Вершини - Димаров Анатолий - Страница 21
- Предыдущая
- 21/34
- Следующая
– Так ми не дійдемо,– сказав Якубенко.
Хлопці вже спускалися, трохи нижче й лівіше,
тримаючись гребеня.
– Давай кулуаром.
Кулуаром то й кулуаром – Анатолію було зараз байдуже. Чортом, дияволом, пеклом – лише б не ставати на ноги!
Доповзли до кулуару, намагаючись не думати, що там, у кінці,– гостре каміння чи прірва, сіли, поїхали. Все швидше й швидше,по прямовисному крижаному річищі, по крутизні, на яку лише глянути – на душі похолоне. Вітром, сніговою пилюкою било в обличчя, запорошувало очі, і їм, осліплим, оглушеним, лишалось одне: тримати Володю. З усіх сил тримати Володю.
З розгону в'їхали в сніг. Сніг їх і врятував: далі чорніло каміння. Налетіли б на один такий камінець, і одним махом вирішилися б усі їхні проблеми.
Довго сиділи, приходячи до тями. Потім поповзли уже снігом. Анатолій, Володя, Якубенко; Якубенко, Володя, Анатолій.
Снігу ставало все більше, вони з останніх сил борсались у ньому, до лижв добираючись, що стирчали попереду. «Вже недалеко... Вже недалеко...»– пульсувало голові Анатолія. Розгрібаючи сніг, вперто повз уперед, а труп все важчав і важчав, і шнур, впиваючись у плечі, напинався струною. Іноді зблискувала думка, що Якубенко перестав підштовхувати мертвого, та він її відганяв, він ладен був себе за це зненавидіти і не дозволив собі жодного разу оглянутись. Повз і повз, зариваючись все глибше у сніг...
Добравшись до крайньої лижви, намертво вчепився у неї.
– Ти чого не зупинявся? – прохрипів Якубенко. Виник перед ним, наче привид, весь обліплений снігом.
Анатолій не відповів: хапав жадібно сніг, гасив вогонь усередині.
– Застудишся!
Анатолій, якби зміг, то розреготався б: після всього, що сталось, боятись простуди?..
– Тепер я потягну.
Не заперечував. Допоміг з двох Якубенкових лижв змайструвать волокушу, вкласти Володю.
– Ти відпочинь,– повторив Якубенко і, впрігшись, потягнув Володю вперед.
Анатолій дивився на непорушно простерті ноги свої, які зараз майже не боліли, і при одній лише думці, що доведеться ставати на них, йому хотілося лягти й померти.
Хлопці й без нього доберуться до сейсмостанції. Он вони, далеко внизу: чорні постаті на яскравому тлі. Скільки їм там лишилося йти!
Та ось погляд його зачепився за Якубенка: Віктор не йшов – повз, тягнучи за собою Володю.
«Що ж це я?.. Встати!» – і одним порухом, одним відчайдушним ривком звівся на ноги.
«Ти в мене посидиш!.. Ти в мене постогнеш!.. Ану на лижви!» – Бо тільки отак міг себе зрушити з місця.
Притис ранти замками, покотив донизу. Влетів у неглибоку вибоїну, щосили гуцикнуло, несамовитий біль пронизав усе тіло, ввіткнувся у мозок розпеченим цвяхом. Здавалось, череп зараз не витримає – розлетиться на друзки.
Зачекавши, поки біль згас, звівся на лікті. Одна лижва була на нозі, друга забігла безвісти. Все. Кінець.
Знов захотілось лягти й ні про що більше не думати. Лягти і померти. Бо скільки можна так мучитись?!
І знову зачепився поглядом за Якубенка.
Тягнучи за собою Володю, Віктор все повз уперед.
Тоді Анатолій сів на єдину лижву і, відпихаючись руками, поїхав за ним навздогін.
На другу лижву наткнувся, коли вже й не вірив, що знайде: стирчала в снігу. Висмикнув, звівся, став на обидві...
їхав «плугом», щоб не влетіть в яку виїмку, поки й н'аздогнав Якубенка...
Зупинились під високою базальтовою брилою, що стирчала над яром. В яр намело стільки снігу, що й нічого думати тягти далі Володю. Вирішили залишити тут, потім прислати за ним вулканологів. Станція ж уже – рукою подати, хлопці вже там.
– Ти йди,– сказав Анатолій.
– А ти?
– Я трохи побуду з Володею.
– Я пришлю вулканологів,– сказав Якубенко.
Анатолій кивнув, хоч мертвому вже байдуже,
коли його заберуть: сьогодні, завтра – яка різниця! Зачекав, поки Віктор, ставши на лижви, подолав яр, схиливсь над Володею, зняв капюшон.
Володя лежав на спині, і голова втопилася в сніг, а підборіддя задерлося вгору. Оголена шия взялася горбом, під білою шкірою гостро нап'ялися хрящі. Підвівши руку під закостенілу потилицю, підважив, підгріб під голову сніг. Обтрусив штормівку, прикрив капюшоном обличчя. Сів поруч, впершись спиною в скелю.
Нагріваючи темний базальт, призахідне сонце світило просто в очі. Після п'ятдесятиградусного морозу там, угорі, після нещадного вітру і крижаного повітря було так тепло й затишно, що не хотілось нікуди рушати.
