Відродження - Кінг Стівен - Страница 49

• Предыдущая
• 49/88
• Следующая

— Усе так.

— У мене були провали в пам’яті, коли я говорив і рухався. Наче потьмарення від бухла, тільки без бухла.

— І призматика, — докинув я.

— Угу. Є ще та дівчина з Талси, про яку ти розказував. Та, яка сережки поцупила. Найзухваліше у світі пограбування.

— Вона думала, що вони належать їй, бо вони були на фотографії, яку він їй зробив. Зуб даю, вона ходила по бутиках у Талсі й шукала ще й сукню.

— А вона пам’ятає, як розбила вітрину?

Я похитав головою. На той час, коли Кеті Морз постала перед судом, я вже був далеко від Талси, однак Бріанна Донлін знайшла коротку замітку про неї в Інтернеті. Морз заявила, що вона нічого не пам’ятає, і суддя їй повірив. Він призначив психологічну експертизу й відпустив її на поруки до батьків. Після цього вона зникла з поля зору.

Г’ю на якийсь час притих. Ми дивились, як під колесами зникає полотно дороги. Тепер, коли гори лишилися позаду, вона бігла рівно, як стрічка, й слалася до обрію.

— Джеймі, для чого це все? — нарешті озвався Г’ю. — Гроші? Кілька років він розважає публіку, а потім думає: «Та, це все дріб’язок, чому б мені не відкрити свою церкву для зцілень і не вполювати трохи реально великих грошенят?»

— Можливо, але в мене ніколи не було відчуття, що Чарлі Джейкобза цікавлять великі гроші. Та й у Бога він більше не вірить, хіба що стався поворот на триста шістдесят градусів відтоді, як він зі скандалом покинув служіння в моєму містечку. А коли я був у Талсі, то якихось релігійних почуттів за ним не помітив. Він любив дружину й сина. Той альбом із фотографіями, який я знайшов у нього в трейлері, був такий замусолений, що мало не розвалювався вже. І я точно знаю, що для нього вкрай важливі його експерименти. Коли йдеться про його таємну електрику, він наче містер Тоуд із його машиною[113].

— Я не в’їжджаю.

— Одержимий. Якщо навздогад, я б сказав, що гроші йому потрібні, аби його різноманітні експерименти не стояли на місці. Більше грошей, ніж він міг заробити, показуючи вистави на ярмарку.

— Отож, зцілення — не кінцевий пункт? Це не його мета?

Напевно я сказати не міг, та на мою думку, зцілення метою не було. Бізнес на служінні, поза сумнівом, був цинічним злим жартом, спрямованим проти релігії, якої він зрікся, а не тільки методом збити грошенят через «підношення любові». Але мене Джейкобз зцілив не заради грошей. То була стара-добра християнська поміч від чоловіка, який спромігся відринути саму марку, але не два основоположні принципи Ісусового служіння: милосердя і співчуття.

— Я не знаю, на що він націлився, — сказав я.

— Але думаєш, у нього є кінцева мета?

— Так, думаю, є.

— Ця таємна електрика. Хотів би я знати, чи він взагалі тямить, що воно таке.

А я хотів би знати, чи йому не начхати на свій рівень обізнаності. І думка про це сповнювала мене страхом.

Ярмарок округу Норріс проводили в другій половині вересня; кілька років тому я був на ньому з однією дамою, тож знав, що він великий. Але ми з Г’ю приїхали в червні, і територія ярмарку була порожня, за винятком одного-єдиного велетенського брезентового намету. Місце розташування було відповідне: у розпал ярмарку то був край центральної алеї, де стояли найсумнівніші атракціони — шахрайські будки для азартних ігор і шоу з цицьками. Величезні автостоянки були заповнені машинами й пікапами, здебільшого старими й покоцаними. Наклейки на бамперах проголошували: «ІСУС ПОМЕР ЗА МЕНЕ, Я ЖИВУ ДЛЯ НЬОГО». Верхівку намету вінчав велетенський електричний хрест (напевно, прикручений гвинтами до центрального стовпа і подібний до шлагбаума — в червоно-біло-синю смужку). Зсередини долинали звуки електронної музики євангельського гурту і ритмічні оплески публіки. Люди струмочками стікалися в намет. Більшість із них уже посивіла, проте й молодших теж було чимало.

