Вершини - Димаров Анатолий - Страница 12
- Предыдущая
- 12/34
- Следующая
– Турмаліни нас ждуть в Зор?Бурулюку,– сказав Анатолій, присьорбуючи заварений чаєм окріп, туге худорляве обличчя його дихало такою непоборною вірою в той Зор?Бурулюк, що ніхто з нас не посмів висловити сумнів.
Зор?Бурулюк! Недоступний ще так недавно район, біла пляма на геологічній карті Паміру. Де долини піднесені на височінь Ельбрусу, а по п'ятитисячниках запросто ходять місцеві таджики, пасучи яків, цих на диво пристосованих до високогір'я тварин. Де дороговказами служать роги архарів, закручені в могутні спіралі, а до зірок часом ближче, аніж до вогнів рідного міста. Де й досі не присипались сліди від копит древніх караванів, що місяцями мандрували поміж суворими горами, везучи екзотичні товари з таємничої імперії хінів. Де в кілометровій прямовисній стіні чорніє величезна печера, в якій, за переказами, один з ханів?розбійників сховав своє незліченне багатство: срібло й золото, дорогоцінне каміння і ювелірні вироби, здатні потіснити найкоштовніші зібрання всесвітньовідомих музеїв. Кілька днів і ночей забивали мулів та коней і прикладали до кам'яної стіни великі шматки паруючого м’яса.
Схоплене лютим морозом, воно намертво прикипало до скелі: так зводилась найдивовижніша в світі драбина, по якій потім і занесли до неприступної печери награбовані коштовності.
Гора та височіє досі, і печера у ній чорніє так само, як і століття тому. Тільки не тоненька стежина, протоптана копитами мулів та коней, а добре накатана дорога огинає ту гору. І як же було не вилізти з машини та, задираючи голову, не роздивлятись загадковий отвір! Він здавався нам знизу завбільшки з тарілку, хоч ми уже знали, що туди запросто могла б проїхати вантажна машина.
Моторошно було дивитись на неприступну крутизну, а ще моторошніше уявляти фантастичну драбину з примерзлого м'яса і мурашині фігури на ній, що, виконуючи волю грізного володаря свого, вперто видиралися вгору. Я, може, й не повірив би в той стародавній переказ, коли б не бачив на власні очі оврінги, що подекуди ще збереглись на Памірі. В найдикіших саях, в найнеприступніших місцях, де найтонша стежина обривається над грізним потоком і попереду лише скелі, прямовисно піднесені вгору, де не проповзти навіть мурасі, не те що людині, місцеві таджики прокладають оврінги. Знаходять в скелі ледь помітні тріщини і в тріщини ті забивають кілки. Кілок за кілком, кілок за кілком, все вище й вище, на запаморочливу крутизну: зірвешся – тричі помреш, поки долетиш до землі чи води. А потім кілки ті переплітаються гіллям, вимощуються старанно підібраними кам'яними плитами – й оврінг готовий. Вузенький, шириною в десяток сантиметрів серпантин – пекельна спо?руда, придатна лише для тих, хто народився в горах. Навіть альпіністи, розповідав Анатолій, бояться ступити одразу на хистку цю споруду, навіть вони бліднуть і припадають до скелі, коли під ногами, над бездонною прірвою, раптом заворушиться плита чи затріщить, прогинаючись, хтозна й коли забитий кілок, а ти нічим не застрахований: лише скеля і під ногами бездонна прірва.
А вони, гірські таджики, снують отією диявольською спорудою з таким виглядом, наче у них під ногами душанбинський асфальт. Мені одного разу аж недобре стало, коли я побачив таджика, який не тільки сам йшов оврінгом, а й ніс на плечах малюка...
Зор?Бурулюк! Високогірна долина з пересохлим річищем, в якому лише наприкінці червня, коли в горах починає бурхливо танути сніг, з'являється вода. Відшумить, пронесеться в своєму прадавньому ложі, щезне безслідно, і знову зажовтіє сухий перемитий пісок, заіскряться розсипи польового шпату й кварциту, і тоді ходи – не зівай, вдивляйся до болю, до судоми в очах: а чи не зблисне серед отого моря вогню холодна іскринка топазу, вимитого високо в горах? Чи не зарожевіє цнотливо скаполіт, прикриваючись од палаючого сонця халцедоновою кепочкою? Чи не вдарить у очі найчистішою синню благородний сапфір, а дорогоцінний рубін заполум'яніє щойно пролитою голубиною кров'ю? Або й сам турмалін, заповітний кристал Анатолія, засяє веселкою...
– Турмаліни! Багато, хлопці, ви хочете! Я десятий рік тут добиваю, облазив усе вздовж і впоперек, а не зустрів навіть натяку...
