естетичного виховання, але нас затисли в кутку і тримали під прицілом, у віці 18ти років особливо образливо відчувати себе щуром, якого придавили до стінки, погодьтесь. Тим більше, коли ти третю годину поспіль сидиш у пивбарі на проспекті Свободи, і хай це не має жодного відношення до свободи як філософської категорії, все одно образливо. Лишалось півгодини. Конформізм укотре переміг,"ми вирішили їхати. Але це так просто сказати — вирішили їхати. He так вже й легко було в нашому стані зібратись, вийти з пивбару і впіймати таксівку, не так вже й просто було нам у тому розпачливому стані домовитись із водієм, більше того — не так вже й просто було взагалі пояснити йому, куди ми їдемо.

Але деталі зникли в підвалинах пам'яті, а суть лишилась на поверхні — ми доїхали, запізнившись усього на десять хвилин, справи наші йшли все краще. Але марно, марно думати, що будь-який, навіть найменший вияв твоєї продажності минеться даром і не буде тобі зарахований арбітрами матчу! Тільки не в цьому житті. Бо в цьому житті платити потрібно за все, а особливо за конформізм. Бо в цьому житті поміж балетом і свободою завжди потрібно вибирати свободу, навіть якщо це чехословацький генерал.

До залу нас не впустили, передусім через нашого друга Ігорька. Ми всі виглядали не найкращим чином, але нам готові були це пробачити, хоча б із огляду на місячник естетичного виховання вони могли закрити очі на наші заригані джинси і залиті пивом кросівки. Але наш друг Ігорьок, той, котрого ми збирались везти в багажнику таксівки, той, котрого ми забули в таксівці з першого разу, той, зрештою, котрий ішов попереду всіх — у довгому шкіряному плащі, під яким була лише стара біла майка, одягнена навиворіт — цей бар'єр йому не дався. Ще якби майка його, ця його старадобра біла майка, не була одягнена навиворіт, або не цей його дурацький плащ, який він не хотів лишати в гардеробі, оскільки боявся, що його вкрадуть, нам би могли все пробачити і пропустити на балет, рятуючи в такий спосіб смертельно безнадійну ситуацію з нашим естетичним вихованням, якби ж то було так. Але все було проти нас — майка була одягнена навиворіт, плащ скидати наш друг категорично відмовився, нас викинули, навіть не перевіривши квитки. Приреченоми йшли на вихід. Шо, мальчики, уже? щиро здивувались тьоТки в гардеробі. I тут він, наш друг, легким рухом заправив свою майку в джинси, защіпнув плащ на верхній ґудзик, і недбало так кинув — «He мій стиль».

Думаю, тьотки після цього мали повіситись на фанерних декораціях.

Чомусь саме минулого року доводилось бачити всі ці будинки в незвичних ракурсах, особливо близько підходити до них, продиратись всередину, розглядати впритул фарбу на стінах; ніколи до того я не проводив біля них стільки часу, ніколи до того вони не були такими темними й порожніми. Навіть опера була темною й порожньою, тут не продавали більше касет із ролінгами, не було жодного вінілу, все це залишилось десь там — в 92—93му, тут було цілком інакше життя, не менш цікаве, до речі, ніж те, попереднє, але все одно інакше. У всякому разі, зима в ньому була холодною, а повітря — розрідженим.

• Предыдущая
• 25/39
• Следующая