Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 37
- Предыдущая
- 37/204
- Следующая
Все принишкло, завмерло, не було ні сили, ні влади, довкола панував страх, наповзав на людей понурими словами: «гепеу», «енкаведе». Дівчата виспівували насмішкувато-сумну частівку:
Я не хочу чаю пити,
З голубого чайника,
А я хочу полюбити
Гепеу начальника…
Людей забирали вночі й удень, з постелі й з роботи, вони щезали так само тихо, страшно й навіки, як під час голодомору, і ні в кого було шукати захисту й рятунку.
В сусідніх селах, навіть у найзлиденніших степових, класових ворогів знаходили швидко й охоче, а в нас чомусь ніяк не могли виконати вказівок з району. Батько посилався на те, що колгосп імені Челюскінців найпередовіший у районі, в усіх зведеннях займає тільки перше місце, всі поставки виконує справно: і по хлібу, і по м’ясу й молоку, і по сінові,— які ж тут шкідники і класові вороги? Та вже й у самій Зашматківці всю зиму йшли між людьми невиразні мовиперемови, загрозливо нависали темні натяки, пахтіло ласими до тридцяти срібляників. «Еге ж, — гуділи ті, хто нездатен здолати сверблячку продати будь-кого, хочби й рідного батька, — наші „Челюскінці“ таки передові! А спитали: чого? Бо всіх глитаїв у Зашматківці порозкуркулювали, а Сміян своїх вберіг, вмовив вступити в „Червоний борець“ і усуспільнити тяглову силу й реманент — ось тобі й передовик! Га? Що? Вимерли в голоді усі однаково — що куркуль, що підкуркульник, що бідняк? А копитал Сміянові остався? Остався. Та й самого Сміяна як пошкребти, то й він, може, з елементів. Був же колись там, де люди кажуть?..»
Звісно ж, я, малий, нічого не чув і не знав, а мама коли й здогадувалася, то не казала мені. Вона була в надії, ждала дитину, я сподівався, що матиму братика, помагав мамі по господарству — напоїти й підкласти сіна корові, дати їсти свині, повичищати гній, наносити до хати води й соломи топити піч і лежанку. З школи, хоч як кортіло побавитися з хлопцями, я мерщій біг додому, щоб довідатися, як там мама, бо на батька надій було мало: він день і ніч пропадав у колгоспі.
Того березневого дня я все ж не побіг після школи додому. Хтось приніс звістку, що в Тринчиковому ставку плаває утопленик. Всі зірвалися до ставка, бо коли ще таке побачиш! День той був темний і тяжкий. Перед цим цілий тиждень ішов безперервний холодний дощ, з’їдаючи рештки брудного снігу і ніздрюватої криги на Тринчиковому ставку і Дейнежиному озері, сьогодні вночі дощ перестав, але з самого досвіта між землею і небом зависала свинцево-сіра запона туману, і здавалося, ніби накрили тебе товстою брудною подушкою, і ти осліп, оглух, онімів, задихаєшся, гинеш, та нічого не можеш вдіяти.
Ми з хлопцями наосліп бігли в тому тумані навпростець через розбагнене бурячище, попід високими Тринчиковими грушами, тоді пологим берегом ставка до греблі через ручай, яким вливалися в ставок весняні води, там уже темніло кілька чоловічих постатей, між ними трохи малечі з усіляко зневажуваних нами дошкільнят, одні стояли, інші безпорадно вешталися коло самої води, розгублені й мовби налякані.
— Де утопленик? Де? — зашепотіли ми до малих. — Ще не витягли?
— Та он же, — сказав хтось з дядьків. — і не втопленик, а дитина. Немовля. Ще й світу божого не бачило, а вже…
В сірій стоячій воді серед трісок, старої кори, напівзогнилого гілля плавало щось округле, мов зеленкуватий гарбуз, власне, й не плавало, а лежало непорушно на воді, і та мертва непорушність була така страшна, що хотілося кричати.
— Чого ж ніхто не витягає його? — закричали ми. — Може, воно ще живе?
— Еге, живе! Воно вже, мабуть, тиждень отак плаває.
— З берегів принесло водою…
— Мо’, з самого Дейнежиного озера…
— А витягти — як ти його витягнеш?
І тут з’явився мій батько. Не сам, а з помічниками, і принесли з собою багри, рибальську хватку з довжелезним держалном і навіть ряднину, щоб підстелити під порятованого, хоч тому вже однаково. Батько став на греблі, йому подали багор, все робилося мовчки, швидко, вміло, всі виявляли хіба ж такий сприт, і дивно було, що згаяли стільки часу в безпорадності й розгубленості. Чи вже так звикли все робити тільки за вказівками голови колгоспу?
