Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 78

• Предыдущая
• 78/204
• Следующая

Лейтенанти гналися аж до нашого розташування, коли ж «цеппелін» завернув до вартового під грибком, «джип» проскочив мимо і, не зупиняючись, полетів далі.

— Вистежили нас, тепер привезуть сюди якого-небудь майора Гарвея, — засміявся Попов.

— Хоч і генерала! — безтурботно відгукнувся я і відчинив перед своєю бранкою дверцята. — Прошу!

Козурін потирав руки. Його молокососні губенята так і дрижали від радісного нетерпіння, медалька із зображенням товариша Сталіна вже не почувалася сиротою на його новісінькій гімнастерці в передчутті вельможного орденського сусідства. Тільки подумати: така операція! Він звивався біля жінки, як змій, готовий був підхопити її під лікоть, щоб урочисто супроводжувати до своєї резиденції, але ж не смів, не наважувався, а тільки улесливо усміхався і примовляв: «Просимо! Просимо! Будь ласка сюди! Будь ласка!»

В парадній вітальні він довго припрошував жінку сісти, а вона вперто стояла, негнучко випроставшись, пригнічуючи нікчемного Козуріна своєю масивністю і суто жіночою потужністю. Сталінський академік знав діло, вибираючи собі жінку! От тобі й хата-лабора-торія та гілляста пшениця.

Нарешті жінка все ж таки сіла, Козурін скомандував принести каву й фрукти, мерщій вгніздився навпроти і розпочав мову про те, про що мав би говорити я ще в машині, та, бач, не зумів, не знайшов відповідних слів.

— Ми представники радянського командування в англійській зоні окупації. У нас найширші повноваження щодо радянських громадян, які опинилися тут з тих чи інших причин. і коли ми довідалися про вас. Самі розумієте: ми все кинули, щоб допомогти вам. Я негайно повідомлю своє командування в Хемері, ще сьогодні піде шифровка до Берліна і до Москви. На першому ж аеродромі задемаркаційною лінією вас ждатиме літак… Ми не можемо сказати, що за вами прилетить ваш чоловік академік Лисенко, але гарантуємо, що все буде точно і в порядку.

Козурін заливався соловейком і навіть не помітив того, що помітив я. При згадці про шифровки, літак, академіка Лисенка молода жінка мовби пробудилася з глибокого сну, скинула з себе заціпеніння, стривожено обвела поглядом кімнату, пильніше придивилася до Козуріна, губи їй смикнулися, тоді знов стверділи, однак довго вона не витримала і, забувши про своє «васістдас», повернулася в свій питомий стан з словами:

— Що ви тут говорите? Який чоловік? Який академік Лисенко? Я не знаю ніякого академіка!

Козурін, який був зрадів, почувши, що німа заговорила та ще й рідною мовою, відсахнувся від жінки, так ніби йому в обличчя кинуто не звичайні слова, а тяжке каміння.

— Ви не дружина академіка Лисенка? — прошепотів він. — Ви не товаришка Лисенко? А хто ж ви така?

— Я Шиянова Ольга, студентка Орловського педінституту, а тепер дружина англійського майора Стокса! — була відповідь.

— Ви не товаришка Лисенко? — все ще не вірячи, повільно підвівся Козурін.

— Я Шиянова Ольга! і майор Стокс ось-ось буде тут і тоді я вам не заздрю, вам тут усім!

— Ах, так ти не дружина академіка Лисенка? — заходячи жінці за спину, зловісно промовив Козурін. — Ти не вона, ти якась там Шиянова-Буянова?

І, зненацька зриваючись на вереск, підбіг до дверей, вдарив у них чоботом, скомандував:

— Наумкін! В підвал її!

Вася Наумкін був тут як тут, глузливо вклоняючись, кінчиками пальців підтримуючи фату, припросив дорогу наречену підвестися і під дулом його автомата протупати туди, де її не знайде не тільки якийсь там англійський майор, а й сам англійський король.

Шиянова, презирливо бгаючи губи, підкорилася цьому насильству, Козурін же одразу накинувся на мене:

— Капітане Сміян, кого ви мені привезли? Де ви взяли її?

— Там, куди ти нас послав, Козурін, — холодно відмовив я.

— Ви все переплутали!

— Переплутала ця дурна фрау Вільтруд, а ти її послухав, ось і маєш. Жди тепер ще британського майора на свою голову.