— А в них там наче весело, — зауважив Г’ю.

— Ага. Мандрівне шоу спасіння від Брата Любові[114].

З рівнин віяв прохолодний вітер, тож надворі температура була приємна — шістдесят п’ять градусів[115], але всередині намету мусило бути на двадцять градусів гарячіше. Я бачив там фермерів у комбінезонах та літніх жіночок з розпашілими радісними обличчями. Бачив чоловіків у костюмах і жінок у стильних сукнях, неначе вони приїхали одразу після роботи зі своїх офісів у Денвері. Був там і контингент мексиканців — хлопців з ранчо в джинсах і робочих сорочках. У декого під закасаними рукавами проглядали татуювання, схожі на тюремні. Я навіть побачив кілька чорнильних сльозин[116]. Просто попереду була бригада візочників. Гурт із шести музикантів непогано імпровізував. А перед ними екстатично переступали з ноги на ногу в пишних бордових хорових мантіях шість тілистих дівчат: Девіна Робінсон і «Вільшанки ґоспелу». Їхні білі зуби сяяли на тлі коричневої шкіри облич, а руками вони сплескували над головами.

Сама Девіна протанцювала вперед із бездротовим мікрофоном у руці, видала мелодійний крик, що нагадував Арету в часи її розквіту, і завела пісню.

Вона жестами закликала вірян підспівувати, й ті охоче послухалися. Ми з Г’ю зайняли місця позаду всіх, бо на ту мить у наметі, розрахованому десь на тисячу людей, лишилися тільки стоячі місця. Г’ю нахилився до мене й прокричав на вухо:

— Заціни співачку! Крута!

Я кивнув і став плескати в долоні разом з усіма. У пісні було п’ять куплетів і повно «я живу», та коли Девіна закінчила співати, по її щоках рясно стікав піт і навіть візочники завелися. Завершила вона ще одним завиванням у стилі Арети Франклін, високо здійнявши мікрофон. Органіст і провідний гітарист відчайдушно підтримували той фінальний акорд.

А коли вони зрештою зупинились, вона прокричала:

— Я хочу почути ваше «алілуя», прекрасні люди!

Усі заволали «алілуя».

— А тепер я хочу почути його так, наче ви знаєте, що таке любов Господа!

Вони заволали так, наче знали, що таке любов Господа.

Задоволена почутим, вона спитала, чи готові вони зустрітися з Елом Стемпером. Вони дали їй знати, що більш ніж готові.

Гурт заграв щось повільне й витончене. Глядачі займали місця в рядах складаних стільців. На сцену стрімкою ходою вийшов лисий темношкірий чоловік, із розкішною легкістю несучи свої триста з гаком фунтів[117].

Г’ю нахилився ближче. Тепер він міг говорити тихіше.

— У сімдесяті він грав у «Во-Лайтс». Худий був, як скіпка, а на голові таке афро[118] мав, що в ньому можна було кавовий столик сховати. Бляха, я думав, що він уже помер. Стільки коксу нюхав, що повинен був.

І одразу ж Стемпер це підтвердив.

— Я багато грішив, — зізнався він публіці. — А тепер, хвала Господу, я просто багато їм.

Люди розміялися. Він розсміявся з ними, потім враз посерйознішав.

— Я був врятований милістю Ісуса і зцілений від залежності Пастором Денні. Дехто з вас може пам’ятати ті мирські пісні, які я співав у гурті «Во-Лайтс», а ще дехто — цих людей дуже мало — може пам’ятати ті, які я співав, коли пішов на вільні хліби. Нині я співаю зовсім інших пісень, пісень на всі ті Богом дані мелодії, від яких я колись відмовився…

— Слава Ісусу! — закричав хтось із глядачів.

— Так, правильно, брате, славімо Його ім’я, і саме це я збираюся зробити.

Він завів «Хай горять нижні вогні», гімн, який я пам’ятав з дитинства, таким глибоким і чистим голосом, що в мене аж в горлі задерло. А вже під кінець більшість вірян співали разом із ним, і очі в них блищали.

• Предыдущая
• 49/88
• Следующая