Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 76
- Предыдущая
- 76/204
- Следующая
На жаль, був я тоді надто молодий і легковажний. Бомбу американці кинули в понеділок, день тяжкий, але сьогодні середа, і кінець другої світової війни, кінець усього лихого, отож радуймося, що дожили до цього дня, і хай хмари радіоактивного попелу розвіються вітрами надій.
— Таку подію треба відзначити, — заявив я урочисто, — ваше повідомлення, містер Робінсон, а мій банкет з нагоди закінчення другої світової війни. Запрошую всіх до себе! Заперечення будуть?
Заперечень не було, і ми поїхали. Все товариство я запросив до «мисливської вілли», де, як кріт у норі, сидів на своїх припасах жлоб Коляда. Він виповз нам назустріч з якогось таємничого прихистку, зіжмаканий, як брудна ганчірка, аж соромно було називати його старшим лейтенантом Червоної Армії перед такими поважними гостями. Але нічого не вдієш, я представив Коляду, назвав його нашим дорогим годувальником, йому ж шепнув на вухо: «Коньяку в дубовий зал і не жлобствуй! Та пошли за Козуріним. Скажи: ждуть гості».
Коляда спробував постогнати, демонструючи звивистість тіла, якій міг би позаздрити дощовий черв’як, але я голосно заявив, що зараз буде коньяк, до того ж — найкращий з німецьких коньяків, — і скупердяєві вже нікуди було відступати.
Коньяк, як на знавця, був, мабуть, так собі, зате міцний, а чого ще треба молодим офіцерам з луженими шлунками і печінками, твердішими за дерев’яну табуретку? Горілка була б тут набагато доречніша, бо що проти неї шотландське віскі, яке пили англійці, чи кисленькі рейнські вина? Та де ж тут візьмеш горілки, коли з Берліна йдуть тільки накази й інструкції, а все постачання обмежується смердючими цигарками «Епоха». Коньяк же в нас був, сказати б, з власних запасів, які завдяки дбанню Коляди, ніколи не вичерпувалися. Добував коньяк Коляда способом, який сам винайшов і який можна було б запатентувати в міжнародній організації пройдисвітів і ошуканців, коли така існує насправді. Почалося з епізоду зовсім незначного. Серед наших машин (ясна річ, не вітчизняних, а всуціль трофейних) був невеличкий «адлер» коров’ячого кольору, з переднім приводом. Машина непрезентабельна, зовні досить незграбна, якась розложиста, мов розгодована жінка, одним словом, — нічого привабливого. Ніхто не хотів на ній їздити, щось там ніби було навіть негаразд з двигуном, про коров’ячого «адлера» вже й забули, та ось наш водій Анатолій полагодив машину, навів на неї потрібний глянець, тоді знайшов якогось ресторатора і проміняв йому «адлера» на триста літрів коньяку. Коньяк Анатолій одержав у п’ятилітрових скляних бутлях, обплетених лозою, і весь свій здобуток привіз до нашого розташування, виказуючи всю широчінь вірменської натури. Сам він пив тільки виноградне вино, нічого міцнішого не брав до рота. Хлопці Льоні Зябрєва допитувалися в Анатолія:
— Сам не п’єш — навіщо ж добував коньяк?
— Заради мистецтва комерції! — відповідав Анатолій. — Ви ще зелені в цій справі, вам не збагнути.
Зате Коляда все збагнув і зробив висновки. Миша прогризається й крізь найтовщу стіну, так і Коляда прогризся крізь Анатолія, і той все ж сказав Коляді, де він виміняв коньяк за «адлера», решта, як кажуть шахісти, було справою техніки.
Коляда вдягнув мундир англійського офіцера, з перевдягненим у англійського солдата Васею Наумкіним прикотив до того нещасного ресторатора в Дейці, перекаліченою німецькою мовою розтовкмачив тому, що англійському командуванню все відомо про операцію «адлер» — коньяк і що за ресторатором плаче славетна Кельнська в’язниця. Для змалювання Кельнської в’язниці в Коляди нестачило слів, але хто ж з місцевих жителів не знав цього похмурого комплексу — кілька десятиповерхових бетонних будувань, двір — як долоня, доглядачі — мов африканські хижі звірі.
Кінець цієї історії передбачити досить легко. Ресторатор віддав Коляді «адлера» і кільканадцять обплетених бутлів з коньяком, Коляда ж після цього, вже не вдаючись до послуг сина вірменського народу, сам здійснював операції по добуванню коньяку, грабував нових і нових рестораторів, знов і знов міняв «адлера» на міцний симпатичний напій, тоді реквізував машину, щоб далі безкарно здійснювати давно відомий принцип «І вівці цілі і вовки ситі», а Козурін, який мав би спинити цю вакханалію беззаконня, тільки попліскував Коляду по плечу й зронював: «Хвалю!».
