Вершини - Димаров Анатолий - Страница 15
- Предыдущая
- 15/34
- Следующая
постаті, обліплені інєєм, які, здається, й не рухаються, а топчуться на місці як прокляті, вперто вминаючи сніг. Не люди, а привиди – в хисткому, нереальному світлі, в молочному просторі, де біле мовчання віє застиглою вічністю, де хочеться застигнути теж на століття, тисячоліття, як застигли оці ось здиблені скелі, скуті нещадним морозом.
Анатолій роздирає склеєні холодом губи, обертається до тих, що йдуть позад нього:
– Все, мужики!
«Мужики» зупиняються, навалюючись тілами
на палиці. Дихають, як запарені коні. Сім годин, з сьомої ранку до другої дня, не зупиняючись, не розгинаючись, по снігу, що до пояса, крізь білий, як вата, туман, в якому не видно нічого, тільки вкрита інеєм спина товариша, що попереду та лижв отупляючий скрип, та думка, чи туди ми йдемо, чи не збились з дороги, та втома гаряча, потом насичена, що все дужче наливає тіло. Сім годин руху невпинного за отим божевільним, що не зупинився й на мить,– тільки лишалося зціпити зуби та люто місити оцей сніг.
– Обід.
А вони все ще стоять білими привидами. Білі штормівки й куртки, білі рукавиці й штани. Білі шапки й капюшони, білі маски й шарфи, що прикривають обличчя,– тільки очі блищать крізь вузенькі щілини, і здається, що й очі вже сиві, аж білі у всіх.
Вминаючи сніг, втоптали невеликий майданчик. Дістали примус, каструлю, консерви.
Мовчки, без слів, без нагадувань: кожен знав, що мав робити.
Примус зашумів працьовитою бджілкою, і туман розступився неначе, і мороз немов пересівся, і
якось аж затишно стало в оцьому невеликому просторі, відвойованому в безмовної вічності. Сиділи на рюкзаках, схожі на фантастичних істот, виліплених з снігу, їли, не студячи, вогнем заправлену кашу, пили, обпікаючись, з алюмінієвих кухлів окріп. Жадібно вбирали тепло, запасались теплом: на черговий кидок, все вгору і вгору, де з кожною сотнею кроків ставатиме все холодніше. Скільки зараз? Мінус тридцять п'ять? Отже, там, наверху, буде всі п'ятдесят, якщо не більше. Та плюс повітря розріджене, та плюс вітер пекучий...
То як, мужики? Може, хто хоче назад, у Владивосток? Де зараз лише десять, ну, п'ятнадцять од сили. Де зима м'яка і ласкава...
Допили мовчки чай, сховали посуд.
– Лижви лишаємо тут,– сказав Анатолій.– Далі на лижвах не піднімемось.
Отже, попереду вже власне вулкан. Ключевська, цариця Камчатки.
Починають споруджувати з лижв піраміду. Хоч ще, здається, можна трохи пройти. Але наказ старшого в групі виконується беззастережно: такий закон альпіністів.
– Хвилинку!
Сергій, рудопер. Рудопером прозвали за те, що мав вогняну, як у лиса, чуприну. А «опер» – від .оператора: ніс портативний кіноапарат, для майбутнього фільму.
– Станьте ось так. Щільніше, для історичного кадру.
Потім всі оці кадри будуть скрупульозно вивчатися в різних інстанціях. Різні службові особи робитимуть різні припущення й висновки. Але вони ще не знають. Вони ще нічого не знають. Вони просто стоять, плече до плеча, лікоть до ліктя, не помічаючи чорної тіні, що лиховісно застигла над ними.
– Готово! Мерсі!
З ведмежою вайлуватістю Сергій вимахує перед собою рукавицею. Наче в ній капелюх з сімнадцятого щонайраніше століття.
– Все?.. Тоді рушили. Йдемо, поки смеркне.
Фірн, ущільнений сніг, голосно скрипить під
ногами. Появляються скельні виступи. Чорна, обдута вітрами порода виступає хребтами викопних ящурів. Йти було б легше, коли б не крутизна, яка з кожним кроком стає все відчутнішою. Ногу треба не просто ставити – вбивати у сніг, щоб не поїхати донизу. Крок – удар, крок – удар, скільки кроків, стільки й ударів. Вітер, який свище все дужче, продимає вже й одяг, кида в обличчя мільярди колючих сніжинок. Забарився, підставив оголену шкіру – здере начисто й шкіру.
Крок – удар, крок – удар...
Чи скоро дійдемо? І чи дійдемо взагалі?
Вперед, мужики!
Короткий відпочинок – кидок... Перепочинок – кидок... Все вище і вище, долаючи втому, що густо осідає на м’язах. А гірські черевики – треконі – з кожним подоланим метром стають усе важчі.
І вже починає бракувати повітря. В перегрітих легенях кисень згорає, як порох: спалах – і не лишається й сліду... Ще кисню, ще!–волають натомлені м'язи. Хочеться зірвать оцей шарф, що, обледенілий, закриває доступ повітрю, викинуть к бісу, як ненависну істоту, або впасти на фірн мокрою спиною, розкидавши руки, й заніміти...
