Відродження - Кінг Стівен - Страница 59

• Предыдущая
• 59/88
• Следующая

— Тут ти працюєш?

— Так.

— А де обладнання? Інструменти?

Джейкобз показав на «Мак», потім на монітор.

— Оце й оце. Але найголовніше… — Він тицьнув вказівним пальцем у скроню, наче самогубство імітував. — …отут. Ти стоїш у найпрогресивнішій лабораторії для досліджень електроніки у світі. На тлі того, що я винайшов у цьому приміщенні, відкриття Едісона з Менло-Парку блякнуть і здаються незначними. Це те, що може змінити світ.

Та чи будуть ці зміни на краще, подумав я. Мені не подобався замріяний самовдоволений вираз обличчя, з яким він роздивлявся майже порожній сарай. Та все ж я не міг списати його твердження на маячню. У сріблястих картонках і зеленій коробці завбільшки з холодильник відчувалась якась приспана сила. Перебувати в тому сараї було ніби стояти біля електростанції, яка працювала на повну потужність, так близько, що відчуваєш, як паразитні вольти прострелюють металеві коронки в роті.

— Тепер я генерую електрику за допомогою геотермальних засобів. — Він погладив зелену коробку. — Це геосинхронний генератор. Під ним — труба свердловини, не більша за ту, яку могли б використовувати на сільській молочній фермі середнього розміру. Та все ж на половині потужності цей генер давав би досить перегрітої пари, щоб забезпечити електроенергією не лише «Застібки», а й усю долину Гудзону. На повній потужності він би закип’ятив увесь водоносний горизонт, як чайник. Та це зруйнувало б мої плани. — І Джейкобз щиро розсміявся.

— Неможливо, — похитав головою я. Та з іншого боку, так само неможливим видавалося зцілювати мозок від пухлин і поламані хребти святими обручками.

— Запевняю тебе, Джеймі, це цілком реально. Якби я зібрав трохи більший генератор, із деталей, які можна легко замовити поштою, то міг би освітити все Східне узбережжя. — Він промовив це спокійно, не хизуючись, просто констатуючи факт. — Не роблю я цього лише тому, що виробництво електроенергії мене не цікавить. Нехай світ задушиться у власних відходах. Як на мене, то кращого він не заслуговує. А для моїх потреб, на жаль, геотермальна електроенергія — це глухий кут. Її не досить. — Він задумливо подивився на коней, що галопували на екрані його комп’ютера. — Від цього місця я сподівався більшого, особливо влітку, коли… Але не зважай.

— І жоден із цих приладів не працює на електриці в її загальноприйнятому значенні?

Він нагородив мене поглядом, у якому сміх поєднувався з презирством.

— Звісно, ні.

— Вони працюють на таємній електриці.

— Так. Саме так я її називаю.

— На такій електриці, якої ще ніхто не відкрив з часів Скрибоніуса. Поки не з’явився ти. Священик, який колись збирав іграшки на батарейках, бо це було його хобі.

— О, про неї знають. Чи знали. У трактаті «De Vermis Mysteriis»[137], написаному наприкінці п’ятнадцятого століття, про неї згадує Людвіґ Прін. І називає її potestas magnum universum — сила, що заряджає Всесвіт. Усі ті роки, які минули після того, як я полишив Гарлоу, я присвятив potestas universum — її пошуку, спробам її приборкати. Це стало справою всього мого життя.

Мені хотілося вірити в те, що він верзе маячню, однак цьому суперечили зцілення та дивні тривимірні портрети, які він на моїх очах творив у Талсі. Але, може, це не мало значення. Може, значення мало лише те, чи каже він правду, що сховав Ч. Денні Джейкобза в шафу й посипав нафталіном. Якщо він покінчив із чудесними зціленнями, то свою місію я міг вважати виконаною. Чи не так?

Джейкобз заговорив тоном лектора.

— Щоб зрозуміти, як я зумів так далеко зайти й самотужки відкрити так багато, ти повинен збагнути, що наука в багатьох аспектах така сама примхлива, як і мода. Вибух «Трініті» в Білих пісках стався тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року. Росіяни підірвали свою першу А-бомбу в Семипалатинську, чотири роки по тому. Вперше шляхом поділу ядра електрику згенерували в Арко, штат Айдахо, тисяча дев’ятсот п’ятдесят першого року. Відтоді минуло півстоліття, й електрика стала бридкою подружкою нареченої. Вродлива наречена, над якою всі охкають, — це атомна енергія. Скоро поділ ядра опустять до бридкої подружки, а красивою нареченою стане термоядерний синтез. Потік грантів і субсидій на дослідження теорії електрики вичах. А що важливіше, вичахла цікавість. Електрику тепер вважають реліктом минувшини, попри те, що кожне сучасне джерело енергії необхідно конвертувати в ампери й вольти!