Глянув праворуч – там височів вулкан Камінь. Чотирикілометрова скеля, закута в кригу, як у лати. Пригадав, як кілька днів тому, коли вони добрались до сейсмостанції, Володю ніяк не могли затягнути в приміщення. Тоді так само світило призахідне сонце, Камінь стояв, наче облитий вогнем. Володя дивився закохано, він нічого, здається, не бачив, окрім вулкана.
– От куди б забратись!
– Ну, держіться, вулкани! – сміялися хлопці вже за вечерею.– Ви не знаєте, кого ми до вас привели! – Це вже до господарів, двох на диво мовчазних вулканологів.
Володя й не подумав образитись. Звівся, веселий, високий, плечистий, переповнений силою:
– А що! Дайте час – на всіх побуваєм! За найвищі вершини в нашому житті! – І підняв кухоль з чаєм...
Згадавши про це, Анатолій аж зігнувся – таким щемом озвалося серце. Наче хто взяв та й проткнув його наскрізь ножем.
І ще подумав, що коли б Володя хоч на хвилину ожив та осмислив, що з ним, то заповів би поховати себе саме тут, під скелею, перед самим вулканом.
І ще подумав: «Коли доведеться померти, то тільки так, як Володя...»
Сонце сідало все нижче, пора вставати і йти. Він звівся і, глянувши на Володю – востаннє, став знову на лижви.
Скільки йшов – не пам'ятає. Як ішов – теж. Пригадує тільки, що перед самим будинком упав. Скинув лижви й поповз. По снігу, по втоптаній стежці, по сходинах, виважуючи обважніле своє тіло. І волік за собою ноги, де в черевиках аж хлюпотіло: не кров'ю – окропом.
Вистачило сил, чіпляючись за двері, знову звестись на ноги. Ступить досередини. А там ще раз упав. Стукнувся дерев'яно об підлогу й застиг.
І коли його підняли, й посадили на ліжко, й роззули, й знову віддерли шкарпетки, то всі одразу ж і вмовкли. Бо те, що вони побачили, важко було назвати ногами.
– Мужики, слухайте:
«Спочатку був біль.
Не було ні землі, ні води, ні неба, ні сонця – був лише біль.
Носився у просторі, всюдисущий, всеосяжний, всевладний.
І ліпив з людей різну гидоту. Слимаків, хробаків, нікчемних очкариків,– лукавий погляд в бік Дахіна,– які голосять за мамою, досить діткнутись їх дорогоцінного пальчика...»
– Так з усіх і ліплять? – уїдливо Дахін.
– Ні, не з усіх. Справжні люди ліплять самі з себе що захочуть. На жоден біль не зважаючи...
– Що це ви тут цитуєте?
– Біблію. Для обморожених...
Двоповерховий дерев'яний котедж. Другий поверх, сонячна, на двоє вікон, палата. Районна лікарня в Ключах, куди їх перевезли вертольотом, хірургічне відділення. Царство Івана Андрійовича, єдиного хірурга на кількасот кілометрів довкола, людини в цих обставинах непохитно?рішучої: будь?яку операцію, навіть найскладнішу, береться робити, не вагаючись. «Нашому лікареві голову комусь відрізати й пришити заново – раз плюнути!» – з гордістю говорять про нього камчадали. Ключевська сопка в ясну погоду заглядає просто у вікна.
– Вона себе ще покаже! – кажуть камчадали про неї. Їм так і свербить, щоб вулкан, який дрімотно й знехотя пахкає парою й димом, врешті проснувся та й показав, почім ківш лиха.
Поки що мирнішу картину, ніж Ключевська, важко й придумати. Ідеальний конус, акуратно врізьблений в небо. Часто на весь день ховається в густий молочний туман, але навіть тоді вона вгадується: рухливою тінню на білому тлі. Окраса Камчатки, цариця Камчатки. І кожен з них відчуває, що віднині його доля пов'язана з цією горою навіки. Де б не був, куди б не закинуло. Що б не робив.
Вона снитиметься посеред ночі, в міській задушливій квартирі, могутньо розсовуючи стіни, піднімаючи стелю до самого неба. Навідуватиме в тісних канцеляріях, за щільно зіставленими столами, з телефонами, арифмометрами, цілими паперовими горами, яким немає початку й не буде кінця, в яких тонеш щодня з головою, щоб, ледве виборсавшись під кінець робочого дня, наступного знову пірнуть з головою: вічна карусель, ненасит?на момона, невідомо ким і для чого запущена. Вона виросте раптом посеред вулиці, в обідню перерву чи під кінець робочого дня, коли машини мчать збожеволіло, а люди біжать як зачумлені, товпляться в двері магазинів, перукарень, їдалень, кіно, штурмують метро, трамваї, тролейбуси, мов уже настав кінець світу і цей трамвай чи тролейбус останній, на якому можна ще в'їхати в, рай,– здійметься попереду, велична й спокійна, і ти враз замреш, і вже нічого, крім неї, для тебе не існуватиме. І потім, коли вона зникне, тобі жалко стане оцей увесь люд, який нічого не знає про неї.
- Предыдущая
- 21/34
- Следующая