Коли нещасного утопленика на ряднинці виносили під груші, до греблі з того боку під’їхав парокінний віз сільської кооперації, повний ящиків з горілкою. Голова споживкооперації Асон Іванович готувався до зустрічі Міжнародного жіночого дня — 8 березня. Гребля була розмита водою, вся в ямах і бакаях, від розповзання не рятувало її ні безладно повтикуване з боків пакілля, ні шелюжиння, заплетене між ним. Асон Іванович, знаючи, як то трудно перехопитися тут з тяжкою поклажею, сам взявся за віжки, біг поряд з возом, плутаючись у негнучих полах цупкого плаща, підбадьорював своїх конячок:
— А ну, дорогенькі! Цок, цок, і на тім боці!
Конячки, мовби й самі розуміли всю відповідальність і небезпечність цього гиблого місця, рвонули щосили, хотіли перехопитися через греблю одним духом, але на самій середині заднє колесо зачепилося за товстий кілок, віз зупинився, смикнув коней назад, Асон перелякано закричав, засмикав віжками, заляскав ними по кістлявих кінських крупах, коні теж спробували відчаєно смикнутися, але це не помогло, віз загрозливо перехнябився і став повільно сповзати в ставок, в ньому щось торохнуло, задзвеніло розбите скло, ящики з горілкою не падали в воду тільки завдяки тому, що Асон Іванович вміло і надійно позв’язував їх вірьовками, і тепер треба було думати тільки про те, як врятувати всю поклажу.
Я не встиг помітити, чи батько вже був на березі, чи ще зоставався на греблі, побачив його тільки тоді, як він опинився біля воза, підважив його за оте злощасне колесо, гукнув Асонові: «Давай!». Асон знов крикнув не своїм голосом, смикнув віжками, конячки, мало не падаючи з ніг, рвонули тяжкого воза, але він чомусь не поїхав уперед, а посунувся набік, просто на мого батька Федора, звалив його з ніг, пригнітив усім своїм тягарем батькові груди, а тоді так само незбагненно скотився з них, коні тепер уже легко вихопилися на сухе, але батько мій так і лишився лежати на краю греблі ніби переламаний навпіл, і короткий гострий кілок простромлювався йому крізь ребра. Асон Іванович, хоч обернутий спиною до греблі, перший відчув, що позаду сталося щось страшне, облишив своїх коней і, падаючи, побіг до батька. За ним кинулися дядьки, незграбно штовхаючи один одного, не знаючи до пуття, як зарадити лихові, як зняти батька з того проклятого пакола.
Я ще й досі не міг спам’ятатися, стояв закам’яніло, ніби зовсім сторонній, ніби мимовільний свідок цих туго сплетених у нерозривний ланцюг жахливих подій, неначе подивований спостерігач, який не йме віри тому, що відбувається в нього перед очима. Я не встиг ні закричати від розпачу, ні подивуватися, як з глухого туману майже нечутно виринула і стала біля мене чорна легкова машина, шофер, у військовому кашкеті з червоною зірочкою, майже впритул спокійно дивився на мене, слинив у губах недокурену цигарку з «городським» запахом, а з машини вискочило двоє високих, теж у військових кашкетах, один, гладкий, у шкіряному коричневому пальті й начищених чоботях, Інший — прогонистий, як хорт, у шинелі, з наганом на широкому ремені.
— Сміян Федір Миколайович тут? — гукнув гадкий.
— Осьдечки ж він, — сказав хтось із тих, що виносили з греблі спливаючого кров’ю батька.
— Що це з ним?
— Хіба ж не бачите? Повредився чоловік, може, й на смерть.
— Давай його в машину! — скомандував гладкий.
— Перев’язати треба! — підбіг Асон Іванович. — Кров же! Рана! Такий чоловік!
— Перев’яжуть де треба! — гримнув прогонистий. — Давай! Давай!
Дядьки мовчки понесли пораненого до машини, і тільки тоді я збагнув усе, що сталося, зрозумів, що ось зараз ця машина забере мого батька, завезе не знати й куди, а я навіть не почую його голосу і не знатиму, що ж сказати мамі, я зірвався з місця, стрибнув до задніх дверцят машини, куди вже всували закривавленого батька, невміло перегинаючи і втулюючи в тісному просторі його ще кілька хвилин тому таке могутнє й зграбне, а тепер майже мертве тіло, я продирався крізь чужі руки й ноги, хотів зазирнути батькові в обличчя, покликати його, сказати, що я тут.
- Предыдущая
- 37/204
- Следующая
