Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович - Страница 33

• Предыдущая
• 33/73
• Следующая

– Гди приїхали ми, то були вже брати наші вабоєні дикими. Не поратовали б їх, токмо самі б пагубилися. Тому розказав я до пагорбів не їхати, а братися уздовж. Почаяв я, що испоткаємося ми з дикими, які полювати коней наших будуть. Те і сталося. Поткалися ми з дикими і валчили єх! Брат Набока вабоїв от раз чотирьох диких і ще кількох уязвив. Інші браття теж валчили яро. Звитяжили ми і наворочились. Та дехто задавав мені, що чинив я неслушно, коли не пішов до пагорбів. Речіть, браття, що домніваєте про се.

Паничі обмінялися поглядами, потім дружньо закивали головами. Серед них я впізнав Жоха з куреня Горба, а також Зубатого і Яроша з прикордонних башт.

– Брате Непийпиво, так мнімаю, що чинив ти право. На гостинці вузькому у долині дикі легко б спиру згладили. Натягали брил кам’яних, жеби ними ронити нас. Але розторопні ми за диких. То право ти розказав! – сказав Жох.

Паничі кивали. Один з них теж підвівся.

– Брат наш з куреня Нетудихати Кисіль рачив зробити уне. Поспішав на посилок Чорним печерам. Але порушив розсказ чекати. І вабоєний був з усією спирою. То нехай кожен второпає, що не можна розсказ торгати! Кожен, хто торгати розсказ буде, той супроти Січі піде! Всі ми рівні у Січі, ніхто нікому не пан! Такий наш закон! Та на час брані призначаємо гетьмана і мусимо голдувати йому! Хто не виконає розсказ гетьманський, най строфуваний жорстоко буде!

Всі паничі закивали. Тоді Непийпиво сказав відпочивати, а вранці збиратися всім силам на шляху до пагорбів, де сходилися дороги з усіх трьох степових куренів. Там мусила зібратися Січова Рада, на якій вирішать, що робити далі. Зараз же треба було поїсти і відпочивати.

Сашко відвів мене до місця, де роздавали варену квасолю зі смальцем. Смалець паничі не їли, то його отримували слуги. Я віддав половину порції Сашку, який був дуже голодний. Потім почали шукати місце для ночівлі. Спочатку нам запропонували вкладатися за стінами, але Сашко почав лаятися, що він паничевий слуга і мусить бути поблизу господаря. Тоді нам виділили шматок підлоги у одній з хат. Ані матраців, ані ковдр, але ми впали на підлогу і майже одразу заснули.

Спати довелося зовсім мало. Ще у сутінках слуг розбудили. Ми пішли отримувати сідла для своїх нових мулів і зброю для себе. Слуги потроху гомоніли між собою. Жоден із загонів джур, які вже поверталися, не зустрів у степу диких, то вони і далі сиділи на пагорбах. Слуги турбувалися, щоб раби у куренях не зрозуміли, що охорони стало менше, і не повстали. Говорили про фортецю біля Чорних печер, яка була у облозі. Дикі не вміли робити драбини, то не могли здертися на стіни. До того ж там був серйозний гарнізон, одних лише паничів біля півсотні. Але і рабів там було багато, причому не забитих земляних рабів, а здебільшого рабів з чужинських земель, які пам’ятали про волю. Головне, щоб не спалахнуло повстання за мурами.

Ми отримали сідла, а також чверть свинячого плічка і велику паляницю для своїх паничів. Для нас був мішечок кулешу з салом. Потім Сашко повів за зброєю. Порадив брати не великий, довгий спис, а кілька дротиків.

– У двобої дикі здолають тебе. То краще вражати їх списами на відстані, – вчив Сашко.

Я узяв чотири коротких списи, новий шолом і щит. Курінні слуги, отримавши зброю, виходили за фортецю, де шикувалися. Потім вийшли джури, останніми паничі. Я підвів коня Понамці.

– Як ти? – спитала тихенько вона.

– Добре, бережи себе. Ці дикі дуже небезпечні.

– Вони занадто неповороткі, – Понамка посміхнулася. Виглядала щасливою, здається, їй подобалося тут. Це мене трохи тривожило, бо я хотів забратися звідси. Але зараз у мене були інші хвилювання.

Січове військо вирушило. У курені залишилися лише кілька паничів і кілька десятків джур, які чатували вночі. Сараї з рабами стояли зачинені.

– Хоч би вони з голоду не почали бунт, – хвилювався я.

– Не почнуть, їм дадуть в обід поїсти, – сказав Сашко.

