Сліпота - Сарамаго Жозе - Страница 51
- Предыдущая
- 51/60
- Следующая
Вітальня була, як усі вітальні, посередині невеличкий стіл, навколо нього канапи, де місця вистачило на всіх, на одній сіли лікар із дружиною і старий із чорною пов'язкою на оці, на другій дівчина в чорних окулярах і зизоокий хлопчик, на третій дружина першого сліпого й перший сліпий. Вони були стомлені й виснажені. Зизоокий хлопчик відразу заснув, поклавши голову на плече дівчині в чорних окулярах, він уже більше не згадував про каганець. Так минула година, це було схоже на щастя, у м'якому, лагідному світлі брудні обличчя здавалися чистими, блищали очі в тих, хто не заснув, перший сліпий узяв руку дружини і стиснув її, з цього жесту можна зробити висновок, як відпочинок тіла сприяє гармонії почуттів. І тоді сказала дружина лікаря, Зараз ми чого-небудь поїмо, але спочатку я хотіла б трохи поговорити з вами про те, як ми тут будемо жити, заспокойтеся, я не маю наміру повторювати те базікання, якого ми наслухалися з гучномовця в карантині, тут досить місця для спання, ми маємо дві кімнати, в яких спатимуть подружжя, у цій вітальні можуть спати всі інші, кожен на своїй канапі, завтра я піду добувати їжу, та, що маємо, вже закінчується, було б непогано, якби хтось пішов зі мною, щоб допомогти мені нести те, що я роздобуду, але також для того, щоб почати запам'ятовувати дорогу додому, впізнавати повороти, рано чи пізно я можу занедужати або осліпнути, я весь час чекаю, коли це станеться, мені тоді доведеться навчатися у вас, ще одне, для справляння природних потреб я поставлю відро на балконі, знаю, що в такий дощ і в такий холод виходити не вельми приємно, у всякому разі це краще, аніж створювати сморід у домі, не забуваймо, як нам жилося, коли ми були інтерновані, ми тоді опустилися на саме дно ганьби й безсоромності, хоч і в інший спосіб, але щось подібне може статися й тут, там, принаймні, ми могли наводити на своє виправдання підлоту людей, які жили зовні, тепер же ні, тепер усі ми рівні перед злом і добром, тільки, будь ласка, не запитуйте мене, що таке зло й що таке добро, ми це непомильно знали, формуючи свою поведінку в ту пору, коли сліпота була винятком, а поведінка слушна й поведінка хибна означали лише різні способи розуміння нашого ставлення до інших людей, а не до самих себе, тут немає за що вхопитися, пробачте мені за те, що я вам читаю лекцію з моралі, бо ви не знаєте й не можете знати, що означає мати зір у світі сліпих, я не цариця, я просто народилася для того, щоб побачити справжній жах, ви його лише відчуваєте, а я його не тільки відчуваю, а й бачу, а зараз дякую, що ви мене вислухали, й будемо вечеряти. Ніхто не поставив їй жодного запитання, лише лікар сказав, Якби мені повернувся зір, я дивився б у вічі іншим, бо крізь очі можна заглянути в душу, У душу, перепитав старий із чорною пов'язкою, Або в дух, назва мало що означає. І тоді несподівано, бо не варто забувати, що йдеться про особу, яка не навчалася високих наук, дівчина в чорних окулярах сказала, Усередині в нас є одна річ, яка не має назви, проте вона і є те, чим ми є.
