Відродження - Кінг Стівен - Страница 31

• Предыдущая
• 31/88
• Следующая

Я проминув головний вхід на ярмарок, бо лише ідіот шукатиме продавця героїну на виставці ремісників чи скотарів. Трохи далі був вхід у парк розваг «Белз». Тепер цього відростка ярмарку штату в Талсі вже не існує, але у вересні 1992-го «Белз» гудів, як доменна піч. Крутилися-вертілися обидві «американські гірки» (дерев’яна «Зінґо» і більш сучасна «Дика кішка»), а за кожним крутим поворотом і карколомним спуском лунали радісні верески. Біля водяних гірок, «Гімалаїв» і темного атракціону «Фантасмагорія» шикувалися довгі черги.

На них я навіть не глянув і неквапом пройшовся головною алеєю повз ятки з їжею, з яких пливли запахи смаженого тіста й сосисок — зазвичай такі привабливі, проте тієї миті мені від них трохи скрутило шлунок. Поблизу атракціону «Лови, поки не виграєш» крутився тип відповідної зовнішності, і я вже хотів був до нього підійти, але вже поблизу зловив нариківську вібрацію. Його футболка (КОКАЇН! СНІДАНОК ЧЕМПІОНІВ!) була якась трохи занадто показова. Я не зупинився й пішов повз тир, дерев’яну будку з пірамідою молочних пляшок, скібол[65], «Колесо фортуни». Мені ставало дедалі хріновіше, шкіра горіла вогнем, а дзижчання у вухах наростало. Горло боліло так, що я кривився від кожного ковтання слини.

Попереду виднілося ретельно розбите поле для міні-гольфу. На ньому було повно підлітків, які хихотіли, і мені здалося, що я потрапив на Ґраунд-Зеро[66]. Там, де є тінейджери, які хочуть весело провести вечір, поблизу завжди тиняються дилери, що радо їм допоможуть довести веселощі до максимуму. І, о так, я побачив кількох чуваків, у яких був якраз той вигляд. За їхніми верткими поглядами й немитим волоссям впізнаєте їх.

Центральна алея закінчувалася Т-подібною розвилкою за полем для міні-гольфу. Одна віднога вела назад на ярмарок, а інша — до треку для перегонів. Я не мав ні найменшого бажання йти ні туди, ні туди, але до моїх вух доносилося електричне потріскування праворуч, за ним лунали оплески, сміх і вигуки подиву. Підходячи ближче до розвилки, я вже міг бачити, що за кожним тріском спалахував яскраво-синій вогонь, який нагадував мені блискавку. Блискавку на Вершині неба, якщо бути достеменно точним. Я про неї не згадував багато років. Яким би не був той балаган, юрбу він зібрав чималу. Я вирішив, що бариги, які зависали біля поля для гольфу, ще кілька хвилин почекають. Такі, як вони, ніколи не йдуть геть, поки всі неонові вивіски не згаснуть, а я хотів побачити, хто створює блискавки того жаркого й безхмарного вечора в Оклахомі.

Голос крізь гучномовець закричав:

— А тепер, коли ви побачили, на що здатен мій Творець блискавок — єдиний у світі, запевняю вас, — я покажу вам, як можна зробити дивовижний портрет, і це буде вам коштувати лише одного портрета Александра Гамільтона[67] з вашої сумочки або ж гаманця. Одна-єдина неймовірна демонстрація перед тим, як я відкрию свою електростудію і запропоную вам єдиний у житті шанс побачити унікальну фотографічну репрезентацію! Але мені потрібен доброволець, щоб ви пересвідчилися в тому, що саме матимете за найкращу в житті нагоду витратити десять доларів! Доброволець? Хто бажає? Запевняю вас, це абсолютно безпечно! Не бійтеся, люди, я чув, що сунери[68] славляться з усіх нижніх сорока восьми[69] своєю хоробрістю!

Перед зведеною сценою зібралася чималенька юрба, людей п’ятдесят-шістдесят. На брезентовому заднику (шість футів завширшки та щонайменше двадцять футів заввишки) була фотографія, майже така сама велика, як і зображення на кіноекрані. Вродлива молода жінка стояла на підлозі бальної зали (принаймні так здавалося). Підібране чорне волосся здіймалося над головою каскадом хитромудрих локонів і переплетень, на створення яких, напевно, пішли години копіткої праці. Її вечірня сукня без бретельок мала глибокий виріз, і над ним звабливо випиналися півкулі грудей. У вухах у неї були діамантові сережки, а на губах — криваво-червона помада.