Ми їхали. Намагався полічити, скільки нас. Багато. Біля двох сотень паничів, десь чотириста джур і до тисячі слуг. Велике військо. Швидко прямували степом. Вперед поскакали загони розвідки. Вони мали ланцюгом охопити пагорби і не дозволити диким несподівано вдарити.

Ми поспішали, а потім побачили вдалині ще загони. По тому, як виблискувала на сонці зброя, стало зрозуміло, що це не дикі, свої. Ще два загони, окрім нашого. Приблизно такої ж чисельності. Разом просто таки величезне військо, до п’яти тисяч бійців, велика сила. Всі три загони зустрілися. Паничі зійшлися у велике коло. Далі колом вишикувалися джури, а потім слуги. В центрі коло сімнадцятеро паничів, у тому числі і Непийпиво.

– Хто це? – спитав у Сашка.

– Військова старшина. Коли починається війна, всі курені призначають отаманів. Куренів чотирнадцять, плюс отамани загону фортеці Поганих земель, отаман загону з прикордонних башт і отаман загону з Застави. От сімнадцять і вийшло.

– То це зібралася вся Січ?

– Так, вся Січ! Диви, яке військо! Не бачив ще стільки! – похвалився Сашко.

Військо і дійсно було величезне. Добре підготовлене і озброєне. Принаймні, що стосується паничів та джур. Зі слугами гірше, але теж не голіруч були. Один з отаманів, я його не знав, Сашко прошепотів, що це Сокіл з куреня Надраги, почав говорити.

– Брате Непийпиво, ти досвідчений козак. Валчив ти диких, звитяжив трупаків, стлумував повстання бидла і вабоїв ти чудовиськ. Вчора ти розгадав фортель диких, не дав їм згладити свою спиру, порятував великий табун коней і надтлумив орду диких. Ти є худогий, і ти є буий. То суплікуємо тебе бути нашим військовим гетьманом. Чи є хто проти цього? – він подивився на коло паничів. Жоден не проти. – Чи зезволиш ти, брате Непийпиво, очолити Січ у цій брані?

Непийпиво підвівся. Помітно було, що хвилювався.

– Дякую, браття. Велика це честь. Мусимо ми звитяжити і звитяжемимо! Зезволив я!

– Слава Ісусу Кривавому! Слава Січі! – закричали паничі і почали хреститися по-своєму. Понамка була серед них.

– Слухай, а що, всі отамани зібралися тут, покинули курені? – здивувався я.

– У куренях залишилися інші отамани. Але це тільки на час війни. Потім отаманів не буде, паничі рівні, – пояснив Сашко.

Я побачив, що Непийпиву вручили булаву і біля нього поставили малинову хоругву, яка була на всіх куренях. Непийпиво звернувся до паничів. Він вмів говорити. Сказав, що дикі не виходять з пагорбів, чекають нас там. Нехай чекають. Ми не поліземо на їх списи та каміння. Ми зайдемо з півдня і відріжемо їх від лісів. Змусимо вийти з пагорбів. Тут, у степу, ми залишимо невеликий загін. Його очолить брат Підкуймуха з куреня Сокири. Триматимемо розвідку біля пагорбів. Якщо дикі спробують атакувати Січ, то треба не вступати у бій, а сповістити військо і відступати, заманювати їх якомога глибше. До самих куренів. Тоді ми знищимо їх тут. Але Непийпиво думав, що вони будуть прориватися до своїх барлогів. І ми знищимо їх там, за пагорбами. Загони куренів Нетудихати, Сокири та Саловоза мусили залишитися прикривати курені, бо вони краще всіх знають ці степи і не пропустять диких. Всі інші вирушать одним загоном. Непийпиво наказав передати братам у Чорних печерах, що скоро їх визволять.

Військо розділилося. Менша частина залишилася, а більша пішла далі. Ми не наближалися до пагорбів, щоб дикі не могли побачити наші маневри. Швидкі джури гасали степом, щоб не підпустити ворожих розвідників. Їхали довго, потім повернули праворуч, почали обходити пагорби. Їхали ледь помітною дорогою у степу. Потім вона повернула до пагорбів у вузьку долину. Але ми пішли прямо. Кілька разів зчинялися крики, коли з пагорбів вилітали каменюки та списи, якими дикі намагалися поцілити джур. Але ті вміло ухилялися і прикривалися щитами. Ми ішли далі, не звертали уваги на провокації. Навіть коли загін диких вийшов з пагорбів і почав кричати, немов викликаючи нас на бій, Непийпиво наказав не звертати уваги і рухатися далі. Відіслав з десяток паничів і кілька десятків джур у розвідку. Ті швидко повернулися, бо натрапили на великий караван диких. Непийпиво наказав наздогнати його.

• Предыдущая
• 33/73
• Следующая