Дружина лікаря поклала на стіл останні рештки їжі, потім допомогла всім посідати й сказала, Жуйте повільно, це допомагає одурити шлунок. Слізний пес не став просити їсти, він звик постувати, а крім того, либонь, подумав, що не має права після свого ранкового бенкету вихоплювати їжу з рота в жінки, яка плакала, щодо інших, то, схоже, вони зовсім його не цікавили. Посеред столу каганець із трьома носиками чекав, коли дружина лікаря дасть пояснення, які вона обіцяла, й вона дала їх по закінченні вечері. Дай-но мені свої руки, сказала вона зизоокому хлопчикові, потім повільно стала водити ними, мірою того як розповідала, Це кругла підставка, як бачиш, а це круглий стовпчик, що підтримує верхню частину, в яку наливають олію, а ось тут, обережно, не обпечися, стримлять три носики, один, два, три, крізь них протягнуто ґноти, скручені з матерії, які смокчуть олію зсередини, я підношу до них запаленого сірника, й вони починають горіти, поки не закінчиться олія, це дуже маленькі вогники, але вони дають досить світла, щоб ми могли бачити одне одного й те, що навколо нас діється, Я нічого не бачу, Одного дня ти зможеш бачити, й тоді я подарую тобі каганець, Якого він кольору, А ти бачив коли-небудь речі, виготовлені з міді, Не знаю, не пам'ятаю, що таке мідь, Мідь жовта, Он як. Зизоокий хлопчик замислився на трохи, Зараз він запитає про матір, подумала дружина лікаря, але помилилася, хлопець лише сказав, що хоче пити, його мучить спрага, Тобі доведеться зачекати до завтра, ми не маємо вдома води, й у цю мить вона пригадала, що вода в домі є, п'ять літрів чи навіть більше дорогоцінної води, яка досі зберігається у зливному бачку, вона не могла бути гіршою, аніж та, яку вони пили в карантині. Сліпа в темряві, вона пішла до туалету, навпомацки підняла кришку бачка, вона не могла бачити, чи справді там є вода, проте пальці підказали їй, що вода є, знайшла склянку, занурила її з усією обережністю й наповнила, цивілізація зробила оберт і повернулася до своїх первісних джерел. Коли повернулася до вітальні, всі сиділи на своїх місцях. Каганець освітлював обернуті до нього обличчя й начебто їм казав, Я тут, дивіться на мене, втішайтеся моїм світлом, бо воно не триватиме вічно. Дружина лікаря піднесла склянку до губів зизоокого хлопчика і сказала, Ось тобі вода, пий повільно, смакуй її, склянка води — це чудо, вона зверталася не до нього, вона не зверталася ні до кого, вона просто повідомляла світові, яке чудо — склянка води, Де ти її знайшла, це дощова вода, запитав чоловік, Ні, я набрала її з бачка, А хіба в нас не залишився балон із водою, коли нас звідси забрали, запитав він знову, й дружина вигукнула, А й справді, я геть забула, у нас залишився один балон, надпитий наполовину, й другий, зовсім непочатий, о, яка радість, не пий більше, не пий, сказала вона, звертаючись до малого, ми всі вип'ємо води чистої, я дістану наші найкращі келихи, поставлю їх на стіл, і ми вип'ємо чистої води. Цього разу вона взяла каганець і пішла на кухню, й повернулася з балоном, під світлом, яке проникало в нього, іскрилася дорогоцінна рідина, що в ньому містилася. Вона поставила його на стіл і пішла шукати келихи, найкращі, які в них були, з тонкого кришталю, й повільно, наче виконувала якийсь ритуал, наповнила їх. Потім сказала, Пиймо. Сліпі руки потяглися до келихів і знайшли їх, вони тремтіли, коли підіймали їх. Пиймо, повторила дружина лікаря. Каганець у центрі столу був наче сонце, оточене осяйними зорями. Коли келихи випили й поставили на стіл, дівчина в чорних окулярах і старий із чорною пов'язкою на оці плакали.
