Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович - Страница 28

• Предыдущая
• 28/73
• Следующая

Побачив, що паничі були вкрай невдоволені.

– Чотири халабуди, у кожній по десятку бидла мусило бути! Гдє поділися? – гнівно питав бозна у кого Манжела.

– Гдись наїздили сюди востаннє? – спитав Непийпиво.

– А восени ще. Тоді вбили два десятки рабів і ополонили десятків зо три. Раби, але й було кілька чужинців, які згонзили сюди з Торжища.

І тут я дещо побачив на землі. Слід. Я стрибнув з мула, присів над ним, щоб роздивитися. Слід! На мене не звернули увагу. Я хотів бігти до Непийпива, але злякався, що слід можуть затоптати. Інші слуги носились на мулах поруч.

– Пане Непийпиво, дозвольте звернутися! – крикнув я. І вмить зрозумів, що помилився, бо слуги перелякано подивилися на мене, наче на покійника. Паничі ж дивилися з обуренням. Понамка схопилася за голову, наче я зробив велику помилку. Я і зробив, бо слуга не міг звертатися до панича. Я почав тремтіти.

– Що тобі, смерде! – сказав Непийпиво з неприхованим роздратуванням. Його рука лягла на рукоять шаблі. Він був жилавий та вмілий, він розрубав би мене навпіл своєю гострою шаблею. Слуги відсахнулися від мене, наче від хворого.

– Слід. Чи той, тропи, – я згадав, як тут називали сліди, став на коліна і схилився над відбитком на піску. Відбитком берців. – Ось.

– Тропи? – Непийпиво здивувався. – Які тропи?

Він під’їхав до мене. Слуги розступилися перед ним, інші паничі поїхали слідом.

– Тропи, – сказав я, і голос мій затремтів так само, як і тіло. – Як там, у курені Мухи.

Непийпиво подивився на слід, потім зістрибнув з коня, присів, роздивлявся. Я відсунувся трохи вбік, щоб не заважати, схилився до землі.

– Тропи, – тихо сказав Непийпиво. Роздивлявся далі. Але що там роздивлятися, коли цей слід дуже схожий на той, що ми бачили у курені Мухи, коли дізнавалися, куди зникли раби. Один в один, той самий малюнок підошви. Мабуть, були і інші такі сліди, але їх затоптали. Залишився тільки цей. – Сашко, малюй се! – крикнув Непийпиво своєму слузі.

Той присів поруч, дістав аркуш паперу, олівець, поклав щит замість столу і почав швидко малювати.

– Добре, Краську, що такий уважний, – сказав мені Непийпиво.

– Брате, не вабоїш слугу цього? – здивувався Манжела.

– Ні, бо зочив сей слуга важливе.

Я дивився у землю. Відчував слабкість. Здається, я в черговий раз врятувався від смерті. Скільки ще таких щасливих порятунків мені залишилося? Навряд чи багато.

– Брате Набоко, навчи слугу свого місце знати, – сказав Манжела.

– Обов’язково! – пообіцяла Понамка. В її голосі чутно було радість, що я залишуся живим.

Сашко домальовував, я підвівся, ледь здерся на мула. Слабкість, і перед очима паморочилося. Всівся, намагався триматися, щоб не беркицьнутися на землю, коли відчув погляд. У спину. З кущів неподалік. Неквапливо повернувся, погляду вже не було. Але я ж відчував його щойно! Не міг помилитися. Острівець кущів на галявині. Якщо там дійсно хтось є, йому не втекти. Я вихопив кинджал і з криком погнав мула у кущі. Хруст гілок, удар, і я гепнувся на землю. До мене підбігли слуги, що наставили свої списи.

– Тут хтось є! Тут хтось є! – кричав я, намагався підвестися. Слуги нишпорили у кущах.

– Нікого, – сказали не мені, а паничам, які вже були поруч.

– Тут хтось є! – повторював я, бо ж відчував паничівські погляди і розумів, що не мав права на помилку. – Є!

Кинувся лазити кущами. Той, хто дивився, був десь тут. Втекти не міг. Лазив серед кущів, але нікого. І сліди лише від чобіт слуг. Жодної босої ноги.

– Зочив щось? – спитав Непийпиво.

– Так, пане! Погляд, я відчув погляд! Зараз, пане, зараз! – я став штрикати кинджалом у землю. – Він десь тут, він сховався!

Лазив на колінах, вганяв кинджал у землю, подумки лаяв себе, що не стримався. Треба мені було ото лізти в ці кущі! Відчув і відчув. Я ж міг помилитися! Тепер от відчував важкий погляд паничів.

– Поганий в тебе слуга, брате Набоко, – сказав Манжела. – Погані слуги не потрібні.

– Дай йому хвилину, – попросила Понамка.