На гігантську дівчину в бальній залі дивився старомодний фотоапарат, такий, як у дев’ятнадцятому сторіччі, на тринозі й з чорною попоною, яку фотограф накидав собі на голову. З того, як він був розташований, ви сказали б, що сфотографувати дівчину у бальній сукні він зможе лише нижче колін. Поряд на стовпі стояв на таці порох для спалаху. Фотоапарат притримував однією розслабленою рукою гофмейстер у чорному костюмі та циліндрі, і я одразу ж його впізнав.

Усе це я пам’ятаю чітко, однак спогади про те, що сталося далі, хисткі — я спокійно це визнаю. Я був наркошею зі стажем, який за два роки до тих подій пересів на голку: спочатку просто під шкіру заганяв, але далі все частіше цілився у вену. Я погано харчувався, і вага моя була набагато меншою за норму. До всього цього додайте те, що в мене піднявся жар. То був грип, і він розганявся дуже стрімко. Прокинувшись того ранку, я подумав, що в мене звичайне героїнове чхання, щонайгірше — застуда, однак на той час, коли я побачив Чарльза Джейкобза біля старомодного фотика на тринозі перед брезентовим задником, де над головою в гігантської дівчини йшов напис «ПОРТРЕТИ БЛИСКАВКОЮ», я почувався, немов уві сні. Мене зовсім не здивувало, що я бачу свого колишнього священика, тільки тепер його скроні торкнула сивина, а обабіч рота пролягли зморшки (тонкі). Мене не здивувало б навіть, якби до нього на сцену піднялася моя покійна мати й сестра в костюмах кролика «Плейбоя».

У відповідь на заклик Джейкобза підняли руки кілька чоловіків, але він тільки розсміявся і показав на вродливицю, що маячила в нього за плечем.

— Хлопці, я не сумніваюся, що ви хоробрі, як диявол у суботу ввечері, але жодному з вас не личитиме сукня без бретельок.

Його слова зустріли добродушним сміхом.

— Потрібна кралечка, — сказав чоловік, який показував мені Погідне озеро, коли я ще пішки під стіл ходив. — Гарненька дівчина! Гарненька оклахомська дівчинка! Що скажете, народ? Годиться?

Люди заплескали в долоні, щоб показати, що їм дуже навіть годиться. А Джейкобз, котрий уже напевно вибрав свою мішень, показав бездротовим мікрофоном на когось у натовпі близько сцени.

— Як щодо вас, міс? Про таку кралечку, як ви, кожен мріє!

Я стояв позаду, але юрба, здавалося, розступилася переді мною, так, неначе я володів якоюсь магічною силою, від якої сахалися. Мабуть, я просто проклав собі шлях уперед ліктями, але я такого не пам’ятаю, і якщо хтось штовхав мене ліктями у відповідь, цього я теж не пригадую. Я немовби плив уперед. Усі кольори стали яскравішими, катеринка на каруселі поряд і верески на «Зінґо» — гучнішими. Дзижчання у вухах переросло в мелодійний дзвін: G7, я думаю. Я просувався в ароматній хмарі парфумів, лосьйону після гоління та лаку для волосся з крамниці зі знижками.

Сунерівська кралечка протестувала, та її друзі відмовок не приймали. Вони штовхали її вперед, і вона поволі пішла сходами ліворуч від сцени. Засмаглі стегна зблискували під пацьорками довкола краю коротенької джинсової спіднички. Над спідницею була зелена блузка з високим горлом, але з кокетливим відкритим трикутничком на грудях. Волосся в кралечки було довге й біляве. Кілька чоловіків засвистіли.

— Кожна гарна дівчина містить у собі власний позитивний заряд! — оголосив Джейкобз натовпу і рвучким рухом зняв із себе циліндр. Я побачив, як стискається рука, що цей циліндр тримала. На одну маленьку мить я зазнав тих самих відчуттів, які не навідували мене з того самого дня на Вершині неба: сироти на руках, волосся дибки на потилиці, повітря в легенях занадто важке. А тоді таця біля фотоапарата вибухнула чимось, що точно не було порохом для спалаху, і брезентовий задник освітився сліпучо-синім світлом. Обличчя дівчини у вечірній сукні стерлося. І поки розвіювалося засліплення, на її місці я побачив (чи то мені здалося, що я побачив) сільську дівку п’ятдесяти з гаком років, яка дев’ять годин тому викинула мене з «Ярмаркового заїзду». А потім повернулася дівчина в сукні з блискітками та глибоким вирізом.

• Предыдущая
• 31/88
• Следующая