Коли впаде темрява - Кінг Стівен - Страница 33

• Предыдущая
• 33/96
• Следующая

— Хочете поставити перед собою телевізор? — спитав один з них.

— Поки що сам не знаю, — збрехав Сіфкіц.

Він крутив педалі велотренажера перед пустою бежевою стіною приблизно по п’ятнадцять хвилин щодня, доки не закінчив картину, розуміючи, що п’ятнадцяти хвилин, либонь, недостатньо (хоча вже краще, ніж нічого), але також розуміючи, що це все, на що він наразі здатний. Не тому, що втомлювався, п’ятнадцяти хвилин було замало, щоб втомитися. Просто в підвалі було нудно. Рипіння коліс у комбінації з гудінням бойлера швидко починало діяти йому на нерви. Він надто тверезо усвідомлював, чим займається, а саме — їде в нікуди у підвалі під двома голими лампами, що відкидають його подвійну тінь на стіну перед ним. Він також знав, що справи підуть краще, коли він закінчить ту картину там, нагорі, і зможе розпочати роботу над новою тут, внизу.

Це була та сама картина, але він намалював її тепер набагато швидше. Тому що на цій йому непотрібні були Берковіц, Фреді, Карлос і ледащо Велан. На цій вони вже пошабашили й поїхали собі, тож він намалював зовсім порожню дорогу на бежевій стіні, використавши техніку накинутої перспективи, й тому, коли сидів на велотренажері, дорога, здавалося, завертає від нього трохи вбік, заводячи його в сіро-зелену темряву лісової пущі. Крутіння педалей вмент стало менш нудною справою, та після двох чи трьох занять він зрозумів, що робота ще не завершена, бо він, як і раніше, всього лише робив вправи. По-перше, треба намалювати помаранчеве небо, втім, це легко, наляпав та й по всьому. Він хотів додати деталей по обох узбіччях дороги на «передньому плані», а також трохи сміття, але це теж була легка (й приємна) робота. Справжня проблема не мала зовсім ніякого стосунку до цієї картини. До жодної з картин. Проблема полягала в тому, що він не мав цілі, саме це-то його й відвертало завжди від вправ, які робляться заради них самих. Такі заняття можуть підвищити тонус і позитивно вплинути на здоров’я, але, коли їх робиш, вони посутньо безглузді. Навіть екзистенціально безглузді. Ці заняття мали єдино вірогідну ціль, наприклад підходить на вечірці якась гарна леді з арт-відділу якогось журналу і питає, чи ви часом не скинули вагу. Така мета й близько не годилася для мотивації. Він не був достатньо пихатим (ані хтивим), щоб такі перспективи звабили його на довге крутіння педалей. Врешті йому це набридло, і на якийсь час він збочив до свого пончикового режиму. Ні, йому треба було визначитися, де пролягає ця дорога і куди вона веде. От тоді він може прикидатися, ніби по ній їде. Ця ідея його схвилювала. Можливо, виглядала вона блазеньською — навіть ідіотичною, — проте для Сіфкіца ота його схвильованість, хоча й поміркована, вже була сильним відчуттям, ніби від реальної справи. До того ж хіба він мусить комусь розповідати, чим саме він тут займається? Аж ніяк. Він навіть може купити атлас доріг «Ренд-МакНеллі» і щоденно позначати на карті подоланий шлях.

За вдачею він не був інтроспективною людиною, але, повертаючись пішки з книгарні «Барнс & Ноббл» з набором дорожніх мап під пахвою, здивовано усвідомив, що запитує себе, що ж його так схвилювало. Трохи завищений рівень холестерину? Малоймовірно. Заява доктора Брейді, що виграти цю битву після сорока йому буде набагато важче? Можливо, це якось і вплинуло, та навряд щоб дуже серйозно. Може, він просто дозрів до перемін? Отут вже трішечки ближче до діла.

Труді померла від особливо хижого раку крові, і Сіфкіц залишався поряд з нею, в шпитальній палаті, поки вона не відійшла. Він пам’ятав, як глибоко вона зітхнула в останній раз, як високо піднялися її змучені, виснажені груди, коли вона востаннє набирала в них повітря. Так, ніби вона знала, що вже кінець, повік і назавжди. Він пам’ятав, як вона видихнула, той звук — шшшаааах! І як після цього її груди залишилися нерухомими. В якомусь сенсі останні чотири роки він прожив у стані отакого бездиханного занепаду. І тільки зараз війнув перший вітерець, почавши наповнювати його вітрила.

Та було ще щось, істотніше, — роботяги, мобілізовані доктором Брейді, котрим Сіфкіц уже сам дав імена. Берковіц, Велан, Карлос і Фреді. Доктора Брейді вони не обходили, для нього метаболічна бригада була лише метафорою. Він виконав свою роботу, дав зрозуміти Сіфкіцу, що відбувається у нього всередині, от і все, ця його метафора не відрізняється від того, як мамуня запевняє своє дитинча, що «маленькі чоловічки» працюють, щоб загоїти йому подряпане коліно.