Менше лекції в голосі, більше обурення.

— Попри її величезні можливості вбивати та зцілювати, попри те, як вона змінила життя кожної людини на планеті, і попри те, що її досі не осягнули до кінця, на наукові дослідження в цій царині дивляться з добродушним презирством! Нейтрони — ось що сексуально! А електрика нудна, вона схожа на запорошену комору, звідки забрали всі цінні речі й лишили тільки безвартісне сміття. Але комора не порожня. У глибині є незнайдені двері, які ведуть у покої, куди зазирало дуже мало людей, покої, повні предметів неземної краси. І низка цих покоїв нескінченна.

— Чарлі, я слухаю тебе і починаю нервуватися. — Я хотів, щоб це прозвучало невимушено, але вийшло вкрай серйозно.

Проте Джейкобз не звернув на мої слова жодної уваги, тільки шкутильгав туди й назад між робочим столом та полицями, щоразу торкаючись зеленої коробки, коли її проминав, неначе хотів пересвідчитися, що вона досі на місці.

— Так, у ті покої навідувалися й інші люди. Не я перший. Там бував Скрибоніус. І Прін. Але більшість тримали своє відкриття при собі, як от я. Бо ця сила надзвичайна. І насправді незбагненна. Атомна енергія? Пхе! Безглуздий жарт! — Він торкнувся зеленої коробки. — Порівняно з тим, що міститься тут, за умови його приєднання до потужного джерела, атомна енергія може видатися нікчемною, як дитяча пукавка.

Я пошкодував, що не взяв з собою лимонад, бо в горлі стало сухо. Довелося прокашлятися, щоб мати змогу заговорити.

— Чарлі, припустімо, що твої слова — правда. Ти розумієш, із чим маєш справу? Як це працює?

— Слушне запитання. Дозволь поставити зустрічне. А ти розумієш, що відбувається, коли клацаєш вимикачем на стіні? Можеш назвати послідовність подій, яка закінчується тим, що світло розганяє тіні в темній кімнаті?

— Ні.

— А хоч знаєш, що робить це клацання: замикає ланцюг чи розмикає його?

— Гадки не маю.

— Одначе це ніколи не заважало тобі натискати на клавішу, правда ж? Чи вмикати в мережу електричну гітару, коли треба було пограти?

— Це правда, але я ніколи не вставляв вилку в підсилювач, достатньо потужний, щоб освітити все Східне узбережжя.

Джейкобз подивився на мене з такою темною підозрою, що вона межувала з параноєю.

— Якщо ти щось маєш на увазі, то, на жаль, я не вловлюю.

Я зрозумів, що він має рацію, і це в усьому тому було найстрашніше.

— Не зважай. — Я взяв його за плечі, щоб він зупинився, й чекав, поки він подивиться на мене. Та тільки коли погляд його широко розплющених очей зафіксувався на моєму обличчі, мені здалося, що дивиться він не на мене, а крізь мене.

— Чарлі… якщо ти покінчив зі зціленням людей і якщо не хочеш ліквідувати енергетичну кризу, то чого ти насправді хочеш?

Відповів Джейкобз не одразу. Здавалося, він у якомусь трансі. Та потім скинув мої руки з плечей і заходився знову крокувати туди-сюди, начепивши машкару університетського лектора.

— Передавальні пристрої, ті, що їх я застосовую на людях, зазнали багатьох удосконалень. Коли я зцілював Г’ю Єйтса від глухоти, то використав великі кільця, вкриті золотом і паладієм. Тепер вони видаються сміховинно застарілими, як відеокасети в добу скачування з Інтернету. Навушники, які я надівав тобі, були меншими й потужнішими. На той час, коли з’явився ти зі своєю героїновою залежністю, я замінив паладій на осмій. Осмій не такий дорогий — перевага для людини з обмеженим бюджетом, як у мене тоді, — а навушники довели свою дієвість, але, погодься, на служінні в наметі вони б навряд чи видавалися доречними. Хіба в Ісуса були навушники?

• Предыдущая
• 59/88
• Следующая