Выбери любимый жанр

Коли впаде темрява - Кінг Стівен - Страница 40


Изменить размер шрифта:

40

Легковажний жарт, але я тоді якраз і перебував у легковажному настрої.

Звичайному літньому настрої. Вона знову зміряла мене поглядом, а тоді вже усміхнулася. Простягла руку. Назвалася — Пола Робсон. Простягнула вона мені — не, як годилось би, праву, — а ліву руку, на котрій сяяла проста золота обручка. Мабуть, навмисне, як гадаєте? Але про свого чоловіка, що займається імпорт-експортом, вона розповіла вже пізніше. У той день, коли надійшла моя черга звертатися по допомогу до неї.

У ліфті я порадив їй очікувати від мене не надто багацько. От якби їй потрібен був той, хто пояснив би таємні причини Нью-Йоркських Призовних Бунтів, або розповідач анекдотичних випадків з історії створення вакцини проти віспи, чи навіть такий, хто може накопати цитат про соціологічні наслідки дистанційного пульту від телевізора (найважливіший винахід за останні п’ятдесят років, як на мою скромну думку), — тут я би став у пригоді.

— Дослідження — ваше хобі, містере Стейлі? — спитала вона, поки ми поволі підіймалися деренчливим ліфтом.

Я підтвердив, що так і є, хоча й не сказав, що займаюся цим недавно. І не попрохав звертатися до мене на ім’я Скотт — це знову б її насторожило. І звісно ж, не сказав їй, що намагаюся забути все, що знав колись про заміське страхування. Що я, фактично, намагаюся забути дуже багато чого, у тому числі близько двох десятків людських облич.

Розумієте, я хоч і намагаюся дещо забути, але все одно надто багато поки що пам’ятаю. Гадаю, так буває завжди, коли думаєш, як це зробити (а інколи, і це ще більш прикро, коли намагаєшся про це не думати). Я навіть пам’ятаю дещо з того, що сказав хтось із південноамериканських романістів — ну, з тих, що їх називають магічними реалістами. Ні, не його ім’я, воно тут неважливе, а цитату: немовлятами першу перемогу ми отримуємо, коли вхопимо якусь частинку світу, зазвичай це материнські пальці. Пізніше ми розуміємо, що світ і речі цього світу вхоплюють нас і більше не відпускають. Борхес? Так, можливо, Борхес. А може, це сказав Маркес? Автора якраз і не пам’ятаю. Знаю тільки, що змусив її кондиціонер працювати і, коли з радіатора повіяло прохолодним повітрям, її обличчя засяяло. Я також знаю, що це правда, та фраза про те, як перемикається сприйняття і ми раптом усвідомлюємо, що речі, якими начебто володіли ми, насправді володіють нами. Утримують, можливо, нас заручниками — саме так вважав Торо, — проте одночасно підтримують нас. Такий от компроміс. Та не важливо, як там вважав Торо, гадаю, що здебільшого це чесна оборудка. Чи тоді я так вважав; зараз уже не пам’ятаю напевне.

І ще я знаю, що все те трапилося наприкінці серпня 2002-го, трохи менше ніж через рік після того, як обвалився шматок неба і все змінилося для нас усіх.

* * * * *

Одного полудня, десь за тиждень після того, як сер Скотт Стейлі вирядився у шати доброго самарянина й успішно переміг страхітливий Кондиціонер, я пішов до «Стейплз» на 83-й вулиці купити коробку «Зіп»-дисків і пачку паперу. Я заборгував одному хлопцю сорок сторінок історії розвитку фотокамери «поляроїд» (а історія ця набагато цікавіша, ніж ви могли собі подумати). Повернувшись до своєї квартири, я побачив сонячні окуляри в червоній оправі з вельми характерними лінзами, вони лежали на столику в коридорі, де я складаю рахунки, котрі треба сплатити, квітанції, нагадування з бібліотеки про закінчення терміну повернення книжок та подібну всячину Я вмент упізнав окуляри, тут мені й руки впали. Сам я не впав, тільки пакунки розсипалися по підлозі, а я прихилився спиною до одвірка й, хапаючи ротом повітря, дивився на ті окуляри. Якби не було до чого притулитися, я напевне б зомлів, мов якась міс у вікторіанському романі — з тих, де хтивий вампір з’являється з першим «бом» опівнічного дзвону.

Дві схожі, але різні емоційні хвилі ошпарили мене. Перша — це почуття жахливого сорому, як буває, коли ти знаєш, що ось-ось тебе схоплять при вчинку, для виправдання якого ти ніколи не зможеш знайти слів. Тут же в пам’яті спливає згадка про те, що трапилося якось зі мною — чи ледь не трапилося, — коли мені було шістнадцять.

