Сліпота - Сарамаго Жозе - Страница 37
- Предыдущая
- 37/60
- Следующая
У дверях, які вели до палат правого крила, з'явилася жінка, що стала дослухатися до розмови, не виявляючи своєї присутності. Це була та сама, яка одержала в обличчя струмінь крові, а в рот — струмінь сперми, та сама, на вухо якій дружина лікаря прошепотіла, Мовчи, а зараз вона подумала, Від того місця, де я сиджу, всередині цього кола, я не можу сказати тобі, Мовчи, не виказуй мене, але немає сумніву, що ти впізнала мій голос, неможливо, щоб ти його забула, моя долоня затуляла тобі рот, твоє тіло притулялося до мого тіла, і я тоді сказала тобі, Мовчи, й ось тепер настала мить довідатися, кого я справді тоді врятувала, довідатися, хто ти насправді є, тому я зараз заговорю гучним і зрозумілим голосом, щоб ти могла мене звинуватити, якщо така твоя доля і моя доля, й ось що я скажу, Підуть не тільки чоловіки, а й жінки, ми повернемося в те місце, де нас принизили, щоб від приниження нічого не залишилося, ми виплюнемо його, як ту гидоту, яку вони впорскували нам у рот. Вона сказала ці слова й стала чекати, і жінка, яку вона врятувала, нарешті заговорила, Куди підеш ти, туди піду і я, ось що вона сказала. Старий із чорною пов'язкою на оці усміхнувся, його усмішка здавалася щасливою; й, мабуть, вона була щасливою, запитати його зараз про це не можна, але цікаво подивитися, як змінився вираз на обличчях інших сліпців, так ніби щось пролетіло над їхніми головами, пташка, хмарина або перше й боязке світло. Лікар узяв дружину за руку, потім запитав, Чи хтось іще хоче довідатися, хто вбив того мерзотника, чи погодимося на тому, що рука, яка йому вкоротила віку, належала нам усім, була нашою спільною рукою. Ніхто йому не відповів. Дружина лікаря сказала, Дамо їм ще короткий термін, зачекаємо до завтра, якщо й завтра солдати не принесуть їжі, тоді нападемо. Вони підвелися на ноги й розділилися, одні повернули праворуч, інші ліворуч, необачно вони не подумали, що якийсь сліпий із палати бандитів міг підслухати їхню розмову, на щастя, диявол не завжди ховається за дверима, це прислів'я виявилося тут вельми доречним. Проте цілком недоречно пролунав голос із гучномовця, останнім часом він говорив не щодня, але якщо говорив, то в одну й ту саму годину, безперечно, в нього було вбудовано таймер, який в точно визначену мить умикав магнітофонну стрічку із записом, ми не знаємо, з якої причини вона іноді не вмикалася, це пояснювалося якимись подіями в зовнішньому світі, досить таки серйозними, бо в результаті плутався календар, збивався рахунок днів, що його намагалися здійснювати деякі сліпі, які були маніяками від природи або любителями порядку, що є поміркованою формою манії, ретельно зав'язуючи вузли на мотузці, либонь, вони не довіряли своїй пам'яті, як ті люди, котрі пишуть щоденник. Так от, тепер голос із гучномовця пролунав у не той час, у який він лунав зазвичай, певно, щось зламалося в його механізмі, вийшло з ладу реле, відійшла пайка, або запис застряг і ввімкнувся не тоді, коли треба, нам лише цього бракувало, мало того, що ми сліпі, а тепер ще й схибнутися можемо. Отже, в палатах, у коридорах пролунав останнім і марним застереженням владний голос, Уряд жалкує, що йому довелося діяти так енергійно, реалізуючи своє право й виконуючи свій обов'язок захищати населення країни всіма доступними йому засобами від кризи, яку ми переживаємо, опинившись перед чимось подібним до епідемії сліпоти, яку ми попередньо назвали білою хворобою, й у цьому своєму прагненні ми розраховуємо на розуміння й співпрацю всіх громадян, що мають допомогти нам зупинити поширення інфекції, якщо справді йдеться про інфекцію, а не про серію збігів, поки що непоясненну. Рішення оселити в одному приміщенні заражених осіб, а в ближньому, проте відокремленому від першого приміщення всіх тих, хто перебував із ними в якомусь контакті, було ухвалене лише після дуже поважних роздумів. Уряд глибоко усвідомлює свою відповідальність і сподівається, що ті, до кого звернене це послання, також усвідомлюють як сумлінні громадяни, що ними вони повинні бути, ту відповідальність, яка лягає на їхні плечі, і розуміють, що ізоляція, в якій вони тепер перебувають, є, окрім кількох суто особистих