Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович - Страница 39

• Предыдущая
• 39/73
• Следующая

Паничі сіли за столи, слуги почали метушитися, подавали їжу. Я підносив шматки м’яса Понамці, підливав пиво до її кухля. Паничі їли, гомоніли між собою, чим далі, тим гучніше, згадували про битву, про диких. Я помітив, що серед них не прийнято було хвалитися власними подвигами. Ніхто не бив себе у груди і не розповідав, як вбивав диких пачками. Говорили про те, як билися інші. Часто згадували брата Набоку, який вигадав підпалити траву і тим збив атаку диких, не дав їм битися у повну силу. Також згадували, як Набока відчайдушно рубався з дикими, ухилявся від їх списів та палиць, атакував, атакував, атакував. Було помітно, як Понамці приємно від цих розмов, вона аж розчервонілася, щось там і сама казала про подвиги інших, про покійного Жоха, який помер, але перед тим вбив з десяток диких.

– А заспіваємо, браття! – крикнув один з паничів, і всі погодилися, попросили почати брата Яроша, що прибув з прикордонних башт.

Ярош той, я бачив, кілька разів невдоволено дивився на Понамку, мабуть, заздрив її славі. А тут вийшов і заспівав красивим, сильним голосом про двох братів, які стерегли коней у степу, а потім одного з них вбили дикі. Не просто вбили, а викрали, розірвали на шматки і з’їли. Тоді інший брат сів на вірного коня і поїхав вбивати диких. І лише коли назбирав ціле намисто з відрізаних дикунських вух, заспокоївся і повернувся до Січі.

Далі паничі ще співали, балакали, розійшлися вже далеко за північ. Нетверезі та задоволені. Але яке не свято, а табір надійно стерегли джури, невеличкі загони яких постійно їхали до степу і поверталися.

Вранці я поніс Понамці води, бо вона добряче вчора набралася. Подивився руку. Потроху вже нею рухала, то можна було сподіватися на одужання. Паничі збиралися повертатися по своїх куренях чи фортецях. Непийпиво запросив Понамку їхати з ним по Січі, збирати різні відомості. Понамка погодилася, то ми і поїхали.

Спочатку до сусіднього куреня Саловоза, одного з трьох степових куренів. Там нас радо зустріли, я помітив, що Понамку почали дуже поважати, кілька разів піднімали келихи за славного брата Набоку. Набралися добре паничі, мені довелося допомагати Понамці дійти до башти, а там вже далі її джури повели до кімнати. Нам з Сашком показали наші місця, де поспати. Роботи не було, бо до служби у курені нас не залучали. Сашко влігся відсипатися. Мені дуже хотілося кави, але її тут не знайдеш, то узяв кухоль з трав’яним чаєм і пішов на стіни куреня, почав роздивлятися околиці, бо ще було світло. На відміну від інших куренів, у степових було небагато рабів, бо оброблялося менше землі. Усього кілька десятків ланів на схід від куреня, тоді як з інших боків був степ, що тягнувся аж до пагорбів. У степу паслися стада коней та мулів. Пасти їх рабам не дозволяли, мабуть, через побоювання, що втечуть. То за табунами ходили лише слуги, джури та паничі. Так розумію, що час від часу степові курені відправляли до інших куренів коней та мулів, за це отримували продукти землеробства, яких тут не вистачало. Якраз допивав чай, коли прибула валка з іншого куреня. Слуги вигнали кілька десятків підвальних рабів, які почали тягати оклунки з возів. Привезли борошно, картоплю, яку тут називали ріпою, і цілий віз в’ялених свинячих окостів. Поки валку розвантажували, слуги поїхали у степ і пригнали звідти два десятки коней і півсотні мулів. Мені стало цікаво, які тут правила. Скільки продуктів віддають за коней? Чи існує якась ціна, чи тут комунізм, скільки можуть, стільки і дають?

– Слава Січі, – сказав хтось позаду, я аж підхопився з переляку, бо не чув, як хтось підійшов. Позаду мене стояла жінка. З глечиком. – Хочете ще чаю?

– Дякую, хочу.

Жінка присіла поруч і подала мені глечик. Вона була молода, років двадцять, чисто одягнена, навіть з квіткою у волоссі.

– Як тебе звати? – спитав я.

– Явдошка.

Тут усіх слуг звали або Ванька, або Танька. Право на звичайне ім’я мали лише джури, яких звали Петро чи Степан. А ось прізвисько, Непийпиво або Набока, вже було лише у паничів.

– Тебе не лаятимуть, що не працюєш? – спитав у неї.

– Мене десятниця наша прислала.

