Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина - Страница 7
- Предыдущая
- 7/49
- Следующая
Тиждень тому дівчата влаштували Ірині сюрприз. Зателефонували: «Ти вдома? То став чайник! Ми зараз будемо, скільки можна відкладати зустріч». Вона миттю зметикувала: є риба, є листкове тісто з супермаркету. «Привезіть білого сухого», – попередила. І коли вони приїхали, в духовці вже рум’янився пиріг із нототенією…
Готує вона не так часто, але, якщо вже береться, оплески вдячних їдців гарантовані.
Кількох днів не минуло відтоді, а Ірина вже не раз відганяла від себе думку: краще б вони тоді не приїздили. Вона не стрималася того вечора й розпатякала завчасу свій секрет, а хтось із найближчих подруг передав його далі. Дійшла цього висновку безсонної ночі, коли все розклала по поличках і зрозуміла: ніхто не міг того знати, що знають її товаришки. Тому і збирала їх, зосереджена й діловита, неначе прес-аташе перед відповідальною прес-конференцією. Тому і вийшла раніше, щоб заспокоїтися й не наламати дров.
Офіціантка в синій сукні з білим комірцем упізнала Ірину:
– Ах!.. Не може бути, я щойно про вас у журналі читала! Як мені ваші торби подобаються! Особливо ті, з ромбами! Я таку маю, мені товаришки подарували. Ви моя улюблена дизайнерка!
Дівчина стояла, притискаючи до грудей записника. Ірина знітилася, уявивши, яке набурмосене обличчя в неї щойно було. Замовила різні страви, щоб можна було скуштувати всього, вибрала десерт – груші в карамелі, а з вином постановила зачекати: хтозна, чого дівчата забажають.
Офіціантка повернулася, накрила стіл на чотирьох і витягла з кишені листівку: підпишіть мені, будь ласка! Ірина спитала ім’я і, майже не відриваючи олівця від паперу, однією лінією намалювала дівчину з таким самим косим чубком, у форменій темній сукні з білим комірцем і з торбою-тайстрою в ромби на плечі. Як іноді легко зробити людину на мить щасливою! Офіціантка сяяла.
Дівчата прийшли одна за одною. Ніхто не спізнився. Галя перша. Поставила біля себе велику сумку, схожу більше на дорожню, сіла спиною до дверей, роззирнулася по невеличкій затишній залі: гарно! А тоді почала розповідати про Рукомиш, але зупинилася, простеживши за поглядом Ірини, повернулася – на порозі стояла Луїза… У новій сукні баклажанового кольору з ниткою перлів на шиї. Привітання, поцілунки, усмішки… Повела знову: «Так от, кажу, у Рукомиші…» Але Луїза навіть не встигла второпати, про що йдеться. З’явилася Магда з новою зачіскою. Попелястого відтінку русяве волосся ніколи не знало фарби, тепер, пострижене коротше, ніж зазвичай, воно ще більше підкреслювало морську засмагу на обличчі товаришки. Магда ще тиждень тому зібрала щедрий урожай компліментів на Ірининій кухні, під рибний пиріг із білим вином. Куричі кілька днів тому повернулися з Созополя, куди їздили з дітьми. Вони залишалися вірними Болгарії. Стрижка і щоденні пірнання по рапани й мідії зробили Магду на кілька років молодшою.
– Знаєш, що твоя перукарка мені сказала? – Магда всміхнулася до Галі. – Чого не зможе психотерапевт, те легко вдасться перукарці першої категорії, не кажучи вже про вищу… А що? Давно такого настрою не було, а секрет полягає у вдалому поході до перукарні.
Подруги жваво й піднесено обговорювали ефект перевтілення. Тільки Ірина поводилася стримано, усміхалася, мовчки похитуючи головою. Розмова – під вино та наїдки – не зосереджувалася на чомусь одному: то котилася, перестрибуючи й повертаючись до початого, а то раптом заглиблювалася в якусь дрібницю чи уривок випадкової фрази, аж нарешті, проковтнувши поспіхом кілька важливих новин (потім, мовляв, до них вернемося!), усі загрузли на темі Пінзеля. Принаймні двом із чотирьох цієї миті вона була найближча. Проте активність демонструвала лише Галя. Ірина сиділа напружена й замислена. Галя готувала для свого журналу спеціальний репортаж про скульптуру святого Онуфрія, яку восени мали повезти до Лувру, а тепер уже ніхто й не знає, чи повезуть. Фігуру перенесли з напівзруйнованої церкви і сховали десь у селі, найпевніше у священиковій хаті.
