Сліпота - Сарамаго Жозе - Страница 43
- Предыдущая
- 43/60
- Следующая
Страх повернувся, підступний і потаємний, як тільки вона проповзла вперед на кілька метрів, можливо, вона помиляється, можливо, саме тут, попереду, на неї чекає дракон із роззявленою пащею. Або простягне руку привид і відведе її у жахливий світ мерців, які ніколи не перестають помирати, бо завжди хтось воскрешає їх. Потім прозаїчно, з нескінченним, смиренним смутком вона подумала, що місце, в яке вона потрапила, це не продуктовий склад, а гараж, їй навіть здалося, ніби вона чує запах бензину, так може обманюватися дух, коли віддає себе під владу страховищ, які він сам таки й створив. Але тут її рука доторкнулася до чогось, і то були не липучі пальці привида, не розжарений язик і горлянка дракона, насправді вона відчула контакт із холодним металом, гладенькою вертикальною поверхнею, й зрозуміла, що вона, не знаючи, як це називається наштовхнулася на стелаж. Вона здогадалася, що поруч знайде й інші стелажі, які тягнуться паралельно цьому, і їй залишалося тільки знайти той, на якому викладені не миючі засоби, як тут, запах не одурить, а продовольчі товари. Не думаючи більше про те, з якими труднощами вона може зіткнутися, коли шукатиме сходи, вона стала нишпорити на полицях, обмацуючи, обнюхуючи, перекладаючи те, що там лежало. Там були картонні упаковки, скляні й пластикові пляшки, великі, середні й маленькі скляні банки, бляшанки, певно, з консервами, всілякі ємкості, торбини, тюбики, коробки. Вона без розбору наповнила всім цим добром один із мішків. А чи все тут їстівне, з тривогою подумала вона. Перейшла до інших полиць, і на другій із них сталося несподіване, сліпа рука, що не бачила, куди вона посувається, зачепила й збила на підлогу кілька маленьких коробок. Від торохкотіння, з яким вони попадали на підлогу, серце дружини лікаря мало не зупинилося. Це сірники, подумала вона. Тремтячи від. збудження, нахилилася, провела рукою по підлозі, відчула запах, який не можна сплутати з жодним іншим, і шарудіння паличок, коли підібрала й струснула коробку, ось та кришечка, яка висовується посередині, ось жорстка, як наждак, тертушка, об яку вона черкнула голівкою сірника, і спалахнуло крихітне полум'я, утворивши маленьку сферу розсіяного світла й освітивши навколишній простір, наче небесне світло, що пробилося крізь туман, о, мій Боже, світло існує, і я маю очі, щоб його бачити, нехай славиться світло. Після знайдення сірників пошуки стали легкими. Вона почала із сірникових коробок і заповнила ними майже весь пакет. Не треба брати їх усі, підказував їй голос здорового глузду, але вона не послухалася свого здорового глузду, а потім тремтливі вогники сірників стали показувати їй полиці з товаром і там, і там, і за короткий час вона наповнила свої мішки, перший їй довелося спорожнити, бо в ньому не було майже нічого такого, що могло їй згодитися, зате в інших зібралося багатство, за яке можна було б купити місто, не слід дивуватися тому, що цінності речей так змінюються, досить пригадати, як одного дня один король оголосив, що він готовий обміняти своє царство на коня, то чого б він лише не віддав, якби помирав від голоду, за ці пластикові мішки. Сходи нікуди не поділися, ось вони перед нею. Але спочатку дружина лікаря вмостилася на підлозі, відкрила пакет із ковбасою, ще один із нарізаним чорним хлібом, відкрила пляшку води й заходилася їсти, не відчуваючи жодних докорів сумління. Якщо вона зараз не поїсть, то в неї не стане сили, щоб віднести свій вантаж туди, де його потребують, вона не зможе виконати свій обов'язок постачальниці. Коли закінчила їсти, то взяла мішки, почепивши по троє на кожен лікоть, і простягши перед собою руки, присвічувала собі сірниками, поки не дійшла до сходів, потім із великими труднощами піднялася ними, їжа ще не дійшла їй до шлунка, потрібен був певний час, щоб вона дісталася до м'язів і нервів, поки що голова служила їй якнайкраще. Двері від'їхали вбік нечутно. А якщо в коридорі хтось є, подумала дружина лікаря, то що я стану робити. Там не було нікого, але вона знову себе запитала, То що я стану робити. Вона могла б, коли досягне виходу, обернутися й закричати, Там є їжа у глибині коридору, сходи, які ведуть у підвал, до складу, біжіть туди, я залишила двері відчиненими. Вона могла б так зробити, але