Натомість Сіфкіц зосереджувався на…

Зовсім не на собі, думав він, дістаючи ключ від вхідних дверей будинку. Аж ніяк.

Мені не байдужі оті роботяги, приречені безкінечно прибирати й чистити завали. І та дорога. Чому вони так вперто намагаються підтримувати на ній чистоту? Куди вона веде?

Він гадав, що вона веде до Геркимера, маленького містечка неподалік канадського кордону. Він знайшов тоненьку непідписану синю смужечку на дорожній мапі північної частини штату Нью-Йорк, яка зміїлася у тім напрямку, починаючись від міста Покіпсі, що лежить трохи південніше столиці штату. Тягнулася вона на двісті, а може, триста миль. Він роздобув детальнішу план-карту північних округів штату і прикріпив той аркуш, на якому починалася його дорога, цвяшками біля своєї імпровізованої… як її назвати, фреска? Ні, ця назва не годилася. Тож він назвав її «проекцією».

І того ж дня, осідлавши велотренажер, він уявив собі, що позаду нього розташувалися не комори, в яких спочиває в мирі старий телевізор з квартири 2-С, штабель труб з 3-Р, закутаний у брезент гірський велосипед з 4-А, а лежить Покіпсі-таун. Перед ним простяглася глуха провінційна дорога, яка в атласі мосьє Ренда і МакНеллі виглядає тонесенькою синьою змійкою, зате на детальнішій мапі називається — Старий Рейнський шлях. Він обнулив одометр на велотренажері, зафіксував погляд на ґрунті, що починався там, де бетонна долівка зустрічалася зі стіною, і подумав: це й справді дорога до гарного здоров’я. Якщо мати це на увазі, то й недивно, що тебе аж так рознесло після смерті Труді.

Але серце билося трішки пришвидшено (так ніби він уже почав натискати на педалі), і почувався він так, як, вважав, почуваються люди перед поїздкою в нові місця, де можливі нові знайомства, а то й нові пригоди. Над рудиментарним кермом велотренажера був держак для поїлки, і він туди вставив бляшанку «Ред Булла», що претендував на роль енергетичного напою. Мав на собі тренувальні шорти й звичайну сорочку, яку надягнув, бо там була кишеня. До неї він поклав два вівсяні коржики з родзинками. Десь він чув, що ніби і вівсяні пластівці, й родзинки — гарні ліпідовловлювачі.

До речі, бригада «Ліпід Компані» вже пошабашила. Еге ж, вони все ще працювали на тій картині, що залишалася нагорі, — намальованій даремно, без усякого зиску, що так не схоже на нього, — але тут вони вже посідали до фургону Фреді і поїхали собі назад до… куди?

— Вони поїхали до Покіпсі, — промовив він. — Вони слухають Каріма по радіо WPDH і п’ють пиво з банок, схованих у паперових пакетах. Сьогодні вони… що ви робили сьогодні, хлопці?

— Поклали кілька дренажних труб, — прошепотів чийсь голос. — Ручай прорвався крізь греблю й розмив дорогу біля Прайсвілла. Атож, ми рано пошабашили.

Добре. Це гарно, Йому не доведеться злазити з велика й тягти його на собі, обходячи вимоїну.

Річард Сіфкіц втупився очима в стіну і почав крутити педалі.

Це було восени 2002-го, через рік після того, як у Фінансовому кварталі завалилися «вежі-двійнята» і життя в Нью-Йорку повернулося до звільна параноїдальної версії нормального… якщо не забувати, що легка форма параноїдальності і є нормою для Нью-Йорку.

Річард Сіфкіц почувався притомним і щасливим, як ніколи. Його життя підпорядкувалося чотиричастинній гармонії. Вранці він працював над тим завданням, виконання якого наразі забезпечувало йому гроші на житло і їжу, а таких замовлень, здавалося, стало більше, ніж коли-небудь. Уся преса волала, що від економіки смердить, але для вільного комерційного художника Річарда Сіфкіца все в економіці було гаразд. Як і раніше, на ланч він ходив до ірландського гриль-бару «Dugan’s» на сусідній вулиці, але тепер, здебільшого, замість масного подвійного чизбургера брав там салат; а після обіду працював над новою картиною, сам для себе: тобто займався деталізацією проекції на стіні у своєму підвальному алькові. Картину з Берковіцем і його бригадою було відставлено під стінку й накрито старим простирадлом. Туди нема чого додавати. Тепер він потребував кращого образу того, що гарно йому прислужилося в підвалі, зображення дороги на Геркимер, з якої вже поїхали роботяги. А чому б їм не поїхати? Хіба не він сам тепер тримає дорогу в порядку? Сам, і робить це, з біса, непогано. Наприкінці жовтня він знову завітав до Брейді, щоб поміряти рівень холестерину, і цього разу цифри були надруковані не червоним, а чорним чорнилом — 179. І Брейді виявив до нього велику повагу, він видався навіть трохи заздрісним.

• Предыдущая
• 33/96
• Следующая