Всеволод Митрофанович Дроздов, старожил Зор?Бурулюку і всього Східного Паміру. Біла, як вершини довколишніх гір, голова, зібране в зака?м'янілі зморшки обличчя, неприродно світлі, пронизливі очі на тлі майже чорної шкіри: хоч одмивай, хоч шкреби сталевою щіткою – не побілішає!
Скільки ж років цьому чоловікові? Сорок? П'ятдесят? Шістдесят? Дорого ж дається постійне перебування на дахові Паміру!
Приземиста, з кам'яними стінами хижа, вузенькі, мов бійниці, віконця, грубо збитий стіл, тапчан і пеньки замість табуреток. Сам Дроздов, кухарка і шофер, такі ж просмалені сонцем і вітром, та ще вантажна машина?півторатонка з обдертою фарбою, відполірованим до нестерпного блиску металом, наче по ньому старанно пройшлись наждаком,– оце й усе його господарство.
– Скаполіти знайшов. Завтра поведу – покажу.
І висипав на стіл кілька десятків кристалів.
Ми завмираємо: на темних дошках застиглі в кристалах сонячні промені. Застиглі лиш зовні, в гранях площин, а там, в глибині, під прозорою плівкою, сполохано металися навсібіч, спалахуючи золотистими зайчиками: от?от вирвуться з вікового полону, і тоді вся оця низенька хатина осяється реліктовим світлом, спійманим ще тоді, коли наша земля була на багато мільйонів років молодшою.
Потім, уже в наметі, ми з Анатолієм збуджено розмовляли про ті кристали, про Зор?Бурулюк.
Стояла холодна високогірна ніч. Гірштейн, Крат і Григорій Михайлович лишилися ночувати з гостинним господарем, а ми з Анатолієм вирішили нап'ясти намет: в хижі стояв невигубний дух овечого посліду – ще недавно пастухи тут тримали овець. Намет являв собою альпіністську споруду, пристосовану для того, щоб її ставити високо в горах: легкий, зручний, ні з кіллям не треба морочитись, ні носити з собою металеве кріплення, зате в ньому не розгуляєшся. Два надувні ліжники ледь лягли поруч: отака собі затишна домовинка два на півтора. Та ще й Дроздов попередив: уночі може випасти сніг.
І справді: ледь ми вкублилися, як вітер, який досі шарпав щосили намет, випробовуючи його міцність, раптом затих, а над нашими головами почувся сухий шурхіт. Як і все на Памірі, тут і сніг був сухий, і коли падав на шкіру, то лише холодив, а не зволожував. Шурхотіло все дужче, сипало все густіше, я подумав спершу з досадою, який в біса може бути завтра пошук: отак помете протягом ночі – вкриє все з головою, та одразу ж утішився: а сонце! Гаряче памірське сонце, що здатне за кілька хвилин розправитися з будь?яким снігом. І так тепло, так затишно стало лежати в наметі під невпинний той шурхіт, що й жалко було засинати. І я, щоб прогнати сон, перепитав Анатолія;
– Так знайдете завтра свій скаполіт? – Бо Анатолій, коли Дроздов запропонував йому взяти на вибір будь?який, гордо відмовився: «Дякую, я знайду сам. Мій кристал мене жде».
– Обов'язково знайду!
– Дроздов же там усе видзьобав.
– Мій полишив.
– Даремно ви все ж відмовились. Знайдете чи ні, а кристал уже мали б.
Анатолій повернувся до мене:
– Шановний Анатолію Андрійовичу, одразу видно, що ви ніколи не були геологом. Ви знаєте, що таке професійна сліпота?
– Не знаю.
– Ото ж то й воно!.. Чому Дроздов облазив весь Зор?Бурулюк, а знайшов лише скаполіти? Та й то випадково.
– Бо, крім скаполітів, тут, мабуть, нічого немає.
– Ви так думаєте?
– А чому?
– Бо Дроздов усе життя шука п'єзокварц... Лише п'єзокварц... І помічає лише те, що пов'язано з цим оптичним кристалом. Ви думаєте, тільки в фізиці чи медицині вузька спеціалізація? Ми, геологи, слава богу, теж не пасемо задніх... Веду пошук вугілля чи нафти, пройду по діамантах і не нахилюся. Хіба що наступного разу те місце подалі обходитиму... Агат?.. Турмалін?.. А що це таке?.. З чим їх їдять? Памір бідний на коштовне каміння! Хто це сказав? Ходять лише по долинах, землю носами риють, вгору глянути ніколи. А жолуді – над головою висять. Над головою, шановний!.. Є в мене думочка... Ідейка одна... От перейду працювати в «Кварцсамоцвіт» – спробую відімкнути цю скриньку. Так що років за два запрошую вас на Зор?Бурулюк...
- Предыдущая
- 12/34
- Следующая
