Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина - Страница 25

• Предыдущая
• 25/49
• Следующая

– Невже? – Він дивився їй просто в очі.

Його настрій зробився точнісінько такий, як тоді, коли він виробляв свої штуки під музику.

– А що, так не можна?

– Чого ж? Звісно, можна. Але чому?… Ви несерйозно сприймаєте те, що ми робимо?

– Надмірна серйозність шкодить справі. – Очі його сміялися. – Але, власне, з цим у вас там усе гаразд.

– Ага. – Ірина відкинулася на спинку крісла. – Трохи іронії – саме те, що треба. Я це люблю.

– Власне, – погодився він. – Що найчастіше бачать у роботах Пінзеля? Граничну емоційність, експресивність, трагедію, страждання, шал пристрастей… І це все там, безперечно, є… Але що це? Ангелики сміються. Аж зуби показують, де ви таке бачили? Самсон ніби жартома з тим левом справляється. Гляньте в його обличчя. Ні? Вам так не видається?…

Зазвичай мовчазний, Ян Кумпа, виявляється, міг бути й говірким. Звукооператор людських голосів добряче попрацював над його голосом, досягнувши гармонії від оптимального поєднання гучності, висоти й тембру. Його не хотілося уривати… Голос для Ірини лишався одним із основних показників привабливості. Певно, ще й тому, що для неї, в її професійній сфері, він не міг стати складником загальної композиції. Вона з усього могла добути користь для своїх колекцій і показів, навіть зі співу, але зі слів, фраз, монологів, діалогів – ні. Органічно вплести їх у показ колекції їй поки що не вдавалося.

– Пінзель – великий жартівник, – почула вона. – І провокатор. А не лише геній трагічних пристрастей.

На Кумпине плече повільно опустився з повітря листочок – мабуть, черемховий. Ірина зняла його. Кумпа простежив очима за її рухом, за тим, як вона крутить листочком. А тоді торкнувся долонею свого чола, рука пішла вгору, провела по волоссю й зісковзнула з голови, спершись у коліно.

Галя перша побачила цих двох, а тоді й Ірина повернула голову, змахнувши рукою. «Яке цікаве в нього обличчя! – відзначила Галя подумки. – Поза категоріями гарне-негарне. Над усякі порівняння». Чоловік підвівся, посунув до неї плетене крісло й покликав офіціанта.

– Ян Кумпа, демонстратор одягу, – назвався, схиливши ледь помітно голову.

– Галя, Іринина товаришка, – відповіла вона. – Тримай. – Подала Ірині коробку з намальованими яблуками. – Фотосесія пройшла успішно. Я вже бачила макет афіші. Твої побажання взяли до уваги.

– А я коли побачу?

– Там ще треба дещо переробити. Завтра буде на твоїй електронці.

– Навіть якщо ви проти, – нагадав про себе Кумпа, – я все одно тепер мушу випити свою каву у вашому товаристві.

– Я не проти, – усміхнулася Галя. – А що ви замовили? Почувши відповідь, сказала офіціантові:

– Мені те саме. Насправді я на кілька хвилин, – додала, милуючись тим, який ефектний вигляд на білій скатертині, поряд із білою цукерницею, мав Іринин білий клатч. – Є плани. Хочу в Годовицю з’їздити.

– Сьогодні? – здивувалася Ірина.

– Сьогодні. Це ж близько, під Львовом. Ще раз на той костел подивлюся. Зателефоную Іванові… Це наш водій, – додала для Яна. – Він чекає на мій дзвінок. Ми надумали подати в журналі старе фото, ще тридцятих років, і сучасний вигляд костелу. Фотограф уже був там, усе зняв при вечірньому світлі.

– Годовиця? – перепитала Ірина. – Костел Усіх святих?…

– Він.

– Пінзель?

– Пінзель. «Самсон роздирає пащу лева», «Жертвопринесення Авраама»…

Ірина глянула на Яна:

– Їдьмо в Годовицю!

Ян зосереджено поливав струдель ванільним соусом. Він наче не помітив, що Ірина звертається до нього.

– Ти ж знаєш, що там давно тих скульптур немає. Вони в музеї, – втрутилася Галя.

– Звісно, знаю. Я самого костелу ніколи не бачила – тої будівлі, тих стін. Ти мене й минулого разу не взяла з собою, і тепер не хочеш брати. То що? – повернулася до Яна. – Що ви скажете на мою пропозицію?

Ян Кумпа прожував шматок струдля, ковтнув кави:

– Смачно, – сказав. – Їдьмо.