– Для чого? – здивувався я.

– Жеби служила я вам, – вона говорила просто, не кокетувала, дивилася в очі.

Я спочатку здивувався, а потім зрозумів, що і думати забув про секс. Оці дні на Січі були такі виснажливі, що я жодного разу і не згадав про жінок. І зараз би не згадав, сидів би, думав про соціально-економічний устрій цього дивного краю. А тут прийшла, сидить он поруч.

– Тобі наказали прийти до мене? – перепитав про всяк випадок.

– Так.

– А я тобі подобаюся?

Вона здивовано подивилася на мене.

– Мені десятниця сказала, – пояснила дівка.

– А в тебе є чоловік?

– Це як? – знов здивувалася вона.

– Ну, з ким ти живеш?

– З іншими дівчатами.

– А хлопці?

– Приходять.

– Один чи різні?

– Та коли як, – вона не розуміла, до чого я веду. Я згадав, що на Січі родин немає, то вона і не розуміє моїх питань. Вирішив змінити тему.

– А де ти працюєш зазвичай?

– Де накажуть.

– А частіше за все?

– У курені. Перу одяг, прибираю, кобилиць дою. Коли як.

Вона була худенька, руки натруджені, червоні, обличчя засмагле, волосся аж вигоріле. Я потягував чай. Знову дивився на неї. Вона сиділа поруч, нижче, посміхалася.

– Ти у цьому курені з дитинства?

– Ні. Я була у курені Соломахи, це біля Застави. Але потім тут померло багато слуг, то мене та інших доправили сюди.

– А чому померло?

– Не знаю. Може, вам потрави принести?

– Ні, не хочу. Краще ще чаю.

– Добре, зараз.

Вона узяла глечик і побігла зі стіни. Я дивився у степ. Вдалині видно було табуни. А якщо дивитися на схід, то поля з маленькими цятками рабів. Подивився у двір, чи не вийшла Понамка. Ні, паничі повкладалися спати у башті. Вхід до неї був зачинений, біля дверей стояли озброєні джури. Про безпеку тут ніколи не забували. Мабуть, навчені. Побачив, як з кухні вибігла моя нова знайома з глечиком. Її перестрів якийсь молодий слуга, вона щось йому скала, він аж відстрибнув від неї. А Явдошка швидко злетіла сходами на стіну. Вона була легка у ході, видно, що призвичаєна бігати, а не сидіти на місці. Принесла мені ще чаю. Подала, сіла поруч. Дивилася знизу вгору.

– А ти, кажуть, дикого вабоїв? – нарешті спитала.

– Вабоїв, – кивнув я.

– Кажуть, не одного.

– Не одного.

– Кажуть, окрутні вони?

– А ти їх не зочила?

– Зочила. Колись дикі валчили на наших, що коней у степу пасли. Вбили сімох, але потім паничі натрафили і вабоїли чотирьох диких. Тіла сюди привезли. Дебелі вони!

– Дебелі, – кивнув я. Пив чай і відчував, що хочу її. Це дивна річ, хіть. Колись мене дуже побили в колонії, ледь не до смерті. Я валявся на підлозі карцеру, поворушитися було боляче, а потім мені привиділася гола дівчина і трапилася ерекція. Ось і зараз, я був весь у шрамах та синцях, а хотів цю жінку.

– Може, підемо погуляємо? – кивнув я у бік степу. Встиг примітити зарослий деревами ярок неподалік.

– Без позволення з куреня зась! – аж руками вона замахала.

– А в тебе кімната є? – не втрачав я надії.

– Кімнати тільки паничі мають! – вона аж засміялася з моєї необізнаності.

– То куди підемо?

– А на сінник. Я проведу!

Вона підвелася, повела мене, посміхалася. Сінник був великим сараєм уздовж стіни куреня. Сіна там було багато. Коли ми зайшли, там бавилася вже парочка слуг, але Явдошку це анітрохи не збентежило, вона пройшла трохи далі і залізла до великої нори, виритої у сіні.

– Давай! – запросила мене і швидко роздяглася. Ось вже була гола. Я побачив сліди від батога на її шкірі.

– А це що таке? – злякався я. Бо шрами і зараз виглядали страшно, не хотілося думати, як боляче було Явдошці, коли її пороли.

– Та, прала жупан панський і сукно зіпсувала, – махнула вона рукою, мовляв, не звертай уваги, нічого страшного. Допомогла мені зняти штани.

– Слухай, а в тебе той, запобіжника немає? – спитав я, бо звик бути відповідальним у відносинах з жінками.

• Предыдущая
• 39/73
• Следующая