Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина - Страница 15

• Предыдущая
• 15/49
• Следующая

Шкода відривати дітей від їхніх справ. Що зміниться, коли вони сядуть до науки трохи пізніше? Нічого. Дітям важливо закінчити гру, не перервати зненацька цікавого дійства.

Магда вже бачить гостю крізь прочинене вікно, змахнула їй рукою. Вона працює за комп’ютером, тримаючи в оці ту частину садка, де діти бавляться. Їй добре видно зелену кімнату пісочниці з трьома самшитовими стінами, відкриту до кухонного вікна.

У садок виходять і вікна Куричевої майстерні, скляні від стелі до підлоги. Усю майстерню, залиту тепер світлом, можна наскрізь проглянути з садка, господар приставив її до будинку три-чотири роки тому. За склом – наче портрет у рамі – нерухомий профіль Ігоря. Луїза помічає його лише тепер, коли йде викладеною річковим камінням стежкою. Вона підносить руку, вітаючись до нього. А тоді опускає долоню й зупиняється.

… Він сидить на старому табуреті, увібравши голову в плечі, обхопивши тулуб лівою рукою, наче йому болить живіт, а правою зосереджено мне-виминає підборіддя. Обличчя похмуре, брови насуплені. Окуляри на чолі. Завмер за скляними дверима, застиг посеред безладу на підлозі на тлі охайних стелажів із інструментами – сокирками, долотом, рубанками, стамесками… Перед ним – безформна колода відомого тільки йому призначення. Це в неї він уп’явся очима.

Раптом звівся на прямі ноги, ступив два кроки до дерева – липового чи грушевого, бо переважно з цим матеріалом працює – і нахилився вперед. Мало носа не встромив у свою заготовину, скинувши окуляри з чола на перенісся. Точнісінько так, як рибалка на березі ставка! Руки – на розведених напівзігнутих колінах, погляд – на поплавці, і анішелесь. Щось там уважно визирає-винюхує. Голова поволі хилиться то в один бік, то в другий…

Підвівся. Торкнувся чола, пальці чух-чух-чух-чух. Два незграбні кроки назад. Мало не налетів на важезний табурет…

І тоді наче внутрішня пружина розтиснулася: стер рукою з лиця набурмосений вираз разом із сумнівами та зморшкою між бровами, висадив окуляри на лоба, кахикнув у кулак, щось хапнув з бічного стелажа. І приступив до дерева. Ніби йому ще одна пара рук виросла. Вхопив, затиснув і ну шмагати, різати, длубати, виколупувати, сікти, проштрикувати дрібними впевненими зосередженими рухами, не спиняючись. Тільки інструмент поблискував у руці та піт струменів по скронях, а одна крапелька раз у раз виростала на кінчику носа. Він збивав її вказівним пальцем знизу вгору.

У долішній кімнаті на столі – завжди свіжі квіти. Магда складала букет, устромляючи у вазу до рожевих гладіолусів білі з зеленкуватими прожилками. Кава у керамічних горнятках уже навіть не парувала.

– Що вони там?

– Бавляться. – Луїза ковтнула вистиглої кави. – Ігор працює. Мене ніхто й не помітив. Кожен на своїй хвилі.

– Тільки й спокою в хаті, коли кожен на своїй хвилі.

У чотири руки розібрали пакунки: Луїза по дорозі заїхала до великого торгового центру неподалік Зубри, накупила, радячись по мобілці, пральних порошків, шампунів, кремів, гелів і серветок – усього, про що згадала Магда. Вона працювала переважно вдома, а чоловік без неї часто купував щось геть не те.

Луїза тепер приїздила в «Зубрівку» до Куричів раз на тиждень – навчала дітей англійської. Тут усі друзі любили бувати, проте не кожен мав на це час. А Луїза мала. І не те щоб хвалилася цим, а все ж ніколи не приховувала, вважаючи це за один зі своїх помітних здобутків. Нарешті вона навчилася жити неспішно. Смакувати день від ранку до вечора і ніч від вечора до ранку. Оце, казала, усім наукам наука, навчитися жити тут і тепер.