не зробила. Допомагаючи собі плечем, зачинила двері, сказала сама собі, що ліпше буде мовчати, ви тільки уявіть собі, що сталося б, сліпі ринули б туди, мов божевільні, там відбулося б те саме, що відбулося в їхньому психдомі, коли почалася пожежа, вони покотилися б по сходах униз, розтоптані й розтовчені тими, хто натискав би на них згори, які також падали б, зовсім не одне й те саме ставити ноги на тверді сходи чи на слизьке людське тіло. Коли в, нас їжа закінчиться, ми знову зможемо прийти сюди, подумала вона. Перекинула мішки з пліч на руки, глибоко вдихнула повітря й заглибилася в коридор. Вони не побачать її, але запах годі приховати, Ковбаса, яка ж я дурна, що її наїлася, тепер вона утворить за мною живий слід. Вона стисла зуби, міцно вхопилася за шийки мішків, Я мушу побігти, сказала собі. Пригадала сліпого, пораненого скалкою скла в коліно, Якщо те саме станеться зі мною, якщо я втрачу пильність і наступлю на скло, можливо, ми забули про те, що ця жінка боса, вона ще не мала часу навідатися до взуттєвих крамниць, як робили інші сліпі в цьому місті, які хоч і втратили зір, проте мали змогу вибрати собі взуття навпомацки. Вона мусила бігти, й вона побігла. Спочатку намагалася прослизати між групами сліпих, не доторкаючись до них, але це примушувало її рухатися повільно і кілька разів зупинятися, щоб обрати собі дорогу, ненадовго, звичайно, але цього вистачало, щоб створити навколо себе ауру ковбаси, бо існують не лише аури запашні та ефірні, існують також аури, які примусять заволати будь-якого сліпого, А хто це тут наминає ковбасу, й поки не пролунали ці слова, дружина лікаря відкинула будь-яку обережність і кинулася бігти, натикаючись на людей і роз-штовхуючи всіх, хто траплявся на її шляху, згідно з принципом, рятуйся, хто може, який заслуговує на суворий осуд, бо так не можна ставитися до сліпих людей, які й без того вкрай нещасливі.
Коли вийшла на вулицю, з неба падала густа злива. Ліпше так, подумала вона, важко відсапуючись, ноги в неї тремтіли, запах чутиметься менше. Хтось ухопився за останню ганчірку, яка затуляла їй тіло вище пояса, тепер вона бігла з голими грудьми, які блищали, цілком доречне слово, від небесної води, яка по них стікала, хоч аналогія зі свободою на барикадах була неповною, пластикові мішки, які, на щастя, були повнісінькі, не дозволяли їй піднести їх угору, наче прапор. У цьому була для неї велика незручність, бо п'янкий запах розливався на рівні собачих носів, як їм тепер жилося без господарів, що дбали про них і годували їх, і майже ціла зграя супроводжувала дружину лікаря, на щастя, жодному з цих звірів не спало на думку вищирити зуби й перевірити на міцність кілька пластикових мішків. За такої зливи, що перетворилася мало не на потоп, можна було сподіватися, що люди поховаються й чекатимуть, коли погода зміниться. Проте цього не сталося, повсюди виднілися сліпі із задертими вгору роззявленими ротами, які тамували спрагу, підставляли під дощ усі куточки свого тіла, а найпередбачливіші та найрозважливіші тримали в руках відра, каструлі та інші ємкості й підіймали їх до щедрого неба, бо правильно кажуть, що Господь Бог посилає дощ тоді, коли на землі люди терплять від спраги. Дружині лікаря досі не спадало на думку, що можна скільки завгодно крутити у квартирі кран, проте жодної краплі дорогоцінної вологи ти не добудеш, так уже влаштована наша недосконала цивілізація, ми звикли до того, що закачану в труби воду постачають до помешкань, але забуваємо про те, що так може статися тільки тоді, коли є люди, які відкривають і закривають крани розподілення, є водокачки, які не можуть працювати без електричної енергії, є комп'ютери, що регулюють постачання води й утворюють резерви, й для всього цього потрібні очі. Також потрібні очі для того, щоб побачити цю картину, жінка, навантажена пластиковими мішками, брьохає по затопленій ву-лиці поміж купами гнилих покидьків та людськими і тваринними екскрементами, автомобілями й вантажівками, покинутими де завгодно, що захаращують дорогу, в деяких колеса вже обросли травою, і сліпими, сліпими, що наставляють угору роззявлений рот і вдивляються в біле небо, їм, либонь, здається неможливим, щоб із такого неба міг падати дощ. Дружина лікаря читає назви вулиць, деякі пригадує, деякі ні, і настає мить, у яку вона розуміє, що