причин, актом солідарності з рештою національної спільноти. Тепер ми пропонуємо вам уважно вислухати інструкції, які будуть зараз зачитані. По-перше, електричне освітлення у вашому приміщенні завжди буде увімкнене, не намагайтеся тягтися руками до вимикачів, вони не працюють, по-друге, намагання покинути приміщення без попереднього дозволу загрожує вам негайною смертю, по-третє, в кожній палаті існує телефон, яким дозволено користуватися, лише замовляючи зовні продукти гігієни та чистоти, по-четверте, інтерновані повинні ручним способом прати свій одяг, по-п'яте, рекомендується вибрати в кожній палаті відповідального, йдеться про рекомендацію, а не про наказ, інтерновані можуть самоорганізуватися в той спосіб, який їм здається найкращим, після того як виконають попередньо названі правила й ті, які ми оголосимо далі, по-шосте, на вході тричі на день роздаватимуться ящики з продукцією, праворуч і ліворуч, відповідно призначені для пацієнтів і для тих, кого підозрюють у тому, що вони заражені, по-сьоме, всі рештки мають бути спалені, причому рештками ми називаємо не тільки залишки від їжі, а й ящики, тарілки та миски, їх виготовлено з матеріалів, які добре горять, по-восьме, спалювання має здійснюватися на внутрішніх подвір'ях будівлі та на обгородженій ділянці, по-дев'яте, інтерновані несуть повну відповідальність за всі негативні наслідки цих спалювань, по-десяте, у випадку пожежі, незалежно від того, буде вона випадковою чи умисною, пожежники її не гаситимуть, по-одинадцяте, так само інтерновані не повинні сподіватися на допомогу іззовні, якщо в їхньому середовищі виникнуть хвороби або безпорядки чи вони почнуть нападати одне на одного, по-дванадцяте, у випадку смерті, що станеться з природних причин, інтерновані повинні будуть закопати труп на задньому подвір'ї, по-тринадцяте, спілкування між крилом пацієнтів і крилом тих, хто підозрюється в зараженні, відбувається в центральному приміщенні будівлі, в тому самому, крізь яке вони сюди увійшли, по-чотирнадцяте, підозрювані на зараження, які осліпнуть, негайно повинні перейти в те приміщення, де перебувають сліпі, по-п'ятнадцяте, цю інформацію ми повторюватимемо щодня, о цій самій годині, щоб ознайомлювати з нею новоприбулих. Уряд, і на цьому слові світло погасло й гучномовець замовк. Один зі сліпих байдужим рухом зав'язав новий вузол на мотузці, яку тримав у руках, потім спробував порахувати їх, порахувати вузли на мотузці, а отже, й кількість днів, проте відмовився від свого наміру, бо надто густо вони були позав'язувані. Дружина лікаря сказала чоловікові, Світло погасло, Певно, якась лампа згоріла, адже їх не вимикали протягом багатьох днів, Погасли всі лампи, певно там, у зовнішньому світі, виникла якась проблема, Тепер і ти осліпла, Я зачекаю, коли зійде сонце. Вона перетнула вестибюль і виглянула назовні. Ця частина міста перебувала в темряві, погас і прожектор війська, мабуть, він був підключений до загальної мережі, а тепер, схоже, енергія вичерпалася.
Наступного дня, одні раніше, інші пізніше, бо сонце сходить не одночасно для всіх сліпих, багато залежить від того, наскільки в них тонкий слух, на зовнішніх сходах будівлі стали збиратися чоловіки й жінки, що прийшли з різних палат за винятком, як ми вже знаємо, палати сліпих бандюків, які в цей час, мабуть, уже снідали. Вони чекали, коли заскриплять немазані завіси, заскрегочуть, відчиняючись, двері брами, тобто пролунають звуки, які повідомляють, що привезли їжу, потім прозвучить голос сержанта, Не наближайтеся, не наближайтеся, зашарудять кроки солдатів, глухо гепнуть кинуті на землю ящики, й армійські черевики, відступаючи, затупотять набагато частіше, знову заскрегоче, зачиняючись, брама, й нарешті пролунає дозвіл, Забирайте. Вони чекали, поки ранок перейшов, у полудень і поки день став хилитися до вечора. Ніхто, навіть дружина лікаря, не наважувався запитати, чи привезуть їжу. Бо поки не пролунало це запитання, не пролунала й відповідь, Ні, якої всі так боялися, а поки вона не пролунала, то залишалася надія почути щось на зразок, Скоро її привезуть, скоро її привезуть, потерпіть іще трохи, поголодайте якусь часину. Деякі, попри все своє бажання потерпіти, не могли витримати далі й падали на підлогу, так ніби їх щойно опанував сон, над ними клопоталася дружина лікаря, можна було тільки дивом дивуватися, як ця жінка знала про все, що відбувалося навколо, певно, вона володіла шостим почуттям, могла бачити без очей, завдяки їй зомлілі бідолахи не залишалися лежати під гарячим сонцем, їх відносили до помешкання, де бризкали на них водою і ляскали по щоках, допомагаючи їм знову прийти до тями. Але розраховувати на них як на учасників бойових дій, звичайно, не випадало, вони були неспроможні й кицьку потягти за хвоста, як говориться в дуже давньому прислів'ї, де, щоправда, не пояснюється, з яких таких надприродних причин тягти за хвіст кицьку легше, аніж кота. Нарешті старий із чорною пов'язкою на оці сказав, їжу нам не привезли, їжу нам не привезуть, ходімо добувати їжу. Вони підвелися на ноги, одному Богові відомо, де взявши силу, й пішли, щоб зібратися в палаті, найдальшій від фортеці озброєних бандюків, бо про обачність не слід було забувати. Звідти послали розвідників в інше крило, природно, тих сліпих, які там жили, адже вони краще знали місцевість. Якщо помітите найменший підозрілий рух, приходьте нас попередити. Дружина лікаря пішла з ними й незабаром принесла не вельми підбадьорливі вісті, Вони забарикадували двері чотирма ліжками, які поставили одне на одне, А звідки ти знаєш, що їх там чотири, запитав хтось, То було неважко, я помацала їх, А вони тебе не помітили, Не думаю, Що будемо робити, Ми підемо туди, знову прилучився до розмови старий із чорною пов'язкою на оці, підемо туди, як ми вже постановили, бо якщо ми туди не підемо, то помремо повільною смертю, Декотрі помруть швидкою смертю, якщо підемо, сказав перший сліпий, Той, хто наготувався померти, вже мертвий, хоч і не знає про це, Те, що нам судилося померти, ми знаємо ще від народження, А тому можна сказати, що всі ми, в якомусь розумінні, народжуємося мертвими, Облиште марні розмови, сказала дівчина в чорних окулярах, сама я не можу туди піти, і якщо сьогодні ми не зробимо те, про що домовилися, тоді я ляжу в ліжко й дозволю собі померти, Помирає лише той, чиї дні полічені, а більше ніхто, сказав лікар і, підвищивши голос, запитав, Хто вирішив іти, підійміть руку, ось що відбувається з тими, хто двічі не подумає, перш ніж розкрити рота і щось сказати, який сенс просити, щоб люди підняли руки, якщо тут немає нікого, хто міг би їх порахувати, так принаймні думала більшість, а тоді сказати, Тринадцять, після чого, безперечно, виникла б нова принципова дискусія, де доводили б, що у світлі логіки було б правильним знайти ще одного добровольця, який би зламав чортову дюжину, або уникнути її через зменшення кількості, кинувши жереб і в такий спосіб визначивши, кого треба усунути. Деякі підняли руку, але якось неохоче, чи тому, що боялися небезпеки, на яку доведеться себе наразити, чи тому, що помітили абсурдність наказу. Лікар засміявся, Якою дурістю з мого боку було просити вас, щоб ви підняли руку, ми проголосуємо інакше, нехай відійдуть убік ті, хто не може або не хоче йти, а з іншими ми опрацюємо план дій. Почалася штовханина, почулося тупотіння кроків, шепіт зітхання, потроху-помалу відходили вбік слабкі й полохливі, й задум лікаря виявився не лише ефективним, а й великодушним, бо так було дуже важко з'ясувати, хто був у їхніх рядах і хто їх покинув. Дружина лікаря порахувала тих, які залишилися, їх було сімнадцятеро, разом із нею та з її чоловіком. З першої палати правого крила були ще старий із чорною пов'язкою на оці, продавець аптеки, дівчина в чорних окулярах, а добровольці з інших палат були виключно чоловіками, за винятком жінки, яка сказала, Куди ти підеш, туди і я піду. Ця жінка також приєдналася до них. Вони вишикувалися у проході між ліжками, лікар їх порахував. Сімнадцять, сказав він, нас сімнадцятеро. Малувато, коментував продавець аптеки, з такою кількістю нам не пощастить здобути перемогу. Фронт атаки, якщо мені дозволено застосувати цей військовий термін, має бути в нас вузьким, сказав старий із чорною пов'язкою на оці, бо нам треба прорватися у двері палати, і якби нас було більше, це тільки ускладнило б справу. Ми там застрягли б, погодився хтось, і, схоже, всі були задоволені тим, що їх мало.
- Предыдущая
- 37/60
- Следующая