Ніч була неспокійною. Сновидіння, спочатку туманні та неясні, мандрували від сплячого до сплячого, щось брали тут, щось брали там, приносили із собою нову пам'ять, нові таємниці, нові бажання, тому ті, хто спав, зітхали й шепотіли, Це не мій сон, казали вони, але сон відповідав, Ти ще не знаєш своїх снів, і саме в такий спосіб дівчина в чорних окулярах довідалася, хто такий старий з чорною пов'язкою на оці, який спав за два кроки від неї, у такий самий спосіб він подумав, ніби довідався, хто вона така, лише подумав, бо сновидіння не контактують між собою для того, щоб стати однаковими. Коли на сході стало прояснюватися, пішов дощ. Вітер став ляскати по вікнах краплями дощу, здавалося, то ляскають тисячі батогів. Дружина лікаря прокинулася, розплющила очі й промурмотіла, Який дощ, потім відразу знову заплющила їх, у помешканні досі панувала непроглядна ніч, вона могла ще поспати. Проте спала вона не більш як хвилину й раптово прокинулася з думкою, що вона повинна зробити щось, відразу не згадала, про що йдеться, проте злива сказала їй, Підводься, ти ж хотіла дощу. Повільно, щоб не розбудити чоловіка, вона вийшла з кімнати, пройшла через вітальню, на мить зупинилася й подивилася на тих, хто спав на канапах, потім вийшла в коридор, а з коридору на кухню, у вікна якої дощ періщив із більшою силою, бо вітер дув із того боку. Рукавом халата, який був на ній, вона витерла запітніле скло балконних дверей і виглянула назовні. Небо перетворилося на суцільну чорну хмару, дощ із нього лив потоками. На підлозі балкона лежав купою брудний одяг, який вони скинули із себе, а також пластиковий мішок із взуттям, яке треба було помити. Помити. Рештки сну миттю розвіялися, саме це вона повинна зробити. Відчинила двері, ступила крок уперед, дощ умить намочив її з голови до ніг, наче вона стояла під водоспадом. Я мушу використати цю воду, подумала вона. Повернулася на кухню й, намагаючись створювати якомога менше шуму, почала збирати великі миски, каструлі, казанки, увесь той посуд, який міг наповнитися водою від дощу, що падав із неба, утворюючи суцільну завісу, яка коливалася й вигиналася під натиском вітру, вітру, що розгойдував її і підмітав нею дахи будинків, наче величезною торохкотючою мітлою. Вона винесла весь посуд назовні й поставила його вздовж балкона, попід ґратчастими перилами, тепер вона матиме воду, щоб випрати брудний одяг, помити обляпані гидкою багнюкою чоботи й черевики, Хоч би вона не припинилася, хоч би ця злива не припинилася, шепотіла вона, поки шукала на кухні мило, засоби для чищення, ганчірки для миття підлоги, усе те, чим можна було бодай трохи очистити, бодай зовсім трохи, цю нестерпну забрудненість душі, І тіла, сказала вона, ніби хотіла виправити свою метафізичну думку, потім додала, Це одне й те саме. Потім, ніби підтверджуючи свій неминучий висновок, гармонійну єдність між тим що вона сказала, й тим, що подумала, вона ривком зірвала із себе мокрий халат, і гола, приймаючи на своє тіло то лагідні доторки, то люте шмагання дощових струменів, заходилася прати одяг, а водночас мити саму себе. Шум води, яка клекотіла навкруг неї, перешкодив їй відразу помітити, що вона тут уже не сама. У дверях балкона з'явилися дівчина в чорних окулярах і дружина першого сліпого, невідомо, які передчуття, яка інтуїція, які внутрішні голоси розбудили їх, також невідомо, як вони знайшли сюди дорогу, й не варто тепер шукати цьому пояснення, можна припускати все що завгодно, Допоможіть мені, сказала дружина лікаря коли побачила їх, Як ми тобі допоможемо, адже ми не бачимо, сказала дружина першого сліпого, Зніміть той одяг, який на вас, чим менше нам потім доведеться сушити, тим краще, Але ж ми не бачимо, повторила дружина першого сліпого, Байдуже, сказала дівчина в чорних окулярах, ми зробимо все, що зможемо, А я потім закінчу, сказала дружина лікаря, виперу все, що залишиться брудним, а зараз до праці, ми з вами єдина жінка у світі з двома очима й шістьма руками. Можливо, в будинку навпроти, за тими зачиненими вікнами, якісь сліпі, чоловіки й жінки, розбуджені гучним стукотінням дощових крапель по склу, притиснувшись лобами до холодних шибок, запотілих від їхнього дихання та нічного туману, пригадують той час, коли так само, як тепер, вони дивилися, як падає з неба дощ. Вони не можуть уявити собі, що тут