Приватне доручення - Ростовцев Эдуард Исаакович - Страница 7

• Предыдущая
• 7/45
• Следующая

Хтось ішов по дорозі назустріч. Карпенко неголосно покликав:

— Лосько?

Молодий чоловік у вишитій українській сорочці з невеликим чемоданом так же тихо відізвався:

— Я.

— В чому справа, Стасю? Чому ти зняв мене з поїзда в Клуші?

— В Стопачі їхати нічого. Вже місяць, як Ярема там не живе. Його перевели сюди на місце лісника, що пішов на пенсію.

— Дивно. Що ж, за кордоном не знали про це?

— Напевно, що так. Ярема живе тут, на краю села, під самісіньким лісом.

Вони стояли в тіні паркана якогось службового будинку і розмовляли впівголоса. Дощ зовсім вщух. Лише теплий вітер струшував мокрі крони дерев, і краплини, наче горох, тарабанили по асфальту.

— Ну, що ж, ходімо. Нічого не зробиш, — Карпенко опустив комір і ступив на дорогу.

Вони йшли довгою вулицею села. Карпенко шкутильгав.

— Що з тобою? — показав Лосько на ногу.

— Так зручніше, — неясно відповів Карпенко.

— Тихо. Підходимо. Третя хата скраю, праворуч.

Карпенко швидко оглянувся — вулиця була порожня. Попереду — темний ліс. Наче про щось давне і потаємне, глухо шуміли високі дерева. Супутники підійшли до ослизлого, почорнілого від часу паркана, Лосько набрав камінців і спритно кинув їх через паркан в двері хати. У дворі брязнув ланцюг, гавкнув пес. Карпенко і Лосько припали до мокрих дощок. Нарешті зарипіли петлі, хтось вийшов на ґанок. Цикнувши на пса, глухий голос запитав:

— Яка сатана каміння кидає?

Йому відповів Лосько:

— Товаришу Ярема, це я, Зінченко, з лісгоспу. У тебе на другій ділянці молодняк учора порубали.

— Щоб їм руки повсихали! Ти з поїзда, Зінченко?

— Ні, попутною машиною.

— Гаразд. — 3 темряви виросла висока постать лісника в форменому кітелі наопаш. — Прошу, товариші, до хати, — не зовсім зрадівши пізнім гостям, буркнув господар.

Хату Яреми можна було б назвати дерев'яним будинком. Поділена на дві кімнати, кухню, комору і сіни, вона скоріше нагадувала квартиру міського типу. Різні, бозна-звідки зібрані меблі. Тут же, на кухні, велика піч, глиняний посуд і в кутку — блискуча гостра коса.

Ще не стара, але рано зів'яла жінка — мабуть дружина Яреми — несміливо привіталася, зібрала з пелени клубки вовняних ниток і нечутно вийшла у сіни. Повернувшись, вона поставила на стіл високий глечик молока, миску з медом і поклала круглу паляницю. Глянула на чоловіка, поправила на голові хустину і вийшла. В гасовій лампі стрибав неспокійний вогник. Лосько налив у кухоль молока, відсьорбнув, заїв ковток пахучим хлібом. Карпенко ж і не доторкнувся до їжі. Він сидів і, зморщившись, розтирав ногу, що таки добре розболілася, Господар — похмурий чолов'яга років п'ятдесяти з обвислими, в жовтих підпалинах вусами — очікуюче мовчав. Покінчивши з молоком, Лосько повернувся до нього:

— Ми від «Сірого». Ти одержав наказ?

Ярема кивнув.

— А чому не повідомили «Сірому», що переїхали з Стопачів сюди? — підозріло дивлячись на Ярему, запитав Карпенко.

Ярема вилаявся:

— Чому, чому! Спробували б ви, пане начальнику, працювати тут на рації. Мене в Стопачах були б накрили, та вчасно приховав. Перебрався сюди, а батареї відсиріли. Запасних не було. Ловить як-небудь ловив, а передавати не міг.

— Брешете! — обірвав Карпенко. — Боялися.

Ярема мовчав.

Нога мучила Карпенка все більше. Він уже навіть не робив спроб стримуватись; кривив губи, хитався, обхопивши руками коліно.

Ярема, намагаючись пом'якшити гнів гостей, особливо Карпенка, в якому він угадав старшого, приніс таз гарячої води і два товстих полотняних рушники.

— Прошу пана начальника дайте глянуть на ногу. Я не лікар, але дещо розуміюся на цих хворобах.

Карпенко перебив його:

— Спершу — справа. Куди нам наказано йти?

Ярема виглянув у вікно і прикрутив гніт у лампі. Потім підійшов до дверей, тихо відчинив, вийшов надвір.