Всі чекали. Я плазував і далі штрикав кинджалом. У мене залишалася одна надія, що хтось сховався під землею. Намагався мислити логічно. Якщо хтось дивився на мене, а потім без слідів сховався у землі, то він мусить бути біля краю кущів, а не в глибині. Поліз туди. Штрикав кинджалом далі. Відчував погляди паничів. На мене дивилися, як на мерця, якщо я нікого не знайду, то залишуся тут, а можливо, і буду підданий тортурам, бо…

– Кров! – заверещав я, коли вихопив кинджал після чергового удару у землю. Удару, який був дуже дивним. І ось тепер я роздивлявся слід крові на кінчику кинджала. – Кров!

Слуги кинулися до мене, почали розгрібати землю і траву, там сплетені гілки. Несподівано з землі вилетіло щось, збило мене з ніг і намагалося втекти. Але слуги схопили втікача, повалили його на землю, занесли над ним кинджали.

– Не вабоїти! – загримів Непийпиво. – Не вабоїти!

Я підвівся з землі. Дивився на вмілу схованку. Щілина у землі, прикрита плетеним щитом, на якому пісок. А онде і втікач. Волохатий чолов’яга у дранті, що ричав і намагався вирватися, але слуги міцно тримали його. Коли зрозумів, що не вирветься, почав скиглити, наче побитий собака. Щось шепотів, було важко зрозуміти, що саме, дивна вимова і дивна говірка. Мабуть, втікач з рабів. Слуги почали бити його і примусили замовкнути. Потім підвели до паничів.

– Здоймить йому волосся, – наказав Непийпиво.

Чоловікові підняли розкудлане волосся, і стало видно тавро на лобі. І дійсно, раб.

– Ти з куреня Соломахи, яко опинився тут? – строго спитав Непийпиво.

Раб мовчав, важко дихав. Слуги заламали йому руки за спину. Раб закричав.

– Пусти! Пусти! Не ламай! Сбєгти на рєку, по нєй спасалси, чудіщ обошедши, а одноногі мєня сцапамши, – хрипів він, і слуги трохи відпустили його руки.

– Далі як?

– На торжищє погнаше. Там зубаткі купівші. Да я от ніх сбьогши. Сюда вот прібішися.

– Де іні раби?

– А сцапавши іх.

– Хто?

– Да откель то мнє знать? Загрємєло сверхов. Наскочівші, сверху попадавші акі снєг. І всєх забравши. І мужиков, і бабу мою, всєх. Я только тєм і спасши, что посрать отошедши.

– Вони були озброєні?

– Ага. С чьорнимі трубкамі. Наставіши на бидло, і падаєт тот, в кровіщі весь. Троіх наших убівші. Я іх похоронівши.

Я помітив, що слова раба здивували всіх паничів, окрім Непийпива та Понамки.

– Що це він кламає? – спитав Манжела.

– Таже розповім, – пообіцяв Непийпиво, який, мабуть, не хотів говорити при слугах. – Імати його і наворочаємоси.

Раба кинули на одного з вільних мулів, яких узяли в похід. Манжела сказав, що треба заїхати до якогось старого куреня. Ми поїхали за пагорби, десь з півгодини через кущі. Всі трималися за зброю, були готові битися. Я потроху заспокоювався після того, що пережив. Спійманий раб, який встиг трохи роздобріти на волі, щось стогнав, плакав, розумів, що його чекало. Рабу заткнули рота кляпом. Нарешті ми виїхали до галявини, на якій видно було залишки фортеці. Слуги залишилися осторонь, а паничі поїхали ближче, зупинилися перед залишками мурів, хрестилися на свій незвичайний манер.

– Що це за місце? – спитав у Сашка, коли почув, що слуги почали тихо розмовляти.

– Це останній курінь.

– Як це, останній? – дивуюся я.

– Колись на Січ напали вороги, з Рабських країв, і знищили всі курені. То паничі відступили сюди і воювали звідси.

– А чому вороги не прийшли сюди?

– Бо боялися Мари.

– А хто тоді напав?

– Мабуть, радянська армія. Я бачив тут кілька спалених вантажівок «Урал».

– Але чому вони не захопили цей край? У них же було достатньо сил? – не розумів я.

– А бозна. Може, тому, що дивно тут.

Ось паничі повернулися від руїн, і ми поїхали назад. Проїхали пагорби, зупинилися там, де закінчився ліс. Відпочивали. Побачив, що Манжела і Непийпиво роздивлялися дорогу до фортеці у бінокль. Щось тихенько говорили один одному. Інші паничі перевіряли коней, слуги дивилися своїх мулів, затягували ремінці, міцно все прикріпляли, наче до гонки готувалися. Всі були дуже напружені.

• Предыдущая
• 28/73
• Следующая