Хрещені мами, Ірина та Галя, бачилися зі своїми похресниками, Сонькою й Кузьмою, не так часто, як Луїза. Заклопотані, по вуха в роботі, забігані, вони й зі своїми дітьми іноді перекидалися тільки кількома фразами на день. Усім хотілося іншого життя – розміреного, позбавленого шарпанини і зайвого клопоту. Ще й Луїза під’юджувала: ну що, мовляв, іще не всі статки заробили? Ще не сягнули вершин успіху? Розмірений плин життя давав їй змогу бавитися з Сонькою та Кузьмою, читати, а не лише навчати їх англійської. Вона раділа з того, що має на це час. Життя, казала, варте того, щоб його відчувати, пити, їсти, вдихати, мацати, чути й бачити, а не бігати з ранку до ночі по колу, висолопивши язика. Вона тому й подорож до Верховини організувала, щоб товаришки перевели дух, прийшли до тями.

Кілька кілометрів машиною від Львова до Зубри – і ти в «Зубрівці», в цьому благословенному мурашнику, де крім Магди, Ігоря й дітей завжди ще хтось є: помічниця Алла, Магдині батьки, які навідуються з Закарпаття, щоб побавити онуків, друзі, що заїжджають на якусь часинку або й надовше, сподіваючися знайти прихисток у кімнатці на другому поверсі. У тій кімнатці, де Галя свою книжку про Пінзеля писала, тікаючи від редакційного клопоту й домашньої буденщини, де якийсь час жив, посварившись із дружиною, набирався душевної рівноваги Куричів товариш – Маланюк.

Господарів майже не обтяжують ті гостювання, принаймні так воно видається, бо ніхто коло гостей особливо не впадає. Ігор виходить на кухню – вона ж вітальня, – де всі товчуться, з якихось бічних дверей, із глибин кімнат і коридорів, привітається, погомонить і знову зникає в нетрях будинку, звідки також можна потрапити до його майстерні. Магда нагодує, розпитає про новини – і до свого комп’ютера. Або у квітник. А гість, якщо він тут надовго, сам дає собі раду.

Господар називав своє житло термітником. Житлова конструкція «Зубрівки» зовні мала досить хаотичний вигляд, але в оселі кожен почувався комфортно. Можна було зайти в одні двері, вийти в другі, піти в одному напрямі, а опинитися зовсім в іншій частині будинку. Як працьовитий мураха, Курич розбудовував свій дім у ширину й висоту кілька довгих років: до колишньої стандартної коробки прибудував нові кімнати, а тоді – кілька комор і приміщення на господарські потреби. Там стояла пральна машинка, там Алла прасувала білизну, розкладала її по поличках уздовж стіни. Найостаннішим господаревим здобутком була скляна майстерня з розсувними дверима, які вели в садок.

Велика кухня правила воднораз за їдальню, вітальню й Магдин кабінет, бо мала форму неправильного багатогранника і саме цим подобалась усім: затишні закутки надавали їй неповторної привабливості.

Обіч одного вікна стояв великий стіл, навколо нього – куричівські саморобні крісла, творіння різних років. До другого вікна, що теж виглядало в садок із невеличкого еркера, тулився маленький столик з Магдиним комп’ютером. Їй не заважало, що у велику кімнату виходять троє дверей і що сюди спускаються сходи з другого поверху. На цьому перехресті хатніх шляхів їй редагувалося краще, ніж нагорі, де було занадто тихо й самотньо.

У Куричів не просто затишно, у них завжди ще й ситно. Тут неодмінно знайдуть для гостей щось смачненьке або зготують за двадцять хвилин – просте й невигадливе. Поки картопля печеться в духовці, вже ріжуть сало, несуть із комори кислу капусту (Алла наквасила цілу діжку), солені огірки чи помідори (це вже Магдині здобутки). Вино – закарпатське, від батьків, або й своє: червоне, з темного зубрівського винограду, з порічок та смородини, чи біле – яблучне, з чарівної Куричевої комори. Там, у темряві, на саморобному стелажі, пляшки лежать, наче дрова, ще й з написами, з чого зроблено вино і коли.

Тепер Луїза вчащає до друзів. Чоловік у рейсі, у маленькій мансарді на вулиці Коновальця чути, як дзвенить тиша. А тут, у «Зубрівці», відкриваються прості істини: про те, як смакує звичайне какао з його призабутим ароматом дитинства, і що нема смачнішого десерту, як два квадратики «Печива до кави», перемащені свіжим маслом та складені докупи, і як чудово сидіти за столом та гомоніти про все, що на думку спаде.

– Лу…

Малий Кузьма почув колись, як Кінь звертається до Луїзи, і відтоді теж називав її Лу, та ще й на «ти». Під тиском дорослих виправлявся, а згодом знову повертався до «ти»: вона ж товаришка в іграх, як сестра Сонька. Яка ж вона «ви»?

• Предыдущая
• 15/49
• Следующая