Казки наші кінчалися так: «І я там був, мед-вино пив…» Я теж тоді пив неправедні коньяки Коляди, та коли подумати, скільки за війну пролилося тільки моєї крові, то що ці коньяки і всі праведні й неправедні напої світу!
Ми добряче посиділи тоді в дубовому залі. Жлоб Коляда виклав мало не все, що мав. Козурін, довідавшись, хто прибув і з якої нагоди, негайно прискочив до нас, два бокали коньяку спаралізували його гороб’ячий мозок, і лейтенантик став вицвірінькувати щось про свого дядька-генерала, про те, що той в «органах», що перебуває мало не під столом у маршала Сталіна. Робінсон пив спокійно, твердо, не забував підливати доктору Томбергу, який тільки червонів, але тримався ще закостеніліше, ніж завжди. Я сказав Робінсонові, що в нас не відсьорбують з бокала, як ото він пробує робити, а п’ють до дна, а тоді цілують денце. Робінсонові така процедура припала до смаку, він кілька разів проробив запропоновану мною процедуру і щоразу з більшим смаком і охотою. Загалом кажучи, випити на дурняк люблять навіть ті, хто ніколи не мав колоній. Тоді що ж казати про колонізаторів? Робінсон тільки мурчав од вдоволення, а пан Спринчак, як вірний союзник, намагався не відставати, розпушував погрозливо вуса, очі йому соловіли, постать розповзалася, мов тісто з діжі, зате язик ставав як бритва. Пан капітан підсунувся до мене впритул і знов спробував виповідати образи на Сталіна і радянську владу.
— Який то соціалізм, прошу пана, коли все в руках цього узурпатора Сталіна? Він готовий був обійматися з Гітлером тільки тому, що той його хвалив. Ваш Сталін обіймався б і з самим дияволом, коли бачив би для себе вигоду! Бернарда Шоу ви підносили до неба, бо він вихваляв Сталіна і його табори, а того не помітили, що Шоу вітав також і Гітлера. Наш же Пшибишевський не зміг привітати Сталіна, і Пшибишевського ви заборонили.
Я тільки очі витріщив на пана капітана. Ну, чому я маю віддуватися і за Бернарда Шоу і за Пшибишевського?
— Слухайте, пане Спринчак, — підсовуючи капітанові бокал, запропонував я, — давайте краще вип’ємо з вами за дружбу й слов’янське братство. Слов’янський комітет, голова генерал Гундоров. Чули? Ні? Отак і я ніколи не чув про Пшибишевського. А пан капітан що-небудь чув про Ніздіковських?
— Ніздіковські? Хто такі?
— А мої сусіди в селі. Польська сім’я. і була в них дівчинка Броня, в яку я був закоханий. Яка ж гарна була Броня!
— Пан одружився з тою Бронею?
— Не міг. Я тоді мав десять років, Броня — років з дев’ять, не більше.
— і де ж вона?
— Броня? Броня вмерла, як вмерли всі Ніздіковські, як вимерла половина нашого села в голод тридцять третього року.
— Ви вмирали з голоду, а самі йшли на Польщу з визвольним походом? Від чого ж хотіли нас визволяти — від достатку й ситості?
— Казав же панові капітану, що був тоді ще учнем і не можу відповідати за війну, в якій не брав участі. За Вітчизняну відповідав своїми ранами, своїм життям і готов відповідати хоч і на страшному суді.
— Але ж війну вели такі, як пан, а не Сталін? Чому ж тепер усі лаври приписують тільки йому? Навіть Черчілль…
— Черчілля й питайте. А для нас Сталін — наш прапор. Вам це не подобається? Маєте заперечення?
Заперечення були в Робінсона. і не словами, а дією. Доблесний британець вичалапкував з-за столу із допомогою абсолютно тверезого, як виявилося, доктора Томберга заявив, що запрошує всіх присутніх серів прогулятися по парку. Звідки він узяв парк, я не знав, бо між віллами, які ми займали, росли, здається, самі яблуні, та коли ми опинилися надворі, Робінсон, крім яблунь, все ж запримітив ще якесь німецьке дерево — чи то липу, чи бересток — і, недовго думаючи, подерся на нього з чіпкістю й спритом індійської мавпи. Що то значить народитися й вирости в сім’ї потомственних колоніальних офіцерів!
- Предыдущая
- 76/204
- Следующая