— Самі розбирайтеся тепер з майорами! — заверещав Козурін і вже був норовив дати тягу, але обіцяний нашою розкішною співвітчизницею майор Стокс уже був тут, у супроводі вже знайомих мені лейтенантів і Попова, переступив поріг вітальні, відрекомендувався досить ввічливо і ще ввічливіше став пояснювати:

— Сталося непорозуміння. і тільки тому, що я запізнився до церкви, де повинен був зустрічати свою наречену. Але мені перерізала шлях колона американських «студебеккерів» з вугільним брикетом, я простояв біля перехрестя цілої чверть години і неприпустимо затримався.

Майор Стокс був дебелий, як наш знайомий майор Гарвей, а заввишки з Робінсона, говорив повільно, самовпевнено, мундир мав увесь в якихось нашивках, емблемах, глянувши на які, я зрозумів, що він з 32 королівської гвардійської бригади, девізом якої є пильність, про що свідчила одна з нашивок із зображенням широко розплющеного ока. От тобі й маєш: покликаний пильнувати безпеку й недоторканість самого короля, а власну наречену ганебно проґавив! А тепер торочить нам про якісь «студебеккери» і буровугільний брикет.

Козурін втретє перед моїми очима перероджувався, мов змій з казки. Запопадливість перед «дружиною академіка Лисенка», тоді злобна істерика, тепер — холодна зверхність над цим гвардійсько-королівським майором.

— Я хотів би знати, де моя наречена? — ввічливо поцікавився майор.

— Вона там, де треба, — холодно кинув Козурін.

— Я повинен побачити її.

— Це неможливо.

— Але чому? Вона моя наречена.

— Вона радянська громадянка і не може бути нареченою іноземця.

— Ми кохаємо одне одного, і ніхто не може стати нам на перешкоді!

— Помиляєтесь, майоре. Така сила існує. В нас є Указ про заборону радянським громадянам брати шлюби з підданими інших країн.

— Це насильство над особистістю!

— Нічого не знаю. Указ існує, і ми повинні його виконувати. Вашу так звану наречену ми відправляємо на батьківщину. Указ підписав маршал Сталін.

— Я напишу маршалу Сталіну!

— Не радив би вам цього робити. Він надто зайнятий, щоб читати ще й листи про кохання.

— Я попрошу нашого короля, щоб він поклопотався за мене перед маршалом Сталіном!

— Цього вам ніхто не забороняє.

— Але Ольга! Що буде з нею?

— Про неї потурбуємось ми.

Треба віддати належне Козуріну: тут він виказав таке вміння говорити з іноземним підданим, що мені й не снилася. Все-таки йому щось перепало від отого дядька-генерала з «органів».

Майор Стокс відкозиряв, забрав своїх лейтенантів і в супроводі небалакучого Попова відбув туди, звідки прибув.

— Ну, Сміян, — просичав Козурін, — я тобі цього ніколи не забуду!

— Давай-давай! — посміявся я. — Бережи своє дорогоцінне здоров’я, Козурін, і не втрачай пильності!

— Я подам на тебе рапорт у Хемер! — підскочив він до мене.

— Хоч господу богу подавай. Пиши од пуза! Можеш обписати мене з ніг до голови. Після того, як мене обписали німецькі осколки, мені вже сам чорт не страшний.

Козурін несподівано вспокоївся і був майже лагідний, коли сказав:

— Чорт тобі, може, й справді не страшний, та є дещо страшніше чорта!

Може, натякав на свого дядька-генерала і на недремні «органи», в яких той служив? Але дядько був далеко, а все неблизьке нас не лякає.

Ольгу Шиянову Козурін швиденько переправив до Хемера, а вже звідти вона помандрувала до нашої зони і далі — на Батьківщину. Чи хоч зняла з себе фату, чи так і з’явилася перед нашими доблесними прикордонниками? Це вже виходило за межі моїх зацікавлень, надто що Попов поставив перед нами нову проблему.

Цей загадковий Попов за ті місяці, що я його знав, завжди уявлявся мені таким собі добрим ярмарковим дядьком, який тримає на дні свого воза цілий міх несподіваних дарунків і час від часу розв’язує той міх, щоб показати те чи інше, зацікавити, привабити, набити собі ціну.

Так було ще при американцях, коли Попов, мало чи не на честь мого приїзду на Рейн, видав нам таємницю гітлерівського вченого-ракетника, так сталося й цього разу після ганебного провалу з дружиною академіка Лисенка.

• Предыдущая
• 78/204
• Следующая