Сліпота - Сарамаго Жозе - Страница 21
- Предыдущая
- 21/60
- Следующая
І саме в цю мить, так ніби там чекали кодового слова, якого-небудь сезам відкрийся, пролунав нарешті голос із гучномовця, Увага, увага, інтернованим дозволяється вийти й забрати їжу, але стережіться, якщо хтось підійде надто близько до брами, він спочатку одержить попередження голосом, а в тому випадку, якщо негайно не поверне назад, другим попередженням стане постріл. Сліпі рушили вперед повільно, одні, упевненіші в собі, пішли прямо туди, де, на їхню думку, були двері, інші, які не так вірили у свої початкові спроможності орієнтуватися наосліп, воліли пересуватися, доторкаючись рукою до стіни, у такий спосіб вони не могли помилитися, якщо наштовхувалися на стіну, то просто мусили повернути під прямим кутом і йти далі до дверей. Владний, нетерплячий голос із гучномовця повторив заклик. Зміна тону, яку помітили навіть ті, в кого нібито не було причин боятися, налякала сліпих. Один із них заявив, Я звідси не вийду, вони хочуть лише виманити нас надвір, а тоді вколошкати всіх до одного, Я також не вийду, сказав інший, І я теж, підхопив третій. Вони зупинилися в нерішучості, декотрі хотіли вийти, але страх опанував усіх. З гучномовця знову почувся голос, Якщо протягом трьох хвилин ніхто не з'явиться, ми заберемо ящики з харчами. Погроза не подолала страх, але вона заштовхала його кудись у найдальші куточки мозку, й він заховався там, наче зацькований звір, що причаївся, чекаючи нагоди, коли зможе напасти. Обережно, кожен намагаючись сховатися за іншим, сліпі вийшли на майданчик зовнішніх сходів. Вони не могли бачити, що ящики не були поблизу від перил, де вони сподівалися їх знайти, не могли знати, що солдати, боячись підхопити заразу, не захотіли навіть наблизитися до мотузки, за яку трималися сліпі. Ящики з їжею були складені приблизно на тому самому місці, де дружина лікаря підібрала лопату. Просувайтеся, просувайтеся, наказав сержант. Штовхаючись і натикаючись один на одного, сліпі намагалися вишикуватися в лінію, щоб просуватися більш-менш упорядковано, але сержант наказав їм, Ящики стоять не там, відпустіть мотузку, зверніть праворуч, я кажу, відійдіть праворуч, по свою праву руч, йолопи, не треба мати очі, щоб знати, з якого боку розташована твоя права рука. Попередження було зроблене вчасно, деякі сліпі з пунктуальним складом розуму зрозуміли наказ буквально, якщо їм сказано звернути праворуч, то логічно буде звернути праворуч від того, хто говорить, тому вони намагалися пройти під мотузкою й вирушити на пошуки ящиків казна-куди. За інших обставин це гротескне видовище примусило б зареготати найсерйознішого зі спостерігачів, можна було померти зо сміху, дивлячись, як кілька сліпих просувалися вперед навкарачки, тицяючи носом у землю, як свині, й водячи рукою поперед себе в повітрі, тоді як інші, які боялися, що непроглядний білий простір, не маючи вгорі над собою даху, їх проковтне, розпачливо трималися за мотузку й нагострювали вуха, чекаючи першого вигуку від того, хто першим натрапить на ящики. Найбільшим бажанням солдатів було націлити свої автомати і з холодною розважливістю постріляти всіх цих божевільних, які повзали перед їхніми очима, наче кульгаві краби, припадаючи на відірвану передню клешню. Вони знали, що сьогодні вранці в казармі перед своїм вишикуваним підрозділом командир полку сказав, що проблема сліпих може бути розв'язана через фізичну ліквідацію їх усіх, і тих, що вже осліпли, і тих, що скоро осліпнуть, відкинувши хибно сприйняту гуманність, не реагуючи на їхні благання, у той самий спосіб, у який хірург відтинає заражену гангреною ногу, щоб урятувати тіло. Сказ дохлої собаки, сказав він для прикладу, лікується самою природою. Деяким солдатам, менш чутливим до красот образної мови, було нелегко зрозуміти, який стосунок до сліпих може мати дохла скажена собака, проте вони не могли не визнати, що слово командира полку, теж висловлюючись образно, має не меншу ціну, аніж вагу, бо ніхто не зможе так високо залізти по службовій драбині, не переконавши начальство в тому, що він завжди й у всьому правильно мислить, говорить і робить. Один зі сліпих нарешті натрапив на ящики й радісно за-кричав, обіймаючи їх, Вони тут, вони тут, і якщо коли-небудь до цього чоловіка повернеться зір, він, безперечно, не зможе з більшою радістю та веселістю повідомити про цю дивовижну новину. Через кілька секунд сліпі, можна сказати, попадали на ящики, переплівшись там руками й ногами, тягнучи кожен ящик до себе, сперечаючись за свою першість, Це я його знайшов, це я. Ті, хто не наважився відірватися від мотузки, тепер нервували, тепер вони боялися зовсім іншого, вони боялися, що за свої лінощі та своє боягузтво не будуть допущені до розподілу харчів, Ага, вам не захотілося плазувати по землі із задертою вгору дупою, боячись одержати кулю, тож і поголодуйте тепер, згадавши, як розумний чоловік сказав, що хто боїться, той не їсть. Підштовхуваний цією думкою, один із них покинув мотузку й пішов, простягши перед собою руки, в той бік, де зчинилася колотнеча, Ви не зможете залишити мене ні з чим, але голоси несподівано змовкли, чулося лише скрипіння перетягуваних ящиків, приглушена лайка, безліч розсіяних і неясних звуків, які лунали з усіх боків і з жодного конкретно. Він у нерішучості зупинився, хотів повернутися до мотузки, але відчуття орієнтації покинуло його, в його білому небі не було зірок, тепер він чув лише голос сержанта, що давав інструкції, як перетягти ящики до вестибюля, тому все, що він казав, стосувалося лише тих, котрі перетягували ящики, якщо ти хочеш кудись прибути, то все залежить від того, де ти тепер перебуваєш. Уже ніхто зі сліпих не хапався за мотузку, їм досить було піти у зворотний бік, і тепер вони чекали на майданчику сходів, коли повернуться всі, хто ще туди не дістався. Заблуканий сліпий не наважувався зрушити з того місця, де був. Переляканий і стривожений, він голосно крикнув, Допоможіть мені, будь ласка, він не знав, що солдати вже взяли його на мушку й чекали, коли він переступить через заборонену невидиму лінію, яка відокремлювала смерть від життя, Ти що, сліпий бевзю, вирішив оселитися на новому місці, запитав сержант, але в його голосі звучали нотки нервозності, бо насправді він не поділяв думку свого командира, Хто мені гарантує, що завтра це лихо не постукає в мої двері, що ж до солдатів, то тут усе ясно, дай їм наказ, і вони вбиватимуть, дай інший — і вони помруть, Дозволяю стріляти лише за моїм наказом, крикнув сержант. Ці слова примусили сліпого зрозуміти, в якій небезпеці він перебував. Він упав навколішки й благально вигукнув, Будь ласка, допоможіть мені, скажіть, куди я повинен іти, Іди собі, сліпий хлопче, іди, фальшиво дружнім тоном порадив йому один із солдатів, сліпий підвівся на ноги, ступив три кроки, але знову застиг на місці, йому здалася підозрілою інтонація солдата, і він зрозумів, що коли послухається й піде туди, куди його кличуть, то зустрінеться з кулею, яка замінить йому одну сліпоту на іншу. То була, так би мовити, злочинна ініціатива одного із солдатів із поганим характером, яку сержант негайно скасував двома послідовними криками,
Зупинися, Зроби напівоберт, після чого суворо вичитав неслухняному солдатові, який, либонь, належав до того сорту людей, що їм не можна давати рушницю в руки. Підбадьорені прихильним втручанням сержанта, ті сліпці, які дійшли до майданчика сходів, підняли гучний крик, що послужив магнітним полюсом для заблукалого сліпого індивіда. До нього повернулася впевненість у собі, й він тепер рухався по прямій лінії, Не замовкайте, не замовкайте, казав він, тоді як сліпі плескали в долоні, ніби спостерігали за бігуном, який виграв тривалий і виснажливий марафон. Його прийняли в обійми, адже випадок був незвичайний, а саме за таких несприятливих обставин, як пережитих, так і передбачуваних, можна впізнати друзів.
Проте братання тривало недовго. Скориставшися з метушні, кілька сліпців зникли з ящиками, які змогли перенести, що явно суперечило їхнім добрим намірам домогтися справедливого розподілу продуктів, їхні порядні колеги, яких, до речі, завжди буває більше, аніж зголошується, обурено запротестували, в тому сенсі, що так жити не можна. Якщо ми неспроможні довіряти одне одному, то куди ми прийдемо, риторично запитували одні, тоді як інші цілком справедливо вигукували, Ці сучі діти просять доброго прочухана, насправді вони нічого подібного не просили, але всі розуміли, що означав цей вираз, брутальність якого могла виправдати лише його надзвичайна доречність. Уже зібравшись у вестибюлі, сліпі дійшли згоди, ніби намагалися в найпрактичніший спосіб розв'язати першу частину надзвичайно делікатної ситуації, яка виникла, порівну розділити між двома палатами ті ящики, які залишилися, причому, кому яка половина дістанеться, вирішуватиме жереб, і при цьому створити комісію, яка розслідує, куди зникли втрачені, а точніше кажучи, вкрадені ящики, з метою їх повернути. Вони згаяли якийсь час, сперечаючись, як уже ввійшло в них у звичай, чи спочатку їм треба поїсти, а потім провести розслідування, чи навпаки, й перемогла думка, що, взявши до уваги, скільки годин їм довелося не з власної волі голодувати, то спершу їм треба задовольнити потреби шлунка, а вже потім організувати розслідування, І не забудьте поховати своїх мерців, нагадав хтось із першої палати, Ми ще їх не повбивали, а ти вже хочеш, щоб ми їх поховали, відповів якийсь жартівник із другої палати, весело жонглюючи словами. Усі засміялися. Проте незабаром стало відомо, що негідників у палатах немає. У дверях і першої, і другої палати давно стояли сліпі, чекаючи, коли прибуде їжа, і вони розповіли, що справді чули, як по коридору дуже швидко пройшли люди, які, схоже, несли щось важке, але в палати ніхто з них не заходив, а тим більше з ящиками їжі, в цьому вони могли заприсягтися. Хтось висунув пропозицію, що найпевніший спосіб з'ясувати особи тих людей — це всім, хто тут присутній, полягати на свої ліжка, тоді ліжка, що залишаться порожніми, безперечно належатимуть тим злодіям, і залишиться тільки дочекатися, коли вони, облизуючись, повернуться звідти, де заховалися, й дати їм добрячої хлости, щоб навчити їх шанувати священний принцип колективної власності. Прийняття цієї пропозиції, цілком доречної й пройнятої глибоким правовим духом, мало, проте, одну істотну ваду, бо вона вимагала відкласти невідомо на який час такий жаданий і вже захололий сніданок. Спочатку поїмо, сказав один зі сліпих, і більшість погодилася з ним, що так буде краще, якщо спочатку ми поїмо. На їхнє лихо, поїсти можна було лише ту мізерію, яка залишилася від сніданку після того, як його ганебно розікрали. У цей час у якомусь прихованому закутні старої й напівзруйнованої будівлі злодії, певно, поглинали подвійні та потрійні порції їжі, яка несподівано для них виявилася кращою, ніж зазвичай, там була кава з молоком, уже захолола, звісно, галети й хліб із маргарином, тоді як люди порядні не мали іншої ради, як задовольнитися удвічі-втричі меншими порціями, і то не всього, що там було.
- Предыдущая
- 21/60
- Следующая
