Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 72
- Предыдущая
- 72/204
- Следующая
— Руської? — здивувався я. — А це звідки? Де вона взялася?
— Хіба я вам не казала? Власне, я тільки про це й говорила. Для того й добулася до вас. Я довго розпитувала, поки знайшла вас. Добиратися з Ремшайда хоч і недалеко, але трудно. Машину я вимушена була продати. Мотоцикл забрав Гюнтер, та я й не вмію на мотоциклі. Тому вийшло, що я аж уночі.
— Коротше, — не зовсім чемно перепинив я, — ви хочете сказати, що ваш чоловік покинув вас заради руської жінки?
— Саме так, саме так. Вільтруд, — сказав він, — ти повинна зрозуміти мене: це справжнє кохання. Вона така жінка, така жінка! Власне я подумала: може, ця жінка має цінність не тільки для мого Гюнтера, але й для панів радянських офіцерів. Бо вона, здається, не проста собі жінка, а дружина якогось великого радянського вченого. Його звуть… його звуть, у мене тут записано… Академік Лисенко… Ви, мабуть, чули про нього?
— Академік Лисенко? — повторив я. — От єрунда!
— Що вона там каже? — нетерпляче перехилився до мене Козурін. — До чого тут академік Лисенко?
— Вона каже, ніби її чоловік, вийшовши з концтабору, познайомився десь тут з дружиною академіка Лисенка, ну і… Одним словом, любов і все інше.
— Дружина академіка Лисенка? — Козурін сполотнів од переляку. — Капітане Сміян, я б попросив вас не повторювати цієї ворожої вигадки. Дружина академіка Лисенка — і де? Це наклеп і провокація! Ви розумієте? Як могла опинитися тут дружина академіка Лисенка?
— А як опинився в окупації Київ на цілих два роки? А вся Україна, Білорусія, Прибалтика, сімдесят мільйонів радянських людей?
— Які сімдесят мільйонів? Що ви верзете?
— Наказ номер двісті двадцять сім, підписаний товаришем Сталіним. Двадцять восьмого липня сорок другого року. Ознайомлено весь особовий склад. Офіцерів — під розписку.
Козурін дивився на мене з ненавистю. Він не був на фронті, не засвідчував підписом ознайомлення з наказом № 227, міг би й відмахнутися від якогось там наказу, але тут не відмахнешся, бо сам товариш Сталін…
— Сімдесят мільйонів — це просто населення, — пробурмотів він, — а тут ідеться про самого академіка Лисенка. Ви хоч знаєте що-небудь про академіка Лисенка?
Знайшов, кого питати! Голова мені ще з школи забита була обіцянками улюбленого сталінського вченого Лисенка вивести гіллясту пшеницю з казковими врожаями сам-сімсот або й сам-тисяча, і я всю війну мріяв знайти на бруствері окопу серед дикого пирію стебельце гіллястої пшениці, витинав з газет оповідання й вірші про цю пшеницю і носив у планшеті разом з польовими картами, мрія моя була, мабуть, не меншою, ніж мрія Попова, що сподівався знайти переодягненого й перелицьованого (мовляв, зробив пластичну операцію обличчя і ховається десь на Рейні) фюрера серед переляканих і розгублених німецьких обивателів.
Але я був селянський син, а знання в селян завжди розполовинюється: зриме й незриме, те, що літає десь аж попід небесами, і те, що можна помацати рукою.
Академік Лисенко? Мабуть, справді великий учений, коли про це пишуть газети і коли на з’їзді колгоспників-ударників йому аплодує сам товариш Сталін. Як там сказав Лисенко? «В нашому Радянському Союзі, товариші, люди не родяться, родяться організми, а люди у нас робляться — трактористи, мотористи, механіки, академіки». А товариш Сталін на це: «Браво, товаришу Лисенко, браво!»
Але для селян Лисенко — це ще й хати-лабораторії, як у моєму селі. Завідувач Хведір Хвись повинен був вести там якісь досліди, та, будучи неписьменним, виявився нездатним до такого мудрого діла і тільки й спромігся, що випити весь відпущений для препаратів спирт, а тоді повісив на хату-лабораторію великий іржавий замок і сидів днями в колгоспній конторі, пильнуючи, щоб йому справно нараховували трудодні.
Лисенко — це також яровизація пшениці. Купи зерна в церкві, перетвореній після закриття на колгоспну комору, дядьки поливають пшеницю холодною водою і знай перелопачують дерев’яними лопатами, матюкаючи того дурня, який це вигадав. Не буде баба дівкою, а озимка яриною! Сіють її чи не сіють — однаково ж піде на зелений корм і доведеться пересівати просом, а в район посилати бурхливі зведення про високі врожаї груш на вербах.