І Галя заходилася телефонувати Іванові, щоб повідомити про зміну планів. Вона утвердилася в думці, що Ірина симпатизує цьому Янові Кумпі і що варто тепер, не надто вдаючись у деталі, робити, як скаже подруга.

Кумпа їхав мовчки, його красномовство вщухло. Тепер його машина не була аж така чемна, як перше. Вона зухвало обминала всі перешкоди у вуличному потоці, аж поки вибралася з міста.

Вітер таки нагнав звідкись пелехаті хмари, почав накрапати дощ, але незабаром припинився. Вологою швидкісною трасою вони вилетіли з міста, повернули на Пустомити і невдовзі з’їхали на бічну дорогу. Далі посунули вже повільніше, проминули хати, старі й нещодавно збудовані, дісталися майже до центру села, повернули і побачили костел. Той, хто свого часу вибирав для нього місце, сподівався на особливий світловий ефект, коли храм осяватиме проміння пообіднього сонця.

Театральною завісою розсунулися дощові хмари, відслонивши позаду сцени синє тло і величні пошарпані декорації в центрі: одну жовту споруду, а другу, розміщену трохи ліворуч, – темнішу, із сіруватим відтінком. Храм і дзвіницю на пагорбі. Їх заливало м’яке розтоплене золото. І руда акварель стиглої осені – навсібіч, куди не глянь. Давній герб на фасаді костелу, над аттиком, спирався на балюстраду із залишками цегляного мурування. Високі пілястри увінчувалися кам’яними візерунчастими вазами.

Рушили втрьох до воріт та огорожі, покинувши машину при дорозі, де на узбіччі завмерла маршрутка з табличкою «На замовлення» на вітровому склі. У маршрутці, сплівши руки на грудях і насунувши на очі бейсболку, спав водій.

Ноги ковзали по вологій рудій траві. Галя йшла легко, вона вбралася так, як і годилося подорожній, – у черевики, джинси й куртку. Ірині доводилося високо піднімати ноги в туфлях на підборах, обминаючи високе дряпуче бадилля. Вона таки зачепилася коліном за якийсь шпичак, провела долонею по колготках і намацала стрілку.

Розсохлі вхідні двері в церкву трималися купи, бо були зв’язані грубим міцним дротом. Крізь широку шпарину можна було побачити моторошну картину. Всередині будівлі все поросло чагарником. У високих порожніх вікнах за дивом збереженими чавунними ґратами (а хто б їх видер на такій висоті?) гуляв вітер, гойдав дерева в небі. Від даху лишилися тільки дві тоненькі дуги колишніх склепінь. Вони були неначе дві цегляні вервечки в небі. Варварська руйнація домучувала храм, мов яка виснажлива, невиліковна хвороба.

Галя з Іриною мовчки пішли вздовж стіни. Ян глянув убік, туди, де школа й хати, і байдуже попрямував слідом.

Храм стояв, оточений високими деревами, на березі змілілого чи спущеного ставка. На його дні поблискувала благенька річечка. Потріскані грубезні стовбури з випнутим із землі корінням скидалися на слонячі ноги, припалі сухим пилом. Його подекуди зволожив нетривалий косий дощ. Гілляки – викручені, вузлуваті, наче покривлені подагрою пальці. Костел Усіх святих стримів у небо залишками мурів, плетивом тонких берізок нагорі, вони закоренилися між камінням, на жалюгідних острівцях завіяної в шпарки землі.

Хтось розмовляв по той бік костелу: вітер доніс молоді голоси і старече глухе бубоніння.

Але за будівлею нікого не було. Тут у стіні зяяла діра, крізь яку вони й потрапили всередину, залишивши Яна сидіти у траві, обличчям до ставка. Пройшли над неглибокою, зарослою травою ямою по дошці, що її кинув хтось на долівці. Завмерли посеред храму. Над головою – дві цегляні перетинки, вони щойно бачили їх крізь шпарку в дверях. Можна було тільки уявити собі, яким було колишнє склепіння. Тепер там – лише три ультрамаринові повітряні озера, обнесені деревами. Білий літак зі сліпучо-молочним шлейфом прорізав цю синь, звук чувся десь збоку.

І знову тиша. Тільки скрапує волога в траву, на розсипища вилущеного зі стін каменю. З повівом вітру долинає здалеку уривок дівочого сміху, а просто над головою стогне невидимий птах.

У нішах стін – залишки фресок, перед образом Богоматері – запалена лампадка. Мабуть, її поставили ті люди, чиї голоси вони щойно чули.

• Предыдущая
• 25/49
• Следующая