— Все тихо, — сказав він, повертаючись, і важко сів на лавку. — Вам наказано бути в Старому схроні, кілометрів за 14 звідси. Я проведу.

— Не треба, — заперечив Карпенко. — Зінченко, — він кинув в бік свого супутника, — знає тутешні місця. Поясніть лише, як туди йти.

Ярема подумав і згодився;

— Добре. — Він підняв дошку стола, витягнув звідти карту-двохверстку на тонкому папері і обережно розгорнув 1 на столі, стерши перед цим рукавом краплини молока. Втрьох вони схилилися над картою. — Отут, — ткнув Ярема рудим твердим нігтем. — 3 села підете цією дорогою. Стежкою підніметесь вгору, Перевалите на північ, по річці. Тримайтесь правого рукава, він виведе вас до Воронячої ущелини. Місце тут заросле, глухе. Кроків за триста знайдете могилу з хрестом, а поруч камінь. Під ним і буде вхід у схрон. Спершу на камінь натиснути треба, а потім повернути навпроти гвинта, вліво.

— Дійдете один? — запитав Карпенко супутника. — Я переночую тут. Нога болить.

Ярема був явно невдоволений таким розгортанням подій. Він засопів і засовався на лавці. Очевидно, йому не хотілося залишати в себе гостя. Карпенко помітив це:

— Знову боїтесь?

Яремі не подобався тон Карпенка. Він скривив рота, виставив з-під вусів міцні рідкі зуби.

— Я не боягуз, пане начальник. І про це добре знає «Сірий». Тільки мені наказано нікого у себе не залишати. Нікого, — підкреслив він, дивлячись волячими очима в обличчя Карпенка.

— Добре, — полагіднішав той. — Про це потім поговоримо. А зараз проведіть Зінченка.

Ярема приніс важкі кирзові чоботи, брезентовий плащ, вузлик з харчами і подав їх Лоську- Зінченку:

— В черевиках туди вам не добратись, та й дощ, холера його візьми, певно буде.

Попоравшись ще хвилин десять, вони пішли. Карпенко роззувся, опустив хвору ногу в таз з водою. Ввійшла господиня і почала стелити на лавці постіль. Хвилин за двадцять повернувся Ярема.

— Все гаразд, — повідомив він.

Карпенко витер ногу, зодягнув шкарпетку і, кривлячись від болю, почав взуватися. Потім недбало кинув на стіл пачку грошей. Ярема взяв їх і поклав до кишені.

— Ось що, — промовив Карпенко. — Цю ніч я, звичайно, пробуду у вас. А завтра переправите куди-небудь понадійніше.

Ярема скубнув вуса. Гроші похитнули його впертість.

— То зразу так не можна, пане начальнику. Вранці я поїду поговорю спершу з деким, а потім вирішимо, як бути. А поки що роздягайтесь і лягайте. — Він вийшов в іншу кімнату, буркнув на жінку — Завісь вікна, дура.

Минуло з півгодини. Крізь дрімоту почув Карпенко приглушену розмову, що лунала за стіною:

— Завтра поїду в Стопачі. А ти забери в Іванчуків нашу керосинку. Їм лише кота позичати можна: він хоч сам додому повернеться.

Карпенко насторожено дрімав. Схопився від того, що на ґанку хтось затупотів і, захлинаючись, заметався на ланцюгу пес. Чулася метушня, а потім упало щось важке. Карпенко схопився і вихопив пістолет. Але очі йому раптом засліпило світло з сильного кишенькового ліхтарика. Владний голос наказав:

— Кидай зброю!

Клацнули затвори автоматів. В розкрите вікно знадвору влетів промінь світла і, схрестившись з першим, вперся в обличчя Карпенка.

— Здавайся! — повторив той же голос.

І не встиг засліплений Карпенко опам'ятатися, як сильний удар вибив з його руки пістолет. Довелося підняти руки. Коли засвітили лампу, він побачив лейтенанта-прикордонника і двох бійців. Ввели Ярему і поставили в куток, поруч. Обшукавши затриманих, прикордонники почали оглядати хату і двір.

Карпенко, спочатку розгубившись, тепер був зовні спокійний. Він навіть попросив дозволу сісти — боліла нога. Сидячи в кутку, він обхопив толову руками і втупився в підлогу. Ввійшов сержант і поклав на стіл невеликий ящик, обтягнутий мокрою резиною.

— Рація. В криниці була, товаришу лейтенанте.

Ярема повів очима на сержанта.

Коли затриманих виводили в двір, Карпенко мигцем побачив заплакане рябе обличчя господині, що стояла біля печі. Ярема навіть не глянув у її бік. Він лише похмуро кинув:

— Віддаси Кравчисі 25 карбованців.

— Припинити розмову! — крикнув сержант.

• Предыдущая
• 7/45
• Следующая