Та це було ще до війни, дядьківський скептицизм, здається, не проникнув у глибини моєї душі, і академік Лисенко все ж таки залишився для мене великим ученим. і для Козурїна — великий, і для мене — великий.
— Така війна, — зітхнув я, — тут все могло статися. Могла навіть дружина самого академіка Лисенка отак… Ну, чи я знаю? Може, захопили її фашисти де-небудь на агростанції під Одесою. Здається, там академік любив працювати… Може, на Полтавщині, звідки він родом…
— Припустимо, — неохоче згодився зі мною Козурін. — Але хіба вона могла… Оте, що каже ця підіслана до нас німкеня, — хіба могла дружина самого академіка Лисенка — і з якимось там німцем?.. Він хоч комуніст?
Я спитав фрау Вільтруд, чи її Гюнтер комуніст. Фрау замахала злякано руками. Хіба він уцілів би в концтаборі? Ні, він був далекий од політики. Він тільки блискучий інженер і так любив домашніх тварин…
А також кімнатні квіти. Це вже я знав. Тепер, здається, доведеться довідатися ще й про те, як її Гюнтер любить жінок великих учених.
— Мабуть, ця жінка, про яку тут ідеться, забула поцікавитися, до якої партії належить її коханець, — сказав я. — Ну, а хто вона, про це треба було б спитати її саму.
— Провокація, — вперто повторив Козурін. — Навіть коли це справді дружина академіка Лисенка, то не могла вона сама, добровільно… Такий зв’язок — це ж зрада! Вона не могла. Її примусили, вона стала жертвою насильства. Ця німкеня… Чого їй од нас треба?
— Вона хоче, щоб ми забрали свою руську і, таким чином, повернули їй чоловіка. Все дуже просто: звичайного німецького інженера за дружину академіка Лисенка.
— Не переповідайте бруду й наклепництва!
— З набагато більшим задоволенням я піду собі спати.
— А мене хочете залишити з цією провокаторкою? Спитайте, чому вона прибилася саме сьогодні і так пізно?
Вона каже, що не знала, де її Гюнтер, а сьогодні вдень довідалася, ніби він ночуватиме в будинку своєї сестри під Білфельдом.
— Це далеко?
— Півсотні кілометрів. Може, трохи більше.
Козурін мислив. Коли провокація, тоді треба плюнути і витурити цю фрау в три шияки. А коли справді дружина академіка Лисенка? Був сигнал, а він не прореагував?
— Так, — надимаючись од командирської пихи, проляпотів Козурін, — капітане Сміян, слухайте мене уважно. На вас покладається відповідальна акція. Поїхати, знайти, і все належне. Але без самовольства і грубощів, на які ви з Поповим такі мастаки.
— Взяти автоматників?
— Ви що — ганятися за дружиною академіка Лисенка з автоматниками? Беріть Попова, на випадок ускладнення з англійською адміністрацією, і їдьте.
Ми взяли «цеппелін» Попова. Він за кермом, поруч — фрау Вільтруд, щоб показувати дорогу, я на заднім сидінні, подрімуючи від темряви, нічного спокою і м’якого погойдування автомобільних ресорів. За Бенсбергом пішли ліси й переліски, тьмаве світло фар вихоплювало з туману то якусь самотню садибу, то стовпи з колючим дротом, яким розгороджувалися пасовиська, то рекламний щит з заляпаним написом. З шосе ми з’їхали, плуталися тепер якимись висілками, Попов щоразу питав фрау Вільтруд: «Куди тепер?», вона досить упевнено спроваджувала машину то прямо, то ліворуч, то праворуч, нарешті ми доїхали, будинок був низький, довгий, темний, стояв зовсім самотній, нагадував пустку, та коли Попов загрюкав у двері і став кричати щось англійське, виявилося, що там живуть, спалахнуло світло, заворушилися злякані люди, безліч людей, безліч кімнат, ще більше дверей, ми з Поповим і фрау Вільтруд ішли через ті кімнати, поєднані десятками дверей в якийсь примарливий лабіринт, підводили людей з постелі, зазирали в закутки, допитувалися в фрау Вільтруд: «Це? Він? Вона? Ні? А це?» «Треба спитати його сестру! — бубоніла фрау Вільтруд, — треба спитати його сестру!» Нам з Поповим було однаково: сестра — не сестра, а тих, кого ми шукаємо, вже тут немає, може, й не було, може, взагалі вони не існують.
- Предыдущая
- 72/204
- Следующая