Мати з моєю сестрою поїхали на закупи до Портленда, і я вважав, що будинок у моєму розпорядженні до самого вечора. Я вигинався на своєму ліжку, обмотавши собі члена трусами моєї сестри. По постелі були розкидані аркуші, які я повидирав з журналів, що знайшлися у шафі в гаражі, — попередній власник нашого будинку залишив свою колекцію, здається, «Пентхаусів» і «Ґеллері». І тут я почув, як на під’їзній алеї тріщить гравій під колесами машини. Я не міг помилитися, упізнавши звук мотора: це повернулися мати з сестрою. По дорозі виявилося, що Пегі підхопила щось на кшталт грипу, вона почала блювати з вікна. Вони доїхали тільки до Поланд Спрингс і повернули назад.

Я поглянув на розкидані по ліжку картинки, на мій одяг, розкиданий по підлозі, на спінений шматочок рожевої віскози у себе в лівій руці. Пам’ятаю, як вся сила спливла з мого тіла і її заступила жахлива апатія. Мати гукала мені знизу — Скотте, Скотте, йди-но сюди, допоможи сестрі, їй зле, — а я, пригадую, думав: «Який сенс? Мене застукали. Мені нічого не залишається, як з цим змиритися, мене застукали, і це на все життя, коли б вони не згадували про мене, найперше вони згадуватимуть, як вони мене застукали: Скотт-дрочило».

Проте частіше, ніж це може здаватися, в такі моменти вмикається жага виживання. Так трапилося й зі мною. Я мушу йти вниз, вирішив я, але не робитиму цього, якщо хоча б не спробую якось врятувати власну гідність. Я позакидав картинки й трусики під ліжко. Потім устрибнув у джинси, рухаючись безтямно, але з точністю секундної стрілки, і не переставав думати про ту скажену телепередачу, яку любив дивитися, — «Наввипередки з годинником».

Пам’ятаю, як мати торкнулася моєї розпашілої щоки, коли я спустився вниз, і стурбованість в її очах: «Може, ти теж захворів?» — промовила вона.

— Може, й так, — відповів я з якоюсь радістю. Тільки через півгодини я завважив, що забув защепнути зіпер у себе на джинсах. На щастя, ні Пег, ні мама нічого не помітили, хоча в іншому випадку одна з них, а то й обидві обов’язково б спитали, чи є в мене ліцензія на продаж хотдогів (гумор такого сорту практикували в домі, де я ріс). Того дня їм обом було не до жартів — одна була дуже хвора, а інша дуже стривожена. Отже, халепа мене обминула.

Щасливчик я.

* * * * *

За першою емоційною хвилею того серпневого дня в моїй квартирі надійшла інша, простіша. Я подумав, що божеволію. Бо окулярів там не повинно бути. Вони ніяк не могли там опинитися. Абсолютно. У жоден спосіб.

Тоді я підвів очі і побачив ще дещо, чого напевне не було в мене у квартирі, коли я виходив по папір півгодини тому (і замкнув за собою двері, як робив завжди). Притулений у кутку між кухонькою й вітальнею, стояв бейсбольний кий. «Гіллеріш & Бредсбі», судячи з лейблу. І хоч я й не міг бачити його зворотний бік, я добре знав, що там написано: РЕГУЛЯТОР ПРЕТЕНЗІЙ. Випалені паяльником друковані літери, які потім було пофарбовано темно-синім.

Мене накрило новою хвилею — третьою. Різновид надприродного жаху. Я не вірю в привидів, але знаю, що в той момент виглядав так, ніби побачив духа.

Та й почувався так само. Насправді. Бо ті окуляри мусили давно пропасти — давним-давно пощезли, як співають «Діксі Чікс». Отже, це «Регулятор претензій» Кліва Фаррела. («Безбол для беде дуже-дуже добба штука, — любив промовляти Клів, сидячи за своїм столом і крутячи києм над головою, — старахування — дуже-дуже пагада річ».)

Я зробив єдине, на що спромігся, — схопив окуляри Соні Д’Аміко і поквапився до ліфта, тримаючи їх перед собою, як ви, либонь, тримали б якусь гидоту, знайдену на підлозі в себе в квартирі після повернення з тижневої відпустки, — шматок чогось їстівного, але протухлого або отруєну мишу. Я зненацька пригадав нашу розмову про Соню з хлопцем на ім’я Воррен Андерсон. У неї, мабуть, був такий вигляд, ніби вона ось-ось натисне кнопку тривоги і спитає, чи нема в когось кока-коли, — подумав я, коли він розповів мені, що бачив. Це було, коли ми пили у пабі «Камінь Бларні» на Третій авеню, місяця через півтора після того, як обвалилося небо. За тим, як ми цокнулися з ним, вітаючи один одного з тим, що залишилися живі.

40
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело