Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш - Страница 24

• Предыдущая
• 24/65
• Следующая

Марися й справді бачила кіно в таких містечках, як Браслав і Свенцяни, проте тоді була ще дитиною. Тепер же вона розмірковувала над змістом фільмів, а особливо ж їй подобався один. То була історія молодої сільської дівчини, на яку в її рідних краях ніхто не звертав уваги, вважаючи дівчину темною й затурканою. Та коли юна опинилася у великому місті, у розкішному магазині, куди щодня ходять тисячі покупців, із нею познайомився й покохав її такий собі славетний і багатий художник, який добачив у ній вроду, граційність і чудову вдачу.

«Так, – меланхолійно думала Марися. – Хтозна, у великому місті це й можливо, та якби юна залишилася на селі, навряд чи їй би так пощастило».

А про себе знала, що юна звідси ніколи не вирветься. А тут… хто міг би бути цим мужчиною, який у неї закохається й ожениться?.. У неї було досить здорового глузду, щоб і на мить не розраховувати на сина власника Людвикова. І його батьки на таке б не згодилися, і йому самому ніколи б таке на думку не спало, та й вона сама не хотіла би стати дружиною такого пана. Його родичам і знайомим вона виносила із крамниці до брички пакунки, невже він міг би потому сприймати її як рівню.

Та зовсім по-іншому сприймала б вона своє майбутнє, якби пан Лешек був звичайним незаможним чиновником чи ремісником, або навіть сільським господарем.

– О, тоді все було би зовсім інакше!

Вона вважала його взірцем чоловічої краси. На жодному фото кіноактора, на жодній листівці в крамниці (а їх тут було доволі) вона не бачила такого привабливого юнака. їй подобалося в ньому геть усе. Ба, навіть ця його гордовитість не вадила аж занадто, і на неї, зрештою, можна було б і не зважати. І якби він був скромною людиною і де-небудь працював, то напевне не мав би таких поглядів.

Настала весна, і Марися якщо й згадувала про Чинського, то як про героя своїх мрій, а не про майбутнього власника Людвикова.

Його постать посідала в уяві дівчини може й не надто велике, проте стале місце. Настільки стале, що там не було вільного місця для інших. В околиці не бракувало молодих чоловіків, які звертали увагу на Марисю, не приховуючи свого захоплення. Та на неї це не справляло жодного враження.

Прийшов червень, спекотний, буйний червень. Містечко, оточене хвилями зеленого моря полів, нагадувало букет могутніх крон тополь, лип та берез, під якими ховалися, мов скромні квіти білі й червоні будиночки, ледь помітні, бо густо порослі ясмином, бузком і таволгою. У святкові дні після довгої прогулянки здавалося, що немає на світі затишнішого й прекраснішого куточка. Здалеку не видко було вибоїстих немощених вулиць і куп сміття на подвір’ях або свиней, що розляглись у багнюці.

Сонце сяяло на чистому небі, на полях повівав запашний, лагідний вітерець, а на серці було легко й радісно.

У будні Марися виходила із крамниці лише по сьомій. А всередині спека була просто нестерпна. Нещодавно посаджені молоді деревця не давали затінку, або ж давали його дуже мало, стіни нагрівалися так, що всі тютюнові вироби доводилося на ніч заносити до льоху, щоб не пересохли. Зате увечері Марися чимшвидше зачиняла крамницю і, перш ніж повернутися додому, бігла на Жвирівку. Це була мілка річечка, що її влітку курка могла перебрести, не замочивши

пір’я, але у двох місцях, перед дорогою й за костьолом, вона розливалася й утворювала два величенькі й доволі глибокі ставки. Біля дороги купалися чоловіки, а за костьолом жінки, переважно молоді дівчата.

Після купання було ще досить часу, щоб допомогти пані Шкопковій по господарству, а потім сісти почитати книжку. У парафіяльній бібліотеці й невеличкій книгозбірні місцевої школи Марися вже давно перечитала все. Траплялося іноді позичити якийсь роман чи томик віршів у когось із нечисленних інтелігентів. А книжок їй дуже бракувало. Багато з них вона знала чи не напам’ять, навіть дві французькі й одну німецьку, які читала часто, щоб не забути мови.

Французька – то був старий і пошарпаний том віршів Мюссе, власність колишнього ксьондза. Одного разу вона саме читала її, коли прийшов старий, любий гість – знахар із млина.

– А що це ви, панночко, читаєте? – поцікавився. Отак просто.

– Це вірші, дуже гарні вірші… Поезія. Але по-французькому.

– По-французькому?

– Так, стриєчку. їх написав Мюссе.

Знахар підсунув книжку до себе, схилився над нею, і Марисі здавалося, що він намагається читати. Його вуста ледь помітно рухалися, та за мить він випростався.

Був геть блідий, а очі наче потьмяніли.

– Що з вами, стриєчку Антонію? – запитала юна здивовано й трохи злякано.

– Ні, нічого… – він потрусив головою й стиснув руками скроні.

– Сядьте, стриєчку, – дівчина вибігла із-за прилавка й підсунула йому стільця. – Спека нині страшенна, певне, вам це зашкодило.

– Ні, заспокойтеся, панянко. Уже минулося.

– То й слава Богу! А я злякалася… А про цю книжку, то послухайте, будь ласка, яка це чудова мова. Гадаю, її можна не знати, проте однаково відчути її красу, особливо у віршах.

Перегорнула кілька сторінок і почала читати. Якби вона бодай на мить відірвала очі від книжки, то побачила би, що з Антонієм Косибою діється щось недобре. Але вона читала собі. Насолоджувалася плавністю й звучанням рядків, легкою римою й зворушливим змістом почуттів поета, що оплакував розпач двох сердець, що їх жорстоко розлучила сліпа доля, і які поступово дедалі слабше відчували тугу, тугу, котра зробилася єдиним сенсом і причиною існування.

Закінчила й підняла голову. І побачила напівпритомні очі знахаря, що пильно вдивлялися в неї.

– Що з вами? – схопилася вона.

І раптом почула, як він повторив, точнісінько повторив останній рядок. Вона не могла помилятися, хоча знахар говорив хрипко й дуже тихо.

– Ви… ви… – почала юна, але він, наче силкуючись щось пригадати, сказав:

– Так… сліпа примха долі. Мов дерево, видерте з корінням. .. Що це… що це…

Він устав і похитнувся.

– Боже милий! Стриєчку Антонію! Стрийку! – вигукнула вона.

– Мені паморочиться в голові, – озвався він, важко дихаючи. – Паморочиться, ніби я от-от збожеволію… Що то за коні там їдуть?.. Нащо я прийшов? По тютюн… Скажіть, панянко, що-небудь… Говоріть до мене…

Марися швидше інтуїтивно зрозуміла, про що Він прохав. Почала швидко говорити, що це коні з Пісків, що певне, пані Германовичева приїхала щось купувати або дати часточку на службу Божу по чоловікові, вона так щомісяця робить…

Говорила усе, що на думку спадало й водночас тримала знахаря за його великі, важкі долоні.

Поступово він заспокоювався. Сів і важко дихав. Марися принесла йому склянку води, а тоді збігла до льоху по тютюн і загорнула покупку. А що вже доходила сьома, вирішила, що не відпустить стрийка самого.

– Посидьте, будь ласка, ще чверть годинки, а потім я зачиню крамницю й трошки вас проведу. Добре?

– Навіщо, панянко, я й сам дійду.

– Але я хочу прогулятися.

– Добре, – мляво погодився він.

– А може, закурите цигарку? Я зроблю.

– Закурю, – кивнув він головою.

Коли вони вже йшли дорогою, Антоній поступово заспокоювався.

– Зі мною таке буває, – сказав він. – Певне, щось у мозку. Давно вже, дуже давно цього не ставалося.

– Дасть Бог, таке більше не повториться, – дівчина лагідно усміхнулася йому. – Це, певне, від сонця.

Але він заперечно похитав головою.

– Ні, люба панянко! Не від сонця.

– Тоді від чого?

Він довго мовчав, аж нарешті зітхнув:

– Сам не знаю.

А за мить додав:

– І не питайте мене, бо якщо почну про це думати, почну напружувати пам’ять, то воно знову повернеться.

– Добре, стриєчку Антонію. Поговоримо про щось інше.

– Ні, не треба, панянко. Повертайтеся. Задалека дорога для ваших маленьких ніжок.

– Де там, ніякі не маленькі. Та якщо ви, може, хочете залишитися на самоті, то я повернуся.

Вій зупинився, усміхнувся, легенько пригорнув її до себе й обережно поцілував у чоло.

– Хай тобі Бог віддячить, панянко, – тихо мовив і пішов.

• Предыдущая
• 24/65
• Следующая