Відродження - Кінг Стівен - Страница 35

• Предыдущая
• 35/88
• Следующая

— Чарлі… — Так я його тепер називав. — Ти маєш на увазі шокову терапію?

Він стримано глянув на мене, застібаючи верхній ґудзик на своїй лікарняній піжамі.

— І так, і ні. Не в традиційному розумінні — це вже точно, бо я не маю наміру лікувати тебе традиційною електрикою. Моя балаканина здається чимось неймовірним, бо це те, чого хоче клієнт. Люди приходять сюди не в пошуках реальності, Джеймі, вони приходять по фантастику. Але таємна електрика справді існує, і способи її застосування розмаїті. Просто я ще не відкрив їх усі, а серед них і той, що цікавить мене найбільше.

— Розкажеш?

— Ні. Я провів кілька виснажливих шоу, тепер треба поспати. Сподіваюся, завтра вранці ти ще будеш тут. Та якщо ні — це твій вибір.

— Колись давно ти сказав би, що насправді вибору нема, є тільки Божа воля.

— То була інша людина. Молодий хлопець із наївними віруваннями. Побажаєш мені доброї ночі?

Я побажав, а потім ліг у ліжко, від якого він відмовився заради того, щоб у ньому міг спати я. Священиком він бути перестав, та численні риси доброго самарянина в ньому збереглися. Я не був голим, як той чоловік, на якого напали розбійники на шляху в Єрихон, але героїн теж чимало всього в мене вкрав. Він нагодував мене, дав притулок і підтримав рівно такою кількістю порошку, щоб у мене не поїхала йобана стріха. Та тепер постало питання, чи хочу я дати йому змогу геть-чисто зупинити мої мозкові хвилі. Чи прикінчити мене на місці, закачавши мегавольти «особливої електрики» мені в голову.

П’ять разів (а може, й десять чи дюжину) я думав, що зараз встану й поповзу головною алеєю, поки не знайду людину, яка продасть мені те, чого я потребував. Жага насадкою дриля вгризалася мені в голову, вгрузала все глибше і глибше. Назально прийняті дози Г її не втамовували. Я потребував великого удару прямісінько в центральну нервову систему. Одного разу я вже виставив ноги з ліжка й потягнувся до сорочки, рішучо налаштований зробити це, та й по всьому, та потім знову ліг на спину, здригаючись, пітніючи й смикаючись.

Згодом я почав западати в сон. І відпустив себе, думаючи: «Завтра. Піду завтра». Але я залишився. І на п’ятий ранок (здається, на п’ятий) Джейкобз ковзнув за кермо свого «баундера», завів двигун і сказав:

— Покатаймося.

Особливого вибору в мене не було, хіба що відчинити дверцята й вистрибнути на ходу, бо ми вже поїхали.

Електрична майстерня Джейкобза розташовувалася в західній частині Талси. Не знаю, якою є та частина міста нині, проте 1992-го то була жалюгідна промзона, де одні підприємства вже загнулися, а інші потроху конали. Він заїхав на паркувальний майданчик мало не злидарського на вигляд торговельного центру на Олімпія-авеню і припаркувався перед гаражем під вивіскою «Автосервіс Вілсона».

— Він уже давно стояв порожній, так пояснив мені ріелтор. — Джейкобз був вбраний у полинялі сині джинси й синій гольф. Волосся в нього було чисто вимите й зачесане, а очі спалахували від радості. Сам його вигляд змушував мене нервуватися. — Довелось укласти оренду на рік, але все одно це було непристойно дешево. Заходь.

— Тобі б прибрати вивіску й повісити свою, — зауважив я. І склав пальці, що тепер лише злегка дрижали, навпроти вивіски рамкою. — «Портрети блискавкою. Власник: Ч. Д. Джейкобз». Було б непогано.

— Я так довго в Талсі не пробуду, — відповів він. — Та й портрети — це лише допоміжний засіб, щоб я міг заробляти собі на хліб, поки ставлю експерименти. З часів свого пасторування я довгий шлях подолав, та попереду ще довший. Ти й гадки не маєш. Заходь, Джеймі. Заходь.

Відімкнувши двері, він пропустив мене в контору без жодних меблів, хоча на брудному лінолеумі там, де колись стояли ніжки стола, було видно чисті квадрати. На стіні висів пожовклий календар із покрученими сторінками, що показував квітень 1989-го.

