Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 30

• Предыдущая
• 30/150
• Следующая

Ваєрмен, не перестаючи підвивати, поповз накарачках за своїм втеклим столом. Простягнув руку, намагаючись вхопити його за ніжку, але стіл відплигнув далі, ніби відчувши наближення ловця. Ваєрмен зарився лицем у пісок і, відпльовуючись, не переставав сміятися. Я перекотився на спину й хапав ротом повітря, ледь не зомліваючи, але не в змозі припинити регіт.

Отак я й познайомився з Ваєрменом.

Через двадцять хвилин стіл стояв на старому місці. Усе виглядало майже пристойно, але кожен наш позирк на парасольку провокував напади хихотіння. Вона, з одним прорваним клином, криво стирчала над столом, нагадуючи п’яницю, що намагається прикинутись тверезим. Уцілілий стілець Ваєрмен підсунув ближче до торця дерев’яного хідника і на моє наполягання сам сів на ньому. Я сидів просто на хіднику, хоча тепер позаду мене й не було спинки, звідти мені буде легше (не кажучи вже про елегантність) підвестися. Ваєрмен запропонував принести повний глечик. Я сказав, що не варто турбуватися, але погодився розділити з ним чай з того дивом уцілілого бокалу.

— Тепер ми брати по воді, — заявив він, коли ми допили.

— Це якийсь індіанський ритуал? — спитав я.

— Та ні, це з «Чужинця у чужій землі» Роберта Гайнлайна[117]. Хай благословенна буде пам’ять про нього.

Мені спало на думку, що я жодного разу не бачив його з книжкою на цьому смугастому стільці, проте я промовчав. Чимало людей не читають на пляжі; від відблисків яскравого світла, буває, болить голова. Я симпатизував людям з головним болем.

Він знову почав сміятися. Прикривав собі рота обома руками — як дитина — але сміх проривався назовні.

— Досить, Господи, досить. У мене вже всі м’язи черева болять.

— І в мене теж, — підпрігся й я.

Якийсь час ми мовчали. Бриз того дня доносив нам від Затоки прохолодну свіжість з печальною ноткою солі. Парасоля лопотіла проріхою. Темна пляма на піску, де вилився чай з глека, була вже майже сухою.

Він тихо заіржав.

— Ти бачив, як стіл намагався втекти? Стіл, курво!

Я теж пирснув. Стегно мені пекло і м’язи на животі боліли, але як для людини, що мало не досміялася до втрати свідомості, почувався я пречудово.

— Алабамо, втікай, — промовив я.

Він кивнув, не перестаючи струшувати пісок з обличчя.

— «Вдячний мертвяк»[118], 1979 рік, чи близько до того. — Відтак усміхнувся, почав знов-таки хихотіти, хихіт його став сміхом, а той наново перейшов у дикий регіт. Він тримався за черево й стогнав. — Не можу, нема сили зупинитися, але ж... Наречена Хрещеного Батька! Господи-Ісусе! — І так його трусило й далі.

— Ти ж їй не скажеш, що я таке бевкнув? — спитав я.

Він перестав сміятися, але посмішка на губах залишилася.

— Я обережний, мучачо. Проте... це тобі навіяв її капелюх, авжеж? Той її великий солом’яний капелюх. Як у Марлона Брандо[119], коли він грається в садочку з дитинчам.

Насправді мене тоді вразили її кеди, але я кивнув, і ми ще трохи посміялися.

— Якщо ми зарегочемо, коли я вас знайомитиму, — реготнув він (либонь від самої думки про те, як ми зарегочемо; істерика ж бо не минається легко), — то скажемо, що згадали, як піді мною луснув стілець, добре?

— Добре, — погодився я. — А що ти мав на увазі, кажучи, що вона і є кимось на кшталт цього?

— Ти й справді не знаєш?

— Без поняття.

Він показав рукою на Велику Ружу, дім звідси виглядав крихітним. Далеченько буде йти назад.

— Як вважаєш, хто володіє твоїм будинком, аміго[120]? Звичайно, я розумію, що за проживання в ньому ти заплатив якомусь агенту або компанії з оренди курортної нерухомості, та чи відомо тобі, на чиєму рахунку осіли твої грошенята?

— Здогадуюсь, що на банківському рахунку міс Істлейк.