перебувають три голі жінки, такі, якими мати їх народила, вони здаються божевільними і, певно, таки схибнулися з розуму, люди при своєму здоровому глузді не вийдуть голими на веранду прати одяг під поглядами сусідів, і яка різниця, що тут усі сліпі, є речі, які не годиться робити, навіть якщо ніхто тебе не бачить, о Боже, як збігає вода по їхніх тілах, як вона стікає між грудьми, як затримується і зникає в темряві лобка, як ковзає і ллється по стегнах, можливо, ми несправедливо думаємо погано про цих жінок, можливо, ми просто неспроможні бачити й милуватися тим прекрасним і славним, що бодай один раз відбулося в історії цього міста, з балкона на землю звисала скатертина білого шумовиння, як би мені хотілося нескінченно падати разом із нею, чистому, обмитому, голому. Лише Бог нас бачить, сказала дружина першого сліпого, яка попри всі труднощі та розчарування зберігала віру в те, що Бог не сліпий, а дружина лікаря відповіла їй на це, Ні, навіть він нас не бачить, адже небо щільно затулене хмарами, тому лише я можу вас бачити, Я негарна, запитала дівчина в чорних окулярах, Ти худа й брудна, але негарною ти ніколи не будеш, А я, запитала дружина першого сліпого, Ти брудна й худа, як і вона, й не така гарна, але гарніша за мене, Ти дуже вродлива, сказала дівчина в чорних окулярах, Як ти можеш це знати, ти ніколи мене не бачила, Ти двічі мені приснилася, Коли, Удруге сьогодні вночі, Тобі снився твій дім, бо ти почувала себе спокійною і в безпеці, це природно, після того, що ми пережили, у твоєму сні я й була твоїм домом, а оскільки, щоб побачити мене, ти мусила наділити мене обличчям, то ти й вигадала його, Я теж бачу тебе гарною, хоч ти мені ніколи не снилася, сказала дружина першого сліпого, Це тільки зайвий раз доводить, що сліпота прикрашає негарних, Ти не негарна, Ні, я справді не можу назвати себе негарною, проте я вже не молода, А скільки тобі років, запитала дівчина в чорних окулярах, Десь уже близько п'ятдесяти, Як і моїй матері, І як вона, Що, як вона, Ти досі гарна, Раніше була гарнішою, Це відбувається з усіма нами, усі ми були колись гарнішими, Ти ніколи не була негарною, сказала дружина першого сліпого. Такими є слова, вони багато чого приховують, поєднуються одне з одним, здається, вони не знають, куди хочуть піти, буває так, що несподівано лунають два, три або чотири слова, самі по собі дуже прості, особистий займенник, прислівник, дієслово, прикметник, і вони наповнюють нас глибоким і невтримним хвилюванням, що виходить на поверхню шкіри й очей, розбуркує наші почуття, іноді й наші нерви більше не можуть витримати, вони й так витримували багато, витримували все, ніби ховалися за непроникним обладунком, можна було б сказати. Дружина лікаря має сталеві нерви, й ось ця жінка зі сталевими нервами заливається слізьми, почувши особистий займенник або прислівник, або дієслово, або прикметник, слова, які належать до звичайних граматичних категорій, до простих позначень, і те саме відбувається з двома іншими жінками, які позначені іншими займенниками, вони обіймаються, щоб утворити повне речення, три голі грації під проливним дощем. Бувають хвилини, які не можуть тривати вічно, ось уже більш як годину ці жінки перебувають тут, і час уже їм змерзнути, Я змерзла, сказала нарешті дівчина в чорних окулярах. З одягом уже більше нічого не зробиш, чоботи стали більш-менш чистими, тепер настала черга помитися й жінкам, вони намилили волосся й спини одна одній і сміялися так, як сміються малі дівчатка, які грали в піжмурки в саду в ту пору, коли ще не були сліпими. Світанок уже настав повністю, перше сонце виглянуло з-поза плеча світу, перш ніж знову сховатися за хмари. Дощ усе падав, але вже не такий сильний. Пралі увійшли на кухню й стали розтирати собі тіло махровими рушниками, які дружина лікаря дістала з шафи у ванній, їхні тіла не дуже приємно пахнуть пральними порошками, але таким є життя, хто не має собаки, той бере із собою на полювання кота, мило в них закінчилося як оком змигнути, та навіть так усім здалося, що в цьому домі є все, чи вони просто зуміли знайти добре застосування всьому, що тут було, нарешті вони прикрили свої тіла, халат дружини лікаря перетворився на мокру ганчірку, замість нього вона вдягла сукню з квітами й листям і стала найгарнішою з усіх трьох.
- Предыдущая
- 51/60
- Следующая