Дах у гаража був із рифленого металу, і я думав, що вересневе сонце так його нагріло, що всередині має бути пічка. Але натомість відчув чудесну прохолоду. Десь шепотіли кондиціонери. Коли він клацнув вимикачами на щитку (нещодавно в нього втручалися, судячи з дротів, які стирчали з дірок, де раніше були пластини), засяяла дюжина яскравих ламп. Якби не темний від мастила бетон і не прямокутні западини там, де колись були два ліфти, можна було б подумати, що то операційна.

— Мабуть, за кондиціонери в такому місці доводиться відвалювати купу бабла, — сказав я. — Особливо коли стільки ламп горить.

— Це дешевше, ніж бруд. Кондиціонери я спроектував сам. Вони тягнуть дуже мало енергії, а більшу її частину я генерую сам. Міг би й усю генерувати, але не хочу, щоб сюди набігли представники електромереж Талси й почали рознюхувати, чи я, бува, не краду електрику. Що ж до тих лампочок… можеш узятися за одну з них рукою і не обпечешся. Навіть шкіра не нагріється.

Наші кроки відлунювали в усьому порожньому просторі. Як і голоси. Здавалося, що за нами назирці ходять примари. «Це просто хибне враження таке, бо я весь на нервах», — сказав я собі.

— Слухай, Чарлі, ти ж не бавишся тут із чимось радіоактивним, правда?

Скорчивши гримасу, він похитав головою.

— Ядерною енергією я цікавився б останньою чергою. Це енергія для дурнів. Глухий кут.

— То як ти виробляєш струм?

— Електрика породжує електрику, коли знаєш, що робиш. Поки що цього вистачить. Джеймі, підійди-но сюди.

Біля дальньої стіни приміщення стояло три чи чотири довгі столи, заставлені різними електричними байдами. Я впізнав осцилоскоп, спектрометр, а ще кілька штукенцій, схожих на маршалівські підсилювачі[75], але то могли бути якісь акумулятори. Була там панель керування, неабияк розкурочена на вигляд, і кілька поставлених одна на одну консолей із темними елементами регулювання. Усюди, куди не кинь оком, зміїлися товсті електричні дроти. Деякі зникали в замкнених металевих контейнерах, які могли бути скринями для інструментів фірми «Крафтсман», інші просто петляли назад до темного обладнання.

«Може, це все фантазія, — подумав я. — Обладнання, яке оживає тільки в його уяві». Одначе «Портрети блискавкою» були не вдаваними. Я гадки не мав, як він їх робив, — його пояснення було в найкращому випадку розмитим, але він їх таки робив. І ті яскраві лампочки, хоч я стояв під однією з них, здавалося, не випромінювали ніякого тепла.

— Тут якось небагато, — сказав я. — Я думав, буде більше всього.

— Сигнальні вогні! Хромовані рубильники на панелях керування, мов у науковій фантастиці! Телеекрани, як у «Зоряному шляху»! Може, навіть кабіна телепортації чи голограма Ноєвого ковчега в дифузійній камері! — І він весело розсміявся.

— Нічого такого, — відмахнувся я (хоча він поцілив якраз у головку гвіздка). — Просто на вигляд якось… негусто.

— Так і є. Наразі я зробив рівно стільки, скільки можу. Дещо з обладнання я продав. Інші прилади, більш провокаційні, розібрав і поклав на зберігання. Я добре попрацював у Талсі, особливо враховуючи те, як мало в мене вільного часу насправді. Зводити кінці з кінцями — надокучлива справа. Та ти й сам, думаю, це знаєш.

Ще б я не знав.

— Але так. Я трохи просунувся на шляху до своєї найголовнішої мети. А тепер мені треба поміркувати, а коли ти збираєш по півдесятка натовпів за вечір, то якось не до думання.

— А яка в тебе найголовніша мета?

І цього разу він пропустив моє запитання повз вуха.

— Джеймі, підійди сюди. Хочеш трохи підзарядитися перед тим, як почнемо?

Я не був певен, що хочу починати, але підзарядитися хотів ще й як. Уже не вперше спало на думку вхопити коричневу пляшечку й дати драпака. Та тільки він, швидше за все, мене зловить і відбере. Я був молодший і вже майже переборов грип, але Джейкобз був у кращій формі. Зокрема, його стегно й ногу не розтрощило в мотоциклетній аварії.

• Предыдущая
• 35/88
• Следующая