На товаришок чекав сюрприз. Галя витягла з великої сумки коробку, дістала яблуко. Давно не бачили? Справді, давно. Відтоді як переконалися, що колишнє диво втратило свої властивості: загадуй чи не загадуй бажання, хоч жартома, хоч серйозно – не допоможе нічим. Виконало по одному, нехай і найважливішому, – і досить. Але якщо добре розміркувати, то самі собі усе й зробили. А яблуко відіграло роль додаткового стимулятора, пришвидшувача подій.
– Чого ти раптом про нього згадала? – Луїза торкнулася губами краю фужера.
Вона смакувала вино, не звертаючи уваги на сир, бо додержувалася тепер суворої дієти, з якої викреслила все біле. Сири теж потрапили під загальне правило, хоч дівчата запевняли Луїзу, що молочних продуктів воно не стосується.
– Хочу вам дещо показати… – Галя обережно розгорнула яблуко, поставила в центрі стола одну половинку. – Дивіться! Бачите? Ось тут, трохи праворуч, під таким кутом… щоб світло звідси падало… та ви що! Куди ви дивитеся?
Першою озвалася Луїза:
– На обличчя ніби схоже…
– Обличчя і є, – підтримала Магда. – Ці опуклості – то ж ніс, брови, губи…
Галя чекала, що дівчат візьме шок, а вони тільки визнали, що раніше не помічали тих нерівностей на внутрішній поверхні.
При певному освітленні рельєф усередині яблука перетворювався на лице – саме на лице людини, і ця людина стогнала, кричала або відчайдушно намагалася щось сказати.
– Схожий портрет є на плечі скульптури… – Ірина наморщила чоло. – Як її?… «Алегорія Мужності»!
Вона вже знала про Пінзеля та його роботи не менше за Галю.
– Мистецтвознавці вважають, що це автопортрет Пінзеля, – пояснила дівчатам Галя.
– На деяких моїх моделях у новій колекції будуть принти з цим портретом, – знехотя докинула Ірина. – Але про це – попереджаю! – не варто нікому розповідати.
Дівчата забули про яблуко. Ірина наче довго стримувала себе і от нарешті дала волю язику, її голос задзвенів чужими напруженими нотами.
– Чого ти? – не зрозуміла Магда.
– Якщо я вас… усіх разом… чи кожну окремо… прошу… – Ірина чітко вимовляла слова, роблячи між ними помітні паузи, – прошу про щось не розповідати… то я сподіваюся на ваше мовчання. На те, що так воно і буде.
Подруги спробували всміхнутися.
– Ой-ой, скільки пафосу навколо чергової таємниці, звісно, мовчатимемо як рибки. Кажи.
Галя підняла долоню:
– Обіцяю!
Луїза кивнула головою. Магда чи то вдавано, чи то здивовано розвела руками:
– Та не тягни вже, кажи. Звісно, нікому нічого не розповімо.
Але Ірина не мала наміру підтримувати жартівливий тон. Настрій, що його вона так старанно тамувала, вмить вирвався на волю. Тепер його вже було важко приховати. Вираз її обличчя був такий, що стало зрозуміло: їй не до жартів.
Подруги припинили дзеленчати ложками в горнятках із кавою та шарудіти серветками.
– Що сталося? Нікому ми про ті принти не розкажемо, чого так хвилюватися?
– Які, до дідька, принти? – Ірина стягла з колін яскраву серветку і ляснула нею по столу. – Через ваші довгі язики до мене тепер не приїде… – Вона зупинилася на мить і закінчила: – Вів’єн Вествуд. Доведеться обходитися на показі без неї. Зрозуміло?
Ніхто нічого не зрозумів.
– Як не приїде?
– А ми тут до чого?
– Наші довгі язики???
На них почали озиратися ті, хто сидів за сусідніми столиками. Подруги стишилися, зсунули голови до центру стола і зажадали від Ірини, чиє обличчя пішло червоними плямами, пояснень.
З’ясувалося, що сталася катастрофа: котрась із трьох – Галя, Луїза або Магда – розповіла, бовкнула, розпатякала, одне слово – зрадила. І тепер те, що було під категоричною забороною, – інформація про приїзд Вів’єн Вествуд до Львова – вже не таємниця. А саме на цій жорсткій умові, власне, наполягала британська дизайнерка: ніякої попередньої інформації, аж поки з’явиться остаточне підтвердження. Ірина, цілком зрозуміло, не стрималася, розповіла. Але ж своїм найближчим подругам! І просила тиждень тому на кухні: «Дівчата, благаю, нікому».
- Предыдущая
- 7/49
- Следующая