Вперед, мужики!
А майже всі «мужики» ще не переступили двадцятип'ятилітній рубіж. «Чверть століття,– каже Володя Берсеньєв, друг Анатолія.– Чверть століття – відчуваєте, чим пахне!..» А чим, Володю, пахне зараз тобі оцей невеликий підйомчик? Оця гірка, якій ні з сього ні з того захотілось піднятись на п'ять тисяч метрів? Та ще взимку, в найлютіші морози... Це тобі не самбо, не стрибки з парашутом, не підводне плавання!.. «А йди ти!» – лунає веселий голос Володин – в голові Анатолія, бо Володя і відповів би отак, завжди веселий Володя, що ніколи не вішає носа. Цей красень?блондин, по якому крадькома зітхають дівчата не тільки їхнього курсу... Куди ти подів свою атлетичну поставу, Володю? Глянь лиш на себе: опудало опудалом!.. «Пішов ти, знаєш, куди?» – ще веселіше Володя: розсердити його – річ неможлива. Ну, тупай, Володенько, тупай. Тільки не дуже старайся: ще гору завалиш. Камчадали тоді нам і ноги поодривають...
Отак, жартуючи подумки, йти наче легше...
– Все, мужики! На сьогодні досить.
Сьома година. Фіолетові сутінки огортають вулкан, підіймаючись з ними наввипередки. Там, унизу, колишеться густим океаном туман. А може, й хмари: дві тисячі сімсот під ногами! Якщо не бреше альтметр. І з того океану над свинцевим безмежжям розгойданим виступають вершини інших вулканів: застиглі велетні, скуті морозом гіганти. Попереду, позаду, праворуч, ліворуч – скільки зір сягає, до самого обрію. Чорно?білим громаддям, диким хаосом, титанічними сплесками, коли мільйоннотонне каміння злітало до неба.
– Да?а...
– Заради одного цього краєвиду варто було попотіти!
Стоять, приголомшені грандіозністю видовища, що розгорнулося довкола,– де ще побачиш таке?
Стоять, забувши про втому, про розріджене повітря, про рюкзаки за плечима, які важчали з кожним подоланим метром і від яких давно треба звільнити намозолені плечі. Про вітер, який струже вже так, що дай боже втриматись на ногах.
А їм ще ставити намет. На оцьому продутому схилі, де камінець не втримається – застрибає донизу, де рюкзаки треба пришпилювати до синього фірну льодорубами, а для ноги не знайти рівної площини. Два намети з легкої тканини: базовий табір, який їх чекатиме, поки вони, «зробивши» цю гірку, повернуть назад.
– Ану, мужики, за роботу!
Засвистіли льодоруби, вгризаючись у фірн. Бризнув осколками спресований сніг. Вирубували великі «цеглини», викладали акуратною стінкою. От коли стали в пригоді практичні заняття на своєрідному полігоні під Владивостоком! З «цеглин», що їх там нарубали протягом кількамісячних занять, можна було спорудити висотний будинок.
Стає жарко, бракує повітря. А тут іще оцей шарф, наскрізь промерзлий! Не тканина – шмат криги. Розв'язати, пожбурить під ноги...
– Пашко, надінь!
Ч?чорт! В нього що, і в потилиці очі? Стояв же спиною...
– Ти що, хочеш спалити легені? Негайно надінь!
І Пашка, якого чомусь прозвали Пашкою?лейте?нантом, покірно надіває крижаний цей хомут. Заледенілу цю муку. А як же вільно дихнулось незатуленим ротом!
Удар... Ще удар... Глибше й глибше. Сніг стає все крихкіший, він уже пересипається з сухим шурхотом, і вітер, вриваючись, видуває його з?під руки. Ще раз... ще раз... Зціпивши зуби, зібравши всі сили. Кожен як може, кожен по?своєму, Володя щоразу замахується так, наче перед ним не сніг, а знавіснілий од люті ведмідь: або він звіра, або звір його. Гех!.. Гех!..– б'є присідаючи. Силонька є, слава богу, всю на підйом не розтратив. Пашка?лейтенант довба, немов ось?ось сяде й розплачеться. Не од відчаю – од злості. Серьожка?рудопер зарився в сніг, як борсук: вигріба, аж курява йде. Один Якубенко працює так, наче він це робить щодня: спокійно, буденно. Видно, що йому це не вперше. Віктор серед них найстарший, він єдиний переступив двадцятип'ятилітній рубіж, і до того ж не один рік ходить у гори. Йому по праву й бути тут старшим, а не Анатолієві, коли б не трагічний випадок на далекім Кавказі й загибель напарника. Дискваліфікували, починай все з азів, наче ти й не ходив досі в гори, не «робив» найскладніші маршрути. Альпіністські закони такі ж нещадні, як і природний відбір: якщо схибив, оступився хоч раз – прийми як належне найсуворіше покарання. Яким би несправедливим воно тобі не здавалось. Зціпи зуби й починай все спочатку.
- Предыдущая
- 15/34
- Следующая