— Саме так. Міс Елізабет Істлейк. Зважаючи на її вік — вісімдесят п’ять — можеш називати її Старенька Міс. — Його знову почав розбирати сміх, він струснув головою і промовив: — Я мушу перестати. Втім, щиро скажу, давненько вже я не мав нагоди з чогось так від пуза нареготатися.

— Та й зі мною та сама історія.

Він подивився на мене — безрукого, з одного боку зшитого на живу нитку — і кивнув. Відтак ми просто мовчки дивилися на Затоку. Я давно знав, що до Флориди люблять приїздити люди старі або хворі, бо тут увесь рік доволі тепло, а зараз подумав, що Мексиканська затока[121] теж грає в цім якусь роль. Просте споглядання спокійної осяяної сонцем площини само по собі зцілює. Це велика річ Затока, хіба ні? Достатньо велика, щоб чимало чого скидати в неї, спостерігаючи, як воно зникає.

За якийсь час Ваєрмен промовив, вказуючи великим пальцем собі через плече на білі стіни під помаранчевою черепицею.

— А хто володіє будинками, що розташовані між оцим та твоїм, як ти вважаєш? Цей, між іншим, на плані графства позначено як Гніздо Чаплі, але я його називаю El Palacio de Asesinos.

— Ти хочеш сказати, що вони теж належать міс Істлейк?

— Саме так, — підтвердив він.

— Чому ти називаєш її садибу Палацом убивць?

— Ну, в моєму вільному перекладі на англійську це означає просто «Криївка злодіїв», — пояснив Ваєрмен з винуватою посмішкою. — Садиба має такий вигляд, що в ній би радо зупинився якийсь поганий хлопець з вестерну Сема Пекінпа[122]. А взагалі, тут аж шість чудових будинків між Гніздом Чаплі й Лососевою мизою...

— Я називаю свій дім Великою Ружею... це в перекладі на мою мову.

Він кивнув.

— El Rosando Grande — гарне ім’я. Мені подобається. Ти там... довго ще житимеш?

— Я орендував дім на рік, але, якщо чесно, не знаю. Хоч я й не боюся підлого сезону — здається, так тут це називають, — але ж треба зважати на урагани.

— Еге ж, ми тут усі зважаємо на урагани, особливо після Чарлі й Катрини. Хоча будинки між Лососевою мизою і Гніздом Чаплі спорожніють задовго до початку сезону ураганів. Та й увесь цей острів буде тоді порожнім. До речі, його з таким же успіхом можна було назвати острів Істлейк.

— Ти хочеш сказати, що він весь належить їй?

— Це складно навіть для такого хлопця, як я, котрий у своєму іншому житті працював юристом, — промовив Ваєрмен. — У прадавні часи її батько володів усім островом, плюс добрячим шматком землі на західному узбережжі континентальної Флориди. У тридцяті роки він продав усе, крім цього острова. Північна частина Думи належить міс Істлейк, тут нема ніяких сумнівів. — Ваєрмен махнув рукою, вказуючи на північний кінець острова, на ту його частину, котру він пізніше охарактеризує так: «Гола, як піська стриптизерки». — Земля, з будівлями на ній, від Гнізда Чаплі (найкомфортабельнішої тут садиби) до твоєї Великої Ружі найрентабельніша. Вона дає прибуток, який їй навряд чи потрібен, бо батько залишив їй і її сестрам mucho dinero[123].

— А скільки їх у неї...?

— Жодної душі, — відповів Ваєрмен. — Дочка Хрещеного Батька остання, — він пирхнув і затряс головою. — Я мушу перестати її так називати, — сказав він радше самому собі.

— Якщо це так. Мені цікаво, чому решта острова не забудована. Зважаючи на будівельно-квартирний бум у Флориді, мені це видалося диким з першої миті, тільки-но я переїхав міст.

— Ти говориш як фахівець. Ким ти був у своєму іншому житті, Едгаре?

— Будівничим.

— А тепер в тебе все позаду?

Я міг би замкнутися — я не знав його достатньо добре, щоб ставати відвертим, — але я цього не зробив. Гадаю, наш спільний досвід істерики зіграв тут свою роль.

— Так, — зізнався я.

• Предыдущая
• 30/150
• Следующая