збилася з дороги й заблукала. Немає сумніву, вона зайшла невідомо куди. Вона повернула в один бік, повернула в інший, вона вже не пригадує ані вулиці, ані їхні назви, й тоді, в цілковитому розпачі, вона знеможено опустилася на брудну землю, обляпану чорною грязюкою, й відчуваючи, що втратила всі сили, останні сили, гірко заплакала. Собаки оточили її, стали обнюхувати мішки, але якось без переконаності, так ніби для них уже минув той час, коли їм хотілося їсти, один із них став облизувати їй обличчя, можливо, його від цуценячого віку привчали саме так утішати тих, хто плаче. Жінка лікаря погладила його по голові, провела долонею по його мокрій спині й решту сліз пролила в обіймах із ним. Коли нарешті підняла очі, слава богові перехресть, то побачила перед собою велику мапу, з тих, які муніципальні департаменти туризму вивішують у центрі міст, переважно для душевного спокою і користі приїжджих, які завжди хочуть знати, куди вони прямують, і де вони опинилися. Тепер, коли всі осліпли, легко критикувати службовців муніципалітету за витрачені кошти, проте варто виявити терпіння й зачекати, поки мине певний час, бо ми вже давно повинні були раз і назавжди затямити, що долі доводиться багато петляти, перш ніж вона зможе прибути туди, куди їй треба, лише вона знає, скільки їй треба було докласти зусиль, щоб помістити тут цю мапу й заплакана жінка змогла зрозуміти, де вона є. Вона була не так далеко від мети, як їй здалося, якби ти лишень звернула в іншому напрямку, якби пройшла по цій вулиці до майдану, проминула ці дві вулиці, що звертають ліворуч, звернула в першу вулицю праворуч, і ти вийшла б на ту, яку шукаєш, а номер будинку ти запам'ятала. Собаки не пішли за нею, щось відвернуло їхню увагу, а може, вони надто звикли до свого кварталу й не хотіли його покинути, лише той пес, що випив її сльози, супроводжував ту жінку, в якої він їх випив, мабуть, зустріч жінки з мапою, яку так ретельно підготувала доля, включала в себе й собаку. Отже, вони вдвох увійшли до крамниці, слізний собака анітрохи не здивувався, побачивши людей, які лежали на підлозі, такі нерухомі, що здавалися мертвими, він уже до такого звик, іноді йому дозволяли спати разом із ними, й коли наставав час прокидатися, вони майже завжди були всі живі. Прокидайтеся, якщо поснули, я принесла їжу, сказала дружина лікаря, але спершу зачинила двері, бо не хотіла, щоб її почув якийсь перехожий із вулиці. Зизоокий хлопчик першим підняв голову, більше піднятися він не міг, слабкість не дозволяла, інші затрималися трохи надовше, їм снилося, що вони перетворилися на камені, а всім відомо, яким тяжким буває їхній сон, як вони, наполовину повроставши в землю, стоять і чекають, розбудить їх хтось чи не розбудить. Проте слово «їжа» має магічні властивості, а надто тоді, коли прокидається апетит, навіть слізний собака, який не вміє розмовляти, завиляв хвостом, і цей інстинктивний рух нагадав йому, що він досі не виконав того обов'язку, який мають виконувати всі мокрі собаки, й несамовито став обтрушуватися, забризкавши всіх водою, собакам легше її позбутися, аніж людям, адже вони носять на собі шерсть, яка не дає їм промокнути наскрізь. Свята вода, яка пролилася безпосередньо з неба, є надзвичайно ефективною, її бризки допомогли каменям перетворитися на людей, тим часом як дружина лікаря здійснювала метаморфозу, один за одним відкриваючи пластикові мішки з їжею. Не всі мішки пахли так, як годиться пахнути тим харчам, які в них були, проте запах чорного хліба, якщо висловитися високим штилем, був квінтесенцією самого життя. Усі нарешті попрокидалися, з тремтячими руками, зі спотвореними обличчями, але тут лікар, так само як це раніше сталося зі слізним собакою, пригадав, до якого стану він належить, Обережно, багато не їжте, а то вам буде погано, Погано нам буває від голоду, заперечив перший сліпий, Ти слухай те, що каже сеньйор доктор, зауважила його дружина, й чоловік стулив рота, роздратовано подумавши, Він і без очей, а намагається нас повчати, його слова були недоречними, адже лікар був не менше сліпий, ніж інші, чому він і не помітив, що його дружина прийшла гола до пояса й попросила в нього піджак, щоб затулитися, інші сліпі подивилися в її бік та було вже пізно, треба було милуватися ЇЇ голими грудьми раніше.
- Предыдущая
